Справа № 420/7228/19
27 лютого 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
за участі секретаря Захарчук О.В.
представника позивача Єфімової Л.Я.
представника відповідача Погожого Д.В.
представника відповідача не з'явився
розглянувши за правилами загального позовного провадження (у відкритому судовому засіданні по суті) справу за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним рішення ДМС України в якому позивач просить:
визнати протиправним рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 04.10.2019 року №344-19;
скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 04.10.2019 року №344-19;
зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані наступним.
Рішення ДМС України від 04.10.2019 року № 344-19 є протиправним, прийнято формально, без надання належної оцінки фактам, наведеним у зверненні, а відтак таким, що підлягає скасуванню.
Приймаючи рішення, в якому зазначено про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», фактично вирішив заяву по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
Підстави для звернення за захистом:
Підставою для звернення за захистом виступили наступні обставини: ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації.
21.07.2015 року укладено шлюб із громадянкою України ОСОБА_2 , після укладення шлюбу ОСОБА_3 .
Від шлюбу має малолітню доньку, ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України.
На сьогодні дружина заявника, ОСОБА_4 вагітна (25 тижнів).
В Україні має постійне місце проживання, до будь-яких видів відповідальності не притягувався, працює та має постійний заробіток.
В країні громадянської належності із 2011 по 2013 роки перебував у шлюбі із громадянкою РФ ОСОБА_5 , від шлюбу має сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюбні відносини не склались, шлюб розірвано на підставі свідоцтва серії ІІІ-ЖК від 05.03.2013 року, а 14.11.2014 року представником апелянта ОСОБА_7 подано позовну заяву до суду про розподіл спільного майна: золотого ланцюжка та мобільного телефону.
ОСОБА_1 має диплом бакалавра, виданий інститутом управління та права Російської Федерації у м. Москва. Із 01.06.2007 року працював у Московській обласній колегії адвокатів філії №28, з початку на посаді секретаря, а із 10.08.2011 року на посаді помічника адвоката, про що свідчать відповідні записи у трудовій книжці. При цьому Головою філії №28 Московської обласної колегії адвокатів був його рідний дядько ОСОБА_7 .
ОСОБА_7 був достатньо відомим адвокатом у Російській Федерації, займався резонансними справами, які мали політичний характер. Оскільки, ОСОБА_7 був одинокою людиною, сім'ї не мав, був дуже близьким зі своїм племінником ОСОБА_1 , якому передавав всі свої професійні навики та знання, та зробив його своїм особистим помічником.
Обставини, які розвиваються далі, тісно переплітаються із професійною діяльністю ОСОБА_7 та особистим життям ОСОБА_1 . А саме.
Розпочинаючи із 2011 та до 13.10.2014 рр. ОСОБА_7 здійснював представництво інтересів у резонансній справі мера м. Енгельс Лисенка М. При цьому, ОСОБА_7 неодноразово заявляв ЗМІ, що на нього чиниться тиск як з боку колег, так і правоохоронних органів з метою впливу на здійснення адвокатом своїх повноважень щодо представництва інтересів клієнта.
Протягом липня-серпня 2013 року на ОСОБА_1 правоохоронними органами РФ заведено кримінальні справи за заявами його колишньої дружини, а саме, його звинувачено у грабежі із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров'я, погроза вбивством або спричинення тяжкої шкоди здоров'ю, розповсюдження у відкритому доступі в мережі Інтернет завідомо неправдивих свідчень стосовно колишньої дружини, які спаплюжили її честь та гідність, що підпадає під ознаки злочину, наклеп. Начебто ОСОБА_1 відкрито заволодів ювелірною прикрасою колишньої дружини (золотий ланцюжок) та її мобільним телефоном із нанесенням тілесних ушкоджень та погрозами життю та здоров'ю.
12.09.2014 року встановлено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, апеляційною постановою судової колегії по кримінальним справам ВС Республіки Мордовія від 28.01.2015 року запобіжний захід змінено на заставу у розмірі 600 000 російських рублів. Для порівнянні у гривні становить 222 908,67 (за золотий ланцюжок та мобільний телефон своєї ж дружини).
Паралельно із цими подіями відбуваються обшуки у помешканні адвоката ОСОБА_7 , а саме 19.09.2013 року.
Після набрання законної сили рішення по справі ОСОБА_8 , та вірогідно вже без наявної потреби у цьому, 28.01.2015 року запобіжний захід змінено на заставу.
У травні 2015 року ОСОБА_1 авіарейсом Москва-Одеса, на підставі паспортного документу для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , прибув на території України. Тобто, після внесення застави пройшло приблизно 4 місяці.
Кримінальні справи проти ОСОБА_1 порушено у липні 2013 року, тобто, до моменту вибуття позивача із Російської Федерації, пройшло два роки.
При цьому, ОСОБА_1 не переховувався і активно «співпрацював» зі слідством, навіть, намагався доказати свою невинуватість, пред'являв товарні чеки на начебто вкрадені товари, але ті «чомусь» до справи не залучались та до уваги не брались.
При цьому, відповідно ст. 162 КПК РФ, строки попереднього слідства встановлені у 2 місяці із дня порушення кримінальної справи. Строк може бути продовжено керівником на 3 місяці, а в справах, у яких являються особливо важкими до 12 місяців.
Так, при наявності заяви потерпілої особи, всіх доказів та враховуючи відсутність особливої складності, у кримінальних справах по звинуваченню ОСОБА_1 можливо закінчити попереднє слідство та передати справу на розгляд до суду.
Але, правоохоронні органи РФ чомусь нічого подібного не здійснюють.
Ні для кого не є таємницею, що кримінальні справи, які походять із цивільно-правових відносин та/або сімейних відносин у більшості випадків так і зостаються лежати в архівах, у кращому випадку у порушенні кримінальної справи відмовляють та рекомендують звернутись до цивільного суду.
ОСОБА_1 , розуміючи те, що кримінальну/ні справу/ви до суду не передають, до участі у якихсь слідчих дій його не залучають, на допити не викликають та і враховуючи той факт, що справа ОСОБА_8 , що вів його дядько та безпосередній керівник ОСОБА_7 закрита, приймає рішення виїхати до України.
Як вказувалось вище у травні 2015 року ОСОБА_1 перетнув кордон разом із дядьком, який здійснював адвокатський захист громадянина України.
Як вбачається із матеріалів справи, кримінальна справа проти ОСОБА_1 направлена до Ковилкінського районного суду Республіка Мордовія 27.04.2015 року, відкрите судове засідання призначено на 08.06.2015 року. Але, оскільки ОСОБА_1 в даний момент знаходився у Москві та виконував обов'язки помічника адвоката, про передачу справи до суду не знав, викликів не отримував. Що і вплинуло на безперешкодний виїзд із Російської Федерації.
У період проживання на території України, позивач допомагає дядьку у роботі, виконує безпосередні його вказівки, наряду з цим знайомиться із нинішньої дружиною та в період із 22.07.2015 року по 29.07.2015 року разом із нею перебуває на відпочинку у Туреччині. Проблем із перетином кордону не мав. Рухом кримінальної справи у РФ не цікавиться, так як вважає її безпідставною та закритою.
В цей час, на території Російської Федерації, ОСОБА_7 наприкінці 2014 року, а саме в жовтні заключає договір на правову допомогу та здійснює представництво інтересів у справі громадянина України ОСОБА_9 , якого правоохоронні органи Російської Федерації звинувачували в участі в каральних операціях на Луганщині (Україна), у вбивстві понад 30 осіб, в зґвалтуваннях і в скоєнні інших особливо тяжких злочинів. Адвокат ОСОБА_7 здійснював захист громадянина України ОСОБА_9 на протязі 2014-2016 роках.
У 2016 р. кримінальні справи за цими злочинами щодо ОСОБА_9 були припинені і Генпрокуратура Російської Федерації принесла ОСОБА_9 письмове вибачення. ОСОБА_7 подав до російського суду цивільний позов в інтересах ОСОБА_9 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним арештом і незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
Крім того, ОСОБА_7 у листопаді 2016 р. в інтересах ОСОБА_9 подає скаргу до Європейського суду з прав людини про порушення прав, тортури і примусу до дачі неправдивих свідчень.
24.02.2016 року Ковилкінський районний суд Республіки Мордовія ухвалює постанову, в якій зобов'язано органи прокуратури РФ здійснити розшук ОСОБА_1 для притягнення до відповідальності до п. «г» ч. 2 ст. 161 КК РФ (грабіж), а саме, викрадення у колишньої дружини телефону, прикрас. За іншими статтями апелянт не розшукається.
28.02.2017 року адвокат ОСОБА_7 раптово помирає.
Поховання ОСОБА_7 здійснювала мати позивача, після чого всі напрацьовані матеріали та особистий ноутбук адвоката передала ОСОБА_1
03.10.2017 року позивача затримано представниками правоохоронних структур України в м. Одесі на підставі повідомлення Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 25.09.2017 року №50/2312-Інтерпол про розшук особи правоохоронними структурами РФ, ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 06.10.2017 року до позивача застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній установі «Одеська установа виконання покарань № 21».
Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 31.10.2017 року строк тимчасового арешту особи продовжено у термін до 40 діб.
Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 11.11.2017 року запобіжний захід змінено на домашній арешт, із забороною залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 у період доби з 22 години 00 хвилини до 06 години 00 хвилини, строк дії ухвали становить 2 місяці. Надалі, санкцію змінено під особисте зобов'язання.
У зв'язку із наведеними обставинами у ОСОБА_1 виникли всі підстави для побоювання за своє життя. Він розуміє, що його перебування на території Російської Федерації надасть можливість, заінтересованим у цьому особам, здійснити доступ до робочих документів його дядька та отримання необхідної ним інформації, тощо.
Так, враховуючи все вище наведене, він 30.11.2017 року звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вважаємо, що переслідування позивача в Російській Федерації має політичні причини, та напряму пов'язане із його роботою в якості помічника, його дядька адвоката ОСОБА_7 .
Відкриття кримінального провадження на підставі, начебто, викрадення ним у колишньої дружини золотого ланцюжка та мобільного телефону є надуманим, та не має належних доказів обставин справи.
Таким чином, за весь час свого перебування на території України (із 2015 року), ОСОБА_1 являється законослухняним громадянином, до будь-якого виду відповідальності не притягувався, має сім'ю із громадянкою України, має малолітню дитину, жінка позивача вагітна другою дитиною, він має постійне місце проживання та мав офіційне місце роботи, доки у нього не вилучили посвідку на тимчасове проживання, у зв'язку із чим, він вимушений був звільнитись, відповідно до умов законодавства.
Рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, не містить достатніх та переконливих підстав для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На виконання наданих Законом повноважень, відповідачу під час прийняття рішення необхідно здійснити повне та об'єктивне дослідження всіх обставин заяви позивача, у тому числі щодо твердження позивача про можливість загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що ДМС України не проведено.
Процесуальні дії.
Ухвалою суду від 09.12.2019 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче засідання на 09.01.2020 р.
Відповідно ст.162 КАС України відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання відзиву на позовну заяву.
Ухвала про відкриття провадження по справі отримана представником відповідача (ДМС України) Білоконь Н.О. 16.12.2019 р., що підтверджується розпискою (т. 1 а/с. 83) та представником відповідача (ГУ ДМС України в Одеській області) Білоконь Н.О. 16.12.2019 р., що підтверджується розпискою (т. 1 а/с. 84).
Ухвалою суду від 07.02.2020 року закрито підготовче провадження по адміністративній справі.
27.12.2019 року за вх. № 49700/19 представником відповідача надано відзив на адміністративний позов, який обґрунтовано наступним.
ДМС України вважає, що правова позиція позивача викладена в адміністративному позові в цілому є необгрунтованою, безпідставною та спростовуються матеріалами особової справи позивача, де в повній мірі проведено всі процедурні дії, передбачені ст. 7-9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», п.п. 4.1. - 5.2 Правил розгляду та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені наказом МВС України № 649 від 07.09.2011; у повному обсязі досліджено всі обставини справи, а саме: прийнято до розгляду заяву позивача, проведено анкетування та неодноразові інтерв'ю, враховані всі документи та пояснення, надані позивачем, а також і інформацію по країні її походження.
В своєму адміністративному позові ОСОБА_1 зазначає, що переслідування позивача має політичні причини, та напряму пов'язане із його роботою в якості помічника його дядька адвоката ОСОБА_7 ..
Щодо виїзду позивача з країни громадянської належності, встановлено наступне. Останній виїзд позивача з РФ відбувся у травні 2015 року, авіарейсом Москва (РФ) - Одеса (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду за кордон. Попередні візити в Україну: 2007 рік (відвідання дядька ОСОБА_7 ); 2011 рік (візит до дядька ОСОБА_7 разом із колишньою дружиною та сином); 2014 рік (туризм та відпочинок у м. Одеса). У період проживання на території нашої країни, протягом 22-29 липня 2015 року позивач разом із теперішньою дружиною перебував на відпочинку в Туреччині.
Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 30.11.2017, цим самим позивач порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідно до якої, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування.
Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Російської Федерації, з огляду на наступне.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Перевіркою ДМС України було проведено аналіз правдоподібності історії переслідування позивача у країні громадянській належності, та встановлено наступне:
а) Позивач є громадянином Російської Федерації, уродженцем с. Парапіно Республіки Мордовія. За етнічною належністю мордвин, за віросповіданням православний християнин.
Інформація щодо громадянства підтверджується наданою до ГУ ДМС України в Одеській області копією паспортного документа для виїзду за кордон гр. РФ серії 723771195, виданого 26.03.2013 ФМС 77114, строком дії до 26.03.2023, надана разом із перекладом з російської на українську мови, зазначений документ містить установчі дані, дату, місце його народження та фотокартку та вважається автентичним.
Щодо національності та віросповідання, ДМС України приймаються твердження позивача щодо належності до мордвинів та православних християн як правдоподібні (арк. 1 анкети від 21.05.2018).
ДМС України дійшло висновку, що елементи громадянства, етнічної належності та віросповідання визнаються в цілому правдоподібними. Позивач не зазнавав переслідувань за ознаками раси, громадянства або національності.
б) Переслідування позивача з боку правоохоронних органів Російської Федерації у зв'язку з адвокатською діяльністю його дядька.
Позивач вважає, що його кримінальна справа в РФ є повністю сфабрикованою, їх порушення відбулось для тиску на його дядька-адвоката ОСОБА_7 під час його життя, через адвокатську діяльність останнього та за фактом є помстою позивачу як родичу після його смерті. Додатково, позивач стверджує, що будь-яких кримінальних правопорушень в країні своєї громадянської належності він не скоював. Позивач вважає, що у разі його екстрадиції до Російської Федерації на нього можуть очікувати тортури або позасудова розправа у вигляді вбивства з боку співробітників правоохоронних структур РФ, зазначені побоювання вважає реальними.
Відповідно до пояснень позивача, в країні громадянської належності залишилась проживати його матір, будь-якого офіційного переслідування з боку державної влади РФ вона не зазнавала, водночас, зі слів позивача, у вересні 2017 року на власний мобільний телефон вона отримувала анонімні погрози з боку невстановлених осіб.
Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки (лист прокуратури Одеської області від 06.12.2017 № 14-10156-17, лист Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол), позивач розшукується компетентними органами Російської Федерації на національному рівні для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст. 161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров'я), ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров'ю) КК РФ.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача, з урахуванням проведених співбесід, всебічного розгляду наданих документів та додаткових відомостей було встановлено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необгрунтованою, а саме: не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За матеріалами особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до заявника та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту:
із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та проведених співбесід випливає, що співробітники правоохоронних структур РФ Республіки Мордовія за змовою з колишньою дружиною позивача ОСОБА_10 , з метою додаткового тиску на дядька, адвоката ОСОБА_7 , сфальсифікували кримінальну справу на позивача, звинувативши його в наклепі на колишню дружину, відкритому заволодінні її майна та нанесенні тілесних ушкоджень.
Крім того, при анкетуванні позивач зазначив, що причиною розлучення була його робота, що знаходилась в іншому місті та через це він не міг бути постійно зі свою сім'єю. Проте, при повторному розгляді заяви він вказав, що не було навіть сварок з приводу його роботи на відстані від родини.
Підставою для початку кримінального переслідування позивач вважає одну із заяв колишньої дружини до правоохоронних структур, за змістом якої вбачається, що позивач насильницьким шляхом з нанесенням тілесних ушкоджень заволодів її речами, а саме: золотою прикрасою та мобільним телефоном.
З матеріалів екстрадиційної перевірки, наданих прокуратурою Одеської області (матеріали кримінальної справи на позивача, особисті свідчення) випливає, що колишня дружина позивача сама пішла з будинку ще на початку 2012 року, обвинувачення колишньої дружини позивач вважає помстою за розлучення. Виявлені розбіжності в твердженнях позивача з матеріалами перевірки він належним чином пояснити не зміг.
Крім того, ДМС України ставляться під сумнів твердження позивача стосовно того, що його колишню дружину навмисне спокусили троє представників правоохоронних органів РФ аби сфабрикувати кримінальну справу стосовно нього, так як до цієї ситуації не було подібних випадків, колишня дружина позивача не працювала, мала малолітню дитину, яку в більшій мірі виховувала сама, так як позивач працював в іншому місті, він забезпечував їхню родину.
Відповідно до пояснень позивача, метою фабрикування проти нього кримінальної справи став елемент тиску правоохоронних структур РФ на дядька позивача ОСОБА_7 , який був відомим адвокатом та приймав участь у «резонансних» справах, зокрема у справі колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_11 .
Під час опитування позивач повідомив, що «фабрикування» проти нього кримінальних справ відбулося з метою відсторонення ОСОБА_7 від участі у справі колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_11 .
Встановлено, що взаємозв'язку між порушенням кримінальної справи стосовно позивача та справою ОСОБА_12 , якого захищав дядько позивача немає, так як під час повторного розгляду заяви він вказав, що його проблеми ніби розпочались за місяць до винесення рішення по справі ОСОБА_11 .
Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки, наданих прокуратурою Одеської області, 07.04.2015 позивача під підпис ознайомлено з постановою про притягнення у якості обвинувачуваного, що вказує на той факт, що позивач повністю усвідомлював ситуацію по власній кримінальній справі на момент виїзду з РФ в травні 2015 року.
Під час опитування позивач повідомив, що не володіє інформацією щодо дати оголошення у розшук в РФ та вважає, що це сталося після його виїзду з країни громадянської належності у 2015 році, водночас розшук каналами Інтерполу розпочався саме після смерті його дядька, який помер за підозрілих обставин. Аналізом матеріалів екстрадиційної перевірки у свою чергу встановлено, що органи прокуратури РФ було зобов'язано здійснити розшук позивача постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 26.02.2016, зазначене додатково підтверджується матеріалами Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області (лист від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол). Відповідно до наявної інформації, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , через рік після оголошення позивача у розшук, що об'єктивно вказує на той факт, що зазначені події не є взаємопов'язаними.
Крім того, під час повторного розгляду заяви позивач знову стверджує, що за життя дядька його ніхто не переслідував, переслідування розпочалося після його смерті, водночас кримінальна справа, яку він вважає сфабрикованою проти нього через діяльність його дядька була порушена в 2013 році на території Російської Федерації, тоді як його дядько помер в 2017 році, що свідчить про відсутність взаємозв'язку між даними подіями, надання позивачем суперечливих тверджень, які є ключовими для розгляду заяви ДМС України.
Варто зауважити, зі слів позивача, що стосовно нього у випадку повернення на Батьківщину не можуть бути застосовані смертна кара, тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження чи покарання за вироком суду, однак стверджує, що зазначене може відбутися при його перебуванні на території РФ з боку правоохоронних органів, про що немає жодних підтверджень. Крім того, він повідомив про погіршення його здоров'я при перебуванні в слідчому ізоляторі, порушенні його прав. Позивач стверджує, що на його думку, йому навмисне щось підмішували в їжу. Однак, в позивача немає жодних доказів з цього приводу: відсутній медичний висновок щодо проблем зі здоров'ям, перевірка крові на наявність отрути.
Крім цього, після того, як позивач покинув слідчий ізолятор, він не проходив жодного медичного обстеження.
Крім того, позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості. Належність до «правозахисної» групи не є підставою для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки відомості про переслідування даної групи на території Російської Федерації відсутні, що не надає підстави вважати всіх правозахисників у РФ окремою соціальною групою.
Важливо, позивач був поінформований в 2014 році, перебуваючи на Батьківщині, що він знаходиться в розшуку на території країни громадянської належності через порушену кримінальну справу стосовно нього. Однак, після заміни запобіжного заходу на заставу у розмірі 600 000 російських рублів усвідомлено покинув країну.
Також, можливо визначити, що в регіоні постійного проживання позивача на території країни громадянської належності наразі не проводяться військові зіткнення, регіон постійного проживання заявника на території країни громадянської належності забезпечений всіма базовими потребами та комунікаціями, що створює перспективи для повернення.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Російської Федерації з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналізуючи звернення позивача щодо елементу наявності ознак, визначених пунктом 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, слід зазначити, що під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він не зміг навести обґрунтованих тверджень стосовно можливості застосування по відношенню до нього вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, надмірного покарання у випадку повернення на територію країні громадянської належності.
Також, за матеріалами особової справи позивача, на території країни громадянської належності залишилась проживати матір, яка не зазнає жодного переслідування.
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, який потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців га осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача на території України подій або нововиявлених обставин для обгрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Водночас, варто вказати, що ДМС України в жодному випадку не розглядає варіант примусового повернення позивача на територію країни громадянської належності, підтверджується можливість добровільного повернення особи на Батьківщину, враховуючи проаналізовані матеріали особової справи.
ДМС України звертає увагу, що відмовляючи позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначає, що він не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом, однак не позбавляє його права залишатись на території України, якщо він має інші для цього підстави. Так, дружина позивача, з якою він має спільну доньку, народжену в Україні, проживає на території України, що дає можливість отримання ним дозволу на імміграцію у відповідності до правових положень Закону України «Про імміграцію».
Враховуючи відсутність у зверненні позивача відповідних умов, необхідних для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, вбачається недоцільним проводити аналіз альтернативи внутрішнього переміщення.
Натомість, матір позивача наразі залишилась проживати на території Російської Федерації, за матеріалами особової справи відсутня підтверджена інформація щодо її можливих утисків або переслідувань.
Аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, враховуючи вищезазначене та відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, ДМС України вважає доцільним відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
03.01.2020 р. через канцелярію суду за вхід. №430/20 надано відповідь на відзив.
30.11.2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що отримав відповідну Довідку про звернення за захистом в Україні №008092.
На час звернення із такою заявою, позивач знаходився на території України на законних підставах: 14.08.2015 р. отримано посвідку на тимчасове проживання в Україні НОМЕР_2 , строк дії встановлено до 30.12.2017 року.
22.12.2017 р. ОСОБА_1 отримав Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.12.2017 р. №5/1-375, підставою видачі Повідомлення є наказ №242 від 20.12.2017 р.
Підставою відмови у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зазначено - відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця та відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні.
26.12.2017 р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу №242 від 20.12.2017 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.02.2018 р. Одеським окружним адміністративним судом ухвалено рішення у справі № 815/6903/17, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено у повному обсязі.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року скасовано та ухвалено постанову якою позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ №242 від 20 грудня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
03.08.2018 року Головне управління ДМС України в Одеській області, звернулось з касаційною скаргою на постанову Одеського адміністративного суду від 19.06.2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду.
04.10.2018 року суддею Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду відкрито провадження по справі. Справу не розглянуто.
На виконання рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.06.2018 року, ОСОБА_1 викликано до ГУДМС України в Одеській області для оформлення повторного звернення, та видано Довідку про звернення за захистом в Україні №009773.
17.08.2018 року ОСОБА_1 отримав Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15 серпня 2018 року за № 5/1-621.
Підставою видачі повідомлення є наказ №155 від 15.08.2018 року.
21.08.2018 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до Державної міграційної служби України.
15.08.2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Офісу Президента України, керуючись Указом Президента України №594/2019 «Про спрощення процедури набуття українського громадянства для іноземців й осіб без громадянства, які брали (беруть) участь у заходах із забезпечення національної безпеки й оборони України, та громадян Росії, що зазнали переслідувань через політичні переконання».
Відповідно повідомлення Офісу Президента України, заяву ОСОБА_1 та його особову справу направлено до ДМС України за № 5100.1-9284/51.3-19 для прийняття остаточного рішення.
04.07.2019 року особова справа ОСОБА_1 надійшла до ДМС України.
29.11.2019 року отримано Повідомлення від 18.11.2019 року №386 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області, відповідно якого ОСОБА_13 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Підстава - Рішення ДМС України від 04.10.2019 року № 344-19, яке надалі особисто отримано заявником у ГУДМС України в Одеській області 29.11.2019 року.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (надалі - Закон № 3671). За даним Законом в Україні існують два види захисту: статус біженця і статус додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з абзацом 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 7 статті 7 Закону № 3671 встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 9 Закону № 3671.
Зокрема, частинами 1 та 2 вказаної статті встановлено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців; працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671 передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 5 статті 10 Закону № 3671 за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 3671 особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360 (далі - Положення) Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з пунктом 2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Частиною шостою статті 8 Закону №3671 передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Отже, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
За приписами частини п'ятої статті 5 Закону № 3671 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
У заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частини друга, сьома статті 7 Закону № 3671).
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Заявник як підставу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, указує, що він не може повернутися до країни своєї громадянської належності через переслідування, які мають політичні причини, та напряму пов'язане із його роботою в якості помічника його дядька адвоката ОСОБА_7 .
Суд звертає увагу, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.
Водночас «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.
За перевіркою матеріалів справи позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
Судом встановлено та матеріалами особової справи підтверджено, що стосовно проблематики переслідування, надано та перевірено наступну інформацію.
Позивач повідомив, що його рідний дядько ОСОБА_7 був відомим адвокатом в РФ та займався «гучними справами» (зокрема, справи колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_8 , справи громадянина України ОСОБА_14 тощо). Зі слів позивача, його дядько був непідкупним та чесним адвокатом, через що зазнавав постійного тиску з боку правоохоронних структур РФ. Зі слів позивача вбачається, що правоохоронні структури РФ усвідомлено сфабрикували проти нього кримінальні справи з метою вчинення додаткового тиску на його дядька. Згідно з поясненнями позивача, наприкінці 2012 - на початку 2013 року він дізнався про зраду власної дружини, в результаті чого офіційно розірвав з нею стосунки. Позивач розповів, що у вказаний період його дядько захищав колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_8 та співробітники правоохоронних структур РФ погрожували йому особисто, вимагали від дядька припинення адвокатської діяльності, у зворотному порядку погрожували фабрикацією кримінальних справ через нанесення тілесних ушкоджень дружині. Влітку того ж року щодо позивача було відкрито кримінальну справу за фактом наклепу, викрадення в колишньої дружини золотої прикраси та мобільного телефону та нанесення останній тілесних ушкоджень. Зі слів позивача, з ним проводились слідчі дії та він був присутнім на судових засіданнях. У серпні 2013 року він виїхав на територію України разом із дядьком, термін легального перебування в нашій країні продовжував шляхом перетинання кожних три місяці українсько- молдавського кордону. Влітку 2014 року позивача не було пропущено на територію нашої країни як громадянина РФ, без підтвердження мети в'їзду, після чого він виїхав до м. Кишинів, де протягом 3-х місяців працював у кафе. Після закінчення терміну легального перебування на території Молдови позивач повернувся до РФ (м. Москва). 11.09.2014 під час візиту до територіального підрозділу МВС РФ з приводу заміни посвідчення водія позивача було заарештовано співробітниками МВС через перебування у внутрішньому розшуку, позивача було направлено до слідчого ізолятора м. Рузаївка (Республіка Мордовія), де він перебував протягом 5 місяців. Під час перебування у СІЗО, зі слів позивача, йому продовжували погрожувати співробітники правоохоронних структур РФ та рекомендували вплинути на дядька - ОСОБА_7 в питанні припинення адвокатського захисту громадянина України ОСОБА_15 . Позивач повідомив, що через втручання дядька до розгляду його кримінальної справи, його було звільнено під заставу у розмірі 600 000 російських рублів без будь-яких обмежень, після чого, наприкінці травня 2015 року він вибув на територію України з метою пошуків майбутньої дружини та легалізації власного перебування в нашій країні. Протягом 2015 року позивач познайомився з нинішньою дружиною та уклав з нею шлюб, на підставі шлюбу з громадянкою України був документований 04.08.2015 посвідкою на тимчасове проживання в Україні. Зі слів позивача, під час проживання в Україні він не цікавився ходом власної кримінальної справи у РФ, будь-яких повісток або повідомлень не отримував. Позивач повідомив, що 28.02.2017 його дядько ОСОБА_7 помер при загадкових обставинах, після чого його було оголошено у розшук та згодом, 03.10.2017, затримано у м. Одесі за клопотанням російської сторони.
Щодо виїзду позивача з країни громадянської належності, встановлено наступне. Останній виїзд позивача з РФ відбувся у травні 2015 року, авіарейсом Москва (РФ) - Одеса (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду за кордон. Попередні візити в Україну: 2007 рік (відвідання дядька ОСОБА_7 ); 2011 рік (візит до дядька ОСОБА_7 разом із колишньою дружиною та сином); 2014 рік (туризм та відпочинок у м. Одеса). У період проживання на території нашої країни, протягом 22-29 липня 2015 року позивач разом із теперішньою дружиною перебував на відпочинку в Туреччині.
Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 30.11.2017, цим самим позивач порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідно до якої, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, ДМС України проведено аналіз перебування в третій безпечній країні, з якого вбачається, що до моменту потрапляння в Україну в 2014 році позивач протягом приблизно 3 місяців перебував на території Молдови (м. Кишинів), де не звертався за міжнародним захистом в силу власного розсуду або міркувань. За матеріалами особової справи відсутні відомості стосовно ймовірного переслідування позивача під час перебування в Молдові. Крім цього, не вбачається жодних підстав, через які він не міг надалі перебувати на території Молдови.
Крім цього, протягом тижня (22-29 липня 2015) позивач перебував на відпочинку разом з дружиною у Туреччині (м. Анталія).
Отже, позивач перебував на території третіх безпечних країн до свого потрапляння в Україну, однак проведеним аналізом матеріалів справи встановлено, що він перебував протягом тривалого часу на території Молдови та не зазнавав погроз або переслідувань. Водночас, після перебування на території Молдови безперешкодно повертався до країни громадянської належності.
Щодо інформації по країні походження наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Російської Федерації.
Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:
- реальна спроба обґрунтувати заяву;
- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;
- правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;
- заявник заслуговує на довіру.
На території країни громадянської належності позивач розшукується компетентними органами РФ для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст. 161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров'я), ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров'ю) КК РФ (у відповідності до листа Міністерства юстиції України від 02.11.2017 № 51803-12.1/3 та листа Сектору Інтерполу та Європолу від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол), наразі Міністерством юстиції України проводиться екстрадиційна перевірка.
03.10.2017 позивача затримано представниками правоохоронних структур України в м. Одесі на підставі повідомлення Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 25.09.2017 № 50/2312 - Інтерпол про розшук позивача правоохоронними структурами РФ, ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 06.10.2017 до позивача було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній установі «Одеська установа виконання покарань № 21».
Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 31.10.2017 строк тимчасового арешту позивача було продовжено у термін до 40 діб.
Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 11.11.2017 запобіжний захід було змінено на домашній арешт, із забороною залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 у період доби з 22 години 00 хвилини до 06 години 00 хвилини, строк дії ухвали становить 2 місяці.
Через 5 днів після зміни запобіжного заходу, 16.11.2017 року позивачем подана заява про надання дозволу на імміграцію в Україну (номер справи 751). Підставою для звернення із такою заявою позивач зазначив перебування у шлюбі з громадянкою України понад 2 роки.
Разом з цим, звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відбулось 30.11.2017 року. Тобто, через 14 днів після звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну.
20.12.2017 стосовно позивача прийнято рішення (наказ від 20.12.2017 № 242 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).
26.07.2018 стосовно позивача було прийнято рішення (наказ від 26.07.2018 № 141 про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). За результатами розгляду особової справи позивача, 15.08.2018 стосовно позивача було прийнято рішення (наказ від 15.08.2018 № 155 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).
З метою оскарження рішення ГУ ДМС України в Одеській області позивач звернувся із скаргою до ДМС України. Рішенням ДМС України від 07.12.2018 №99-18 скаргу позивача було задоволено. У відповідності до листа ДСІОБГ ДМС, ГУДМС в Одеській області було зобов'язано здійснити заходи щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 14.01.2019 стосовно позивача було прийнято рішення (наказ від 14.01.2019 № 8 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).
Із заявником було проведено співбесіду (додатковий протокол співбесіди від 04.02.2019).
Також, 04.02.2019 року позивачем надано до міграційної служби додаткові документи (копія апеляційної скарги на постанову суду від 24.02.2016 року щодо оскарження розшуку та копія клопотання про поновлення строку на подачу апеляційної скарги).
Відтак, твердження представника позивача щодо не проведення з ОСОБА_1 співбесіди не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи.
Крім того, окремо слід зазначити, що у постанові Одеського апеляційного адміністративного суду по справі №815/6903/17 зазначено про те, що ні міграційною службою, ні судом не надано оцінки роздруківці телефонних погроз на адресу матері ОСОБА_1 .
При розгляді справи по суті та дослідженні письмових доказів судом встановлено, що матеріали особової справи позивача містять фото екрану телефона NOKIA, на якому відображено смс-повідомлення наступного тексту:
«От НОМЕР_3 … 09:29
Потому что от осинки не родятся апельсинки
Получено: 11:01:47
От:
(без имени)»
«От НОМЕР_3 … 09:28
Смотрю рак уже на мозг начал давить тебе, раз не унимаешься
Получено: 20:48:27
21.09.2017
От:
(без имени)
НОМЕР_4 »
«От НОМЕР_3 … 09:27
Обратись к психиатору. И не трать понапрасну время рассылая мой телефон. Сухари суши для сыночка своего. Он скоро сядет
Получено: 15:02:39
21.09.2017
От:»
На думку суду вказані смс-повідомлення свідчать про неприязні стосунки учасників діалогу. При цьому, фраза із діалогу «Сухари суши для сыночка своего. Он скоро сядет» може свідчити про можливе засудження особи.
Разом з цим, матеріали справи містять Постанову про притягнення в якості обвинуваченого від 07.04.2015 року, яка прочитано особисто позивачем 07.04.2015 року.
Вказаною Постанова визначено, що ОСОБА_1 обвинувачується у скоєні злочинів, передбачених ч.1 ст.128.1, п. «г» ч.2 ст.161, ч.1 ст.119 КК РФ.
Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки (лист прокуратури Одеської області від 06.12.2017 № 14-10156-17, лист Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол), позивач розшукується компетентними органами Російської Федерації на національному рівні для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст. 161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров'я), ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров'ю) КК РФ. З наявних матеріалів, зокрема з постанови про притягнення у якості обвинуваченого від 07.04.2015, зі змістом якої позивач було ознайомлено під підпис, випливає наступне. Протягом травня - липня 2013 року позивач розповсюджував у відкритому доступі в мережі Інтернет завідомо неправдиві свідчення стосовно колишньої дружини, ОСОБА_10 , які спаплюжили її честь та гідність, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 128.1 КК РФ (наклеп). 12.05.2013 позивач відкрито заволодів ювелірною прикрасою колишньої дружини (золотий ланцюжок) та її мобільним телефоном із нанесенням тілесних ушкоджень та погрозами життю та здоров'ю, що підпадає під ознаки п. «г» ч. 2 ст. 161 КК РФ (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров'я) та ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров'ю) КК РФ. З матеріалів кримінальної справи вбачається, що постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 12.09.2014 позивачу було встановлено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, апеляційною постановою судової колегії по кримінальним справам Верховного Суду Республіки Мордовія від 28.01.2015 запобіжний захід було змінено на заставу у розмірі 600 000 російських рублів. Кримінальна справа стосовно позивача разом із обвинувальним висновком була направлена до Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія 27.04.2015, відкрите судове засідання було призначене на 08.06.2015. На вказане судове засідання та на подальші виклики суду позивач не з'явився, кримінальне провадження щодо позивача було призупинено до моменту його розшуку відповідно до постанови Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 24.02.2016.
Однак, висновок щодо наявності чи відсутності вини ОСОБА_1 може встановити виключно суд, встановлений законом.
А тому, при розгляді даної справи неможливо надати правову оцінку твердженням представника позивача щодо необґрунтованості обвинувачення позивача.
Також, у постанові суду від 19.06.2018 року по справі №815/6903/17 вказано, що «беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території Російської Федерації осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи позивача стосовно того, що у разі його повернення на територію Російської Федерації, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів позивача, загрожуватиме небезпека за політичні переконання».
При цьому, під час розгляду цієї справи представником позивача не наведено будь-яких даних про те, що ОСОБА_1 причетний до політичних подій, які відбуваються в Україні.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача, з урахуванням проведених співбесід, всебічного розгляду наданих документів та додаткових відомостей було встановлено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою, а саме не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За матеріалами особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до заявника та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту:
- з заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведених співбесід випливає, що співробітники правоохоронних структур РФ Республіки Мордовія за змовою з колишньою дружиною позивача ОСОБА_10 , з метою додаткового тиску на дядька, адвоката ОСОБА_7 , сфальсифікували кримінальну справу на позивача, звинувативши його в наклепі на колишню дружину, відкритому заволодінні її майна та нанесенні тілесних ушкоджень (арк. 3 заяви від 30.11.2017; арк. 6 анкети від 30.11.2016; арк. 5 протоколу співбесіди від 07.12.2017; арк. 8 додаткового протоколу співбесіди від 08.12.2017; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 20.12.2017; арк. 3, 4-5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 2, 3 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018).
Зі слів позивача, причиною розірвання відносин із колишньою дружиною стала інформація, отримана від друзів позивача про те, що його дружина перебуває в інтимних стосунках зі співробітниками правоохоронних структур м. Ковилкіно (арк. 1 співбесіди від 08.12.2017). Зазначену інформацію позивач отримав на початку 2013 року від друзів, із дружиною зазначені факти особисто не обговорював (арк. 7, 2 співбесіди від 08.12.2017), а одразу подав документи до суду на розторгнення шлюбу, зазначивши, що це відбулося на початку 2013 року (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017). В результаті, за словами позивача, шлюб було розірвано за згодою колишньої дружини (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017), позивач забрав свої особисті речі та пішов з будинку, де проживала його дружина (арк. 3 співбесіди від 08.12.2017). Відповідно до наданих позивачем документальних доказів (заява про фальсифікацію доказів від 12.08.2013 до слідчого комітету Республіки Мордовія адвоката позивача Паршуткіна В.В., діючого в інтересах позивача) вбачається, що інформацію про інтимні зв'язки дружини зі співробітниками поліції (загалом 3 особи) він отримав особисто від дружини, яка після офіційного розірвання шлюбу вимагала повторного укладення шлюбу (арк. 1, 2 заяви ОСОБА_7 від 12.03.2013). Водночас, під час повторного розгляду заяви, позивач особисто зазначив, що обговорював з дружиною її зраду, яку вона підтвердила (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), що суперечить твердженням позивача під час розгляду першого звернення.
Крім того, при анкетуванні позивач зазначив, що причиною розлучення була його робота, що знаходилась в іншому місті та через це він не міг бути постійно зі свою сім'єю (арк. 6 анкети від 04.12.2017) (за інформацією з мережі Інтернет: відстань - більше 500 км). Проте, при повторному розгляді заяви він вказав, що не було навіть сварок з приводу його роботи на відстані від родини (арк. 13 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018).
Підставою для початку кримінального переслідування позивач вважає одну із заяв колишньої дружини до правоохоронних структур, за змістом якої вбачається, що позивач насильницьким шляхом з нанесенням тілесних ушкоджень заволодів її речами, а саме золотою прикрасою та мобільним телефоном (арк. 3 заяви від 30.11.2017). У ході подальшого опитування позивач повідомив, що особисто купував зазначені речі та з одного боку вважає їх своєю власністю, а з іншого вони є сумісно нажитим майном (чіткої відповіді на поставлені запитання отримано не було), водночас повідомив, що зазначені речі не забирав та залишив їх дружині (арк. 7, 8 співбесіди від 07.12.2017). З наданих позивачем матеріалів у свою чергу спостерігається, що 14.11.2014 представником позивача ОСОБА_7 було подано позовну заяву до суду про розділ спільного майна (золотий ланцюжок та мобільний телефон), яке було нажито подружжям під час шлюбних відносин (арк. 1 позовної заяви від 14.11.2014). З матеріалів екстрадиційної перевірки, наданих прокуратурою Одеської області (матеріали кримінальної справи на позивача, особисті свідчення) випливає, що колишня дружина позивача сама пішла з будинку ще на початку 2012 року, обвинувачення колишньої дружини позивач вважає помстою за розлучення. Виявлені розбіжності в твердженнях позивача з матеріалами перевірки він належним чином пояснити не зміг (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018).
Твердження позивача стосовно того, що його колишню дружину навмисне спокусили троє представників правоохоронних органів РФ аби сфабрикувати кримінальну справу стосовно нього, викликають обгрунтовані сумніви (арк. 5 протоколу співбесіди від 07.12.2017; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 08.12.2017), так як до цієї ситуації не було подібних випадків, колишня дружина позивача не працювала, мала малолітню дитину, яку в більшій мірі виховувала сама, так як позивач працював в іншому місті, він забезпечував їхню родину (арк. 14 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). За таких обставин не вбачається ймовірним усвідомлено навмисне звинувачення свого чоловіка у здійсненні злочину, не маючи засобів для існування, маючи маленьку дитину. До того ж, позивач не зміг вказати, яка особисто для його колишньої дружини існувала вигода від порушення проти нього кримінальної справи за таких обставин (арк. 9 протоколу співбесіди від 07.12.2017).
- відповідно до пояснень позивача, метою фабрикування проти нього кримінальної справи став елемент тиску правоохоронних структур РФ на дядька позивача ОСОБА_7 , який був відомим адвокатом та приймав участь у «резонансних» справах, зокрема у справі колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_8 (арк. 6, 7 анкети від 30.11.2017) та справі громадянина України ОСОБА_14 (арк. 8 співбесіди від 30.11.2017).
Під час опитування позивач повідомив, ще. «фабрикування» проти нього кримінальних справ відбулося з метою відсторонення ОСОБА_7 від участі у справі колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_8 (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Аналізом наданих матеріалів та інформації з мережі Інтернет встановлено, що ОСОБА_7 фактично захищав інтереси ОСОБА_8 у період з квітня 2013 року до моменту винесення судового рішення за справою від 13.10.2014 (аналіз матеріалів з мережі Інтернет), під час якого останнього було виправдано за більшістю епізодів, водночас призначено покарання у вигляді позбавлення волі за отримання хабара (додаток № 1 до висновку від 20.12.2017, на 1 арк.; додаток № 2 до висновку від 20.12.2017 на 1 арк.).
Аналізуючи матеріали, що надав позивач встановлено, що кримінальні справи за заявами його колишньої дружини були заведені протягом липня - серпня 2013 року, зі слів позивача, його дядько ОСОБА_7 долучився до захисту ОСОБА_8 ще у 2011 - 2012 роках (арк. 2, 3 співбесіди від 12.12.2017). Додатково, зі слів позивача встановлено, що після арешту позивача у 2014 році та перебуванні під вартою у слідчому ізоляторі на нього продовжували здійснювати тиск співробітники поліції м. Ковилкіно, вимагаючи змусити дядька відмовитись в участі у справі громадянина України ОСОБА_14 (арк. 7 анкети від 30.11.2017; арк. 5 співбесіди від 07.12.2017). Відповідно до наявної інформації, 12.09.2014 щодо позивач судом був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, апеляційною постановою судової колегії від 28.01.2015 запобіжний захід було змінено на заставу (матеріалі; екстрадиційної перевірки, постанова Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія). За матеріалами мережі Інтернет встановлено, що ОСОБА_7 розпочав захист ОСОБА_12 не раніше лютого 2015 року (додаток № 3 до висновку від 20.12.2017, на 5 арк.), що повністю спростовує твердження позивача, так як у вказаний період часу під час перебування позивача у слідчому ізоляторі ОСОБА_7 захищав інтереси ОСОБА_11 . Під час опитування позивач також повідомив, що жодним чином особисто не був пов'язаний із справою ОСОБА_12 (арк. 13 співбесіди від 07.12.2017). Встановлено, що взаємозв'язку між порушенням кримінальної справи стосовно позивача та справою ОСОБА_12 , якого захищав дядько позивача немає, так як під час повторного розгляду заяви він вказав, що його проблеми ніби розпочались за місяць до винесення рішення по справі ОСОБА_8 (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Однак, позивач не зміг пояснити який сенс був в тому, щоб навмисне арештовувати його за місяць до прийняття рішення по справі ОСОБА_8 (якого було виправдано по багатьом епізодам), та потім звільняти під заставу (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), при цьому не досягнувши відсторонення дядька від справи. Вбачається, що позивач навмисне пов'язує правозахисну діяльність дядька із кримінальною справою, порушеною проти нього.
Додатково, зі слів позивача встановлено, що його дядько ОСОБА_7 , як професійний адвокат брав участь у захисті реальних правопорушників, зокрема позивач зазначив, що останній успішно скорочував строки обмеження волі навіть тим особам, які дійсно вчинили кримінальні правопорушення (арк. 8 співбесіди від 07.12.2017). З матеріалів, що розміщені у відкритому доступі вбачається, що ОСОБА_7 був професійним високооплачуваним адвокатом, який приймав участь у резонансних справах, що не заперечується і самим позивачем (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017). За таких обставин, з урахуванням кількості резонансних справ, в яких приймав участь ОСОБА_7 та його особистого внеску до засад функціонування адвокатського суспільства РФ не вважається, що порушена стосовно позивача кримінальна справа може бути елементом тиску на його професійну діяльність.
- відповідно до пояснень позивача, після звільнення під заставу у розмірі 600 000 російських рублів ОСОБА_7 вивіз його на територію нашої країни, на момент виїзду з РФ позивач не володів інформацією щодо ходу розгляду власної кримінальної справи (арк. 8 співбесіди від 08.12.2017).
Під час опитування позивач надав наступні пояснення. Після звільнення під заставу на нього не було покладено будь-яких обмежень (арк. 8 анкети від 30.11.2017), будь-яких документів про невиїзд або інших документів він не підписував, інформацією щодо розгляду справи він не цікавився та не володів (арк. 12, 13 співбесіди від 07.12.2017). З матеріалів особової справи відомо, що позивач усвідомлено не цікавився ходом розгляду кримінальної справи, порушеної проти нього на території РФ, припускаючи, що справу стосовно нього закрито (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018), однак дані відомості не вбачаються правдоподібними, враховуючи здобуття ним вищої юридичної освіти (арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), тривалий стаж роботи, пов'язаний з правозахисною діяльністю (арк. 10 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018) та наявність адвоката при розгляді кримінальної справи, порушеної проти нього (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018). До того ж, враховуючи інформацію з мережі Інтернет, що наведена у рішенні ДМС від 07.12.2018 № 99-18 (арк. 3) його дядько як тільки домігся звільнення позивача під грошову заставу, відразу відправив його до України. Проте, позивач не зміг пояснити, чи на думку його дядька, який є професійним адвокатом, була закрита справа щодо нього на момент прийняття ним рішення стосовно його виїзду до нашої країни (арк. 2-3 протоколу співбесіди від 04.02.2019). Крім того, у власній скарзі від 21.08.2018 позивачем зазначено, що він активно «співробітничав» із слідством (арк. 3), в свою чергу неодноразово посилається на те, що рухом кримінальної справи в РФ не цікавився, так як вважав її безпідставною та закритою (арк. 4), посилаючись на власні припущення, що розгляд справи навмисне затягується та заведена для шантажу (арк. 3-4 скарги від 21.08.2018; арк. 3 протоколу співбесіди від 04.02.2019). Водночас, позивач зазначив, що ймовірно на момент його виїзду за межі країни, кримінальна справа стосовно нього знаходилася на стадії слідства (арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), що спростовує твердження позивача стосовно того, що рухом кримінальної справи в РФ він не цікавився, вважає її безпідставною та закритою (арк. 4 апеляційної скарги від 21.03.2018). Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки, надані прокуратурою Одеської області, 07.04.2015 позивач а під підпис було ознайомлено з постановою про притягнення у якості обвинувачуваного (копія постанови у додатку № 8 до висновку від 20.12.2017), що вказує на той факт, що позивач повністю усвідомлював ситуацію по власній кримінальній справі на момент виїзду з РФ в травні 2015 року (арк. 5 анкети від 30.11.2017). Під час повторного розгляду заяви стосовно вищевказаної інформації позивач зазначав, що жодних документів не підписував, так як у його дядька 1 лютого день народження, він перебував в цей період у м. Москва (РФ), що можна підтвердити здійснюваними операціями за його платіжною карткою (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018), однак ознайомлення з вказаною постановою відбулося значно пізніше (07.04.2015), тому твердження позивач жодним чином не спростовують даної обставини. Крім того, з матеріалів апеляційної скарги позивача на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2018 встановлено, що позивач прийняв рішення виїхати, враховуючи також той факт, що справа ОСОБА_8 , що вів дядько, який був його безпосереднім керівником, ОСОБА_7 , закрита (арк. 4 апеляційної скарги від 21.03.2018), що жодним чином не обґрунтовує законність його виїзду за межі країни, де щодо нього була порушена кримінальна справа, через відсутність взаємозв'язку між даними обставинами. За справою спостерігається, що виїзд з країни громадянської належності відбувся з метою уникнення необхідних процесуальних процедур за власною кримінальною справою, що підтверджується постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія про розшук особи від 24.02.2016, після його неодноразових нез'явлень (5 разів) до суду.
- відповідно до пояснень позивача, смерть ОСОБА_7 стала підставою для оголошення його у розшук та подальшого арешту на території України (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017).
Під час опитування позивач повідомив, що не володіє інформацією щодо дати оголошення у розшук в РФ та вважає, що це сталося після його виїзду з країни громадянської належності у 2015 році, водночас розшук каналами Інтерполу розпочався саме після смерті його дядька, який помер за підозрілих обставин (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017). Аналізом матеріалів екстрадиційної перевірки у свою чергу встановлено, що органи прокуратури РФ було зобов'язано здійснити розшук позивача постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 26.02.2016, зазначене додатково підтверджується матеріалами Сектору Інтерполу та Європолу ГУНИ в Одеській області (лист від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол). Відповідно до наявної інформації, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , через рік після оголошення позивача у розшук, що об'єктивно вказує на той факт, що зазначені події не є взаємопов'язаними. Крім того, під час повторного розгляду заяви позивача знову стверджує, що за життя дядька його ніхто не переслідував, переслідування розпочалося після його смерті (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), водночас кримінальна справа, яку він вважає сфабрикованою проти нього через діяльність його дядька (арк. 3, 4-5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 2, 3 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), була порушена в 2013 році на території Російської Федерації, тоді як його дядько помер в 2017 році, що свідчить про відсутність взаємозв'язку між даними подіями, надання позивачем суперечливих тверджень, які є ключовими для розгляду заяви ДМС України. Щодо підозрілих обставин смерті дядька, зі слів позивача встановлено, що це є лише його припущеннями, будь-якої об'єктивної інформації з боку позивача, яка б вказувала на неприродність смерті дядька, отримано не було (арк. 11, 12 співбесіди від 07.12.2017, арк. 11, 12 співбесіди від 08.12.2017). Крім того, встановлено, що до своєї смерті дядько позивача НОМЕР_5 тижні перебував в лікарні, викликавши до цього швидку допомогу (арк. 4-6 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), що свідчить про наявність проблем зі здоров'ям та суперечить твердженням позивача щодо неможливості природної смерті його дядька (арк. 5, 6 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Крім того, зі слів позивача, в лікарні його матері було повідомлено, що дядько помер від зупинки серця або через утворення тромбу, про що він достовірно не пам'ятає (арк. 5, 6 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). До того ж, як відомо з матеріалів особової справи, позивач не має медичної освіти, не володіє інформацією щодо такого явища як серцевий напад (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Водночас, за твердженнями позивача, медичний висновок щодо смерті працівниками лікарні видано не було, позивач та його матір не володіють інформацією щодо причини смерті дядька (арк. 5 протоколу співбесіди від 04.02.2019) . У свою чергу, на думку позивача, його дядька отруїли, проте власне припущення він жодним чином не обґрунтував (арк. 5 протоколу співбесіди від 04.02.2019) . Під час протоколу співбесіди від 04.02.2019 пояснив, що вбачає смерть дядька загадковою через його енергійний спосіб життя, відсутність скарг на здоров'я та неочікувану для оточуючих смерть, що жодним чином не підтверджує неприродність його смерті (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.02.2019).
Перебування дядька позивача в лікарні, де його відвідувала рідна сестра, особисте звернення в швидку допомогу (арк. 4-6 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018) свідчить про безпідставність припущення щодо раптової неприродної смерті та неправдоподібність матеріалів ЗМІ, наданих в апеляційній скарзі позивача (арк. 5 апеляційної скарги від 21.03.2018) стосовно зникнення адвоката за місяць до його загадкової смерті. Вбачається незрозумілим обставина, за якої в змісті апеляційної скарги зазначено про зникнення дядька позивача за місяць до його смерті (арк. 7 апеляційної скарги від 21.03.2018), однак в ході протоколів співбесід така інформація позивачем зазначена не була, що свідчить про вигаданість ключових фактів історії переслідування. В свою чергу під час інтерв'ю від 04.02.2019 було поставлено низку додаткових запитань для з'ясування розбіжностей, які виникли між твердженням позивача та матеріалами, наданими у його скарзі до ДМС від 21.08.2013 стосовно зникнення дядька протягом місяця відповідно до матеріалів ЗМІ та спілкування з дядьком за 3-4 дні до смерті згідно з поясненнями позивача (арк. 5 протоколу співбесіди від 15.08.2018). Так, позивач не зміг належним чином підтвердити інформацію ЗМІ щодо зникнення дядька, зазначив, що дядько не відповідав на телефонні дзвінки матері, після чого позивач зробив декілька телефонних дзвінків до родича та між ними відбулася коротка розмова, в якій дядько повідомив, що в нього все нормально, він хворіє. При цьому, позивач не бажав зазначати, протягом якого часу дядько не виходив на зв'язок, аби уникнути протиріч та повідомив, що не протягом місяця, але протягом достатнього часу (арк. 3-4 протоколу співбесіди від 04.02.2019). Пояснити чому у власній скарзі наводиться інформація, яка не відповідає його твердженням, позивач не зміг (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.02.2019). Також, у висновку від 06.12.2018 наводиться інформація щодо зникнення ОСОБА_7 протягом місяця, а також те, що тіло покійного було виявлено племінником у його квартирі у м. Москва (арк. 4). Так, позивач підтвердив, що з 2015 року завжди перебував на території України, не виїжджав до РФ (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.02.2019). Таким чином, інформація ЗМІ щодо зникнення дядька за місяць до смерті, відсутність зв'язку з ним протягом такого періоду та виявлення покійного позивачем на території РФ повністю спростовуються твердженнями позивача та наявними розбіжностями у них.
- відповідно до пояснень позивача, на мобільний телефон його матері приходили анонімні погрози стосовно нього (арк. 6 співбесіди від 07.12.2017). Отже, до ТУ ДМС України в Одеській області позивач надав часткові роздруківки вказаних погроз, водночас, зазначені матеріали не приймаються ДМС України у якості обґрунтованих доказів по справі. Так, встановлено, що після отримання зазначених повідомлень ані позивач, ані його матір не намагались встановити відправника, до правоохоронних чи інших структур із вказаного приводу не звертались (арк. 6 співбесіди від 07.12.2017року. арк. 11 від 08.12.2017). При повторному розгляді заяви позивач надає суперечливі твердження про те, що його матір зверталася до правоохоронних органів стосовно отриманих повідомлень та отримувала талон про дане звернення, однак на момент прийняття рішення за заявою позивача такий документ до ТУ ДМС України в Одеській області надано не було, враховуючи, що матір позивача нещодавно перебувала на території України та привозила позивачу деякі документи, що стосуються його справи (арк. 8 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Крім того встановлено, що звернення матері з приводу даного питання до правоохоронних органів було відхилено (арк. 7 анкети від 04.12.2017), що повністю виключає попередні відомості позивача та наявність талону про звернення до правоохоронних структур. Додатково, позивач вважає, що суб'єктом переслідування є правоохоронні органи РФ (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), однак його матір після отримання відповідних повідомлень безперешкодно відвідувала декілька разів територію України, перетинаючи кордон країни громадянської належності (арк. 13 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), мала вільний доступ до отримання правової допомоги на території РФ, винаймаючи адвокатів (арк. 14 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), зверталася із заявою до правоохоронних органів РФ (арк. 4, 8 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Незрозумілим вбачається, чому повідомлення надійшли на телефон матері 21.09.2017 та 22.09.2017, враховуючи, що дядько заявника помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , позивач давно проживав на території України, його розшук було розпочато з 26.02.2016. Позивач не зміг пояснити, чому, враховуючи вказані обставини, погрози в якості повідомлень активізувалися саме у вказаний період (арк. 7 додаткового протоколу співбесіда від 15.08.2018). Аналізом щодо наданих роздруківок встановлено, що з даних фотознімків не можна визначити, хто є адресатом, стосовно адресанта зазначено лише номер телефону, якого немає в контактах мобільного телефону адресата, що жодним чином не підтверджує, що саме матір позивача отримувала дані повідомлення. Позивач обіцяв надати підтвердження щодо даних обставин (арк. 8 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), проте на момент прийняття рекомендаційної позиції таких доказів надано не було.
- додатково, позивач посилається на те, що наразі для нього існує загроза з боку заінтересованих осіб РФ через те, що їм потрібен не він особисто, а те чим він володіє - особисті речі та робочі матеріали дядька (арк. 7 апеляційної скарги від 21.03.2018; арк. 8 Постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.06.2018, арк. 5 скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.08.2018 року №5/1-621). Також, під час додаткового протоколу співбесіди позивач підтвердив дане припущення, а також що, на його думку, запит до нашої країни було надіслано з боку Російської Федерації через адвокатську діяльність дядька після його смерті, так як до 2015 року він безперешкодно перетинав кордон (арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), однак ним не враховано, що він міг здійснювати такі виїзди без проблем, так як в міжнародний розшук його було оголошено лише з 2016 року. Крім того, дана обставина відбулася за рік до смерті дядька та значно раніше, ніж він ніби отримав особисті речі та робочі матеріали, про що немає жодних підтверджень, окрім тверджень позивача. Враховуючи особисті припущення позивача щодо переслідування з боку представників правоохоронних органів РФ через вказані причини, незрозумілим вбачається для чого він зберігає такі речі в себе та не передасть їх до країни громадянської належності, враховуючи відсутність бажання продовжувати справи дядька чи переїжджати до Російської Федерації (арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Слід врахувати, що позивач достовірно не знає, чи володіють інформацією певні уповноважені органи РФ про те, що особисті речі його дядька ніби знаходяться в нього на території України (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018).
Слід вказати, що спочатку ним було повідомлено, що його продовжують розшукувати уповноважені органи РФ через помсту за адвокатську діяльність його дядька (арк. 11 протоколу співбесіди від 07.12.2017; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017), однак при повторному розгляді його заяви позивач стверджує, що наразі його переслідують через особисті речі дядька, які ніби знаходяться в нього (арк. 3 протоколу співбесіди від 06.08.2018; арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018; арк.2-3 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 7 апеляційної скарги від 21.03.2018), про що не зазначалося раніше. Крім того, колегією суддів Одеського апеляційного адміністративного суду зазначено, що позивачем в анкеті було вказано про його побоювання зазнати переслідування через робочі документи його покійного дядька (арк. 8 Постанови від 19.06.2018), однак позивач вказав, що причиною розшуку вважає помсту РФ за адвокатську діяльність його дядька (арк. 9 анкети від 04.12.2017), не зазначаючи при цьому про робочі речі дядька.
- постановою Одеського апеляційного адміністративного суду було зазначено, що в країні громадянської належності позивач вів активну громадську та політичну діяльність (арк. 7 Постанови від 19.06.2018 ). Також було зазначено, що ТУ ДМС України в Одеській області не надано належної оцінки доводам позивача про наявність в нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному підґрунті (арк. 9 Постанови від 19.06.2018). Однак, професія секретаря, а в подальшому помічника адвоката в обласній колегії адвокатів не передбачає жодну із вказаних діяльностей. Згідно з наявних матеріалів мережі Інтернет:
Громадська діяльність - діяльність із забезпечення інтересів людей як членів тієї чи іншої громади (громадського об'єднання).
Політична діяльність - сукупність дій індивідів та соціальних груп (партій, суспільних організацій), спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед - завоювання, утримання та використання влади.
Варто врахувати, що позивач не зазначав при першому розгляді його заяви про свій зв'язок з будь-якою з вказаних діяльностей. Він не приймав участі в протестах чи мітингах на території країни громадянської належності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017). Крім того, позивач вказав, що його не переслідували за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, політичними поглядами, ознакою приналежності до певної соціальної групи (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017). Водночас, під час повторного розгляду заяви зазначив, що його переслідують за політичною ознакою (арк. 2, 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Проте, жодним чином не зміг обґрунтувати дане твердження, так як ані громадською, ані політичною діяльністю він не займався (арк. 10 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). На території РФ жодним чином ніколи не проявляв будь-яку політичну позицію (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). позивач не має певних стійких політичних поглядів (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Дядько позивача не був політиком чи будь-яким політичним діячем (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Додатково, ані позивач, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, громадських, релігійних, військових чи інших організацій як в країні громадянської належності, так і за її межами (арк. 9 анкети від 04.12.2018 ).
- постановою Одеського апеляційного адміністративного суду було зазначено, що у резонансних справах дядька позивача, які мали політичний характер та деякі з них стосувалися громадян України, приймав участь позивач в якості помічника адвоката (арк. 8 Постанови від 19.06.2018). Крім того, колегія суддів допускає переслідування на території РФ позивач, як особи, яка причетна до подій в Україні та ймовірність порушення прав, свобод та інтересів особи через політичні переконання (арк. 9 Постанови від 19.06.2018), відсутність яких було доведено вище. Крім того, позивач виконував роботу секретаря, обов'язки якого не змінилися після того, як він став помічником адвоката (арк. 9 додаткового протоколу співбесіди від 08.12.2017), не представляв в судових засіданнях клієнтів дядька (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), тобто не мав безпосереднього зв'язку зі справами клієнтів дядька, яких він представляв. Зі слів позивача, можливо встановити, що він виконував суто технічну роботу, доручення дядька (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018). Крім цього, у рішенні від 07.12.2018 № 99-18 зазначено, що при розгляді заяви позивача не було взято до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведення відомості про переслідування та затримання на території РФ осіб, причетних до подій в Україні та заслуговують на увагу доводи позивача стосовно того, що у разі його повернення на територію РФ є ймовірність порушення його прав, свобод та інтересів. Водночас, позивач підтвердив, що жодним чином не причетний до подій, які відбувалися чи відбуваються на території України (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018 ). Як під час співбесід, так і у власній скарзі він жодним чином не конкретизує, до яких подій на території України він має відношення, у зв'язку з чим може зазнати порушення своїх прав на Батьківщині (арк. 7 скарги від 21.08.2018). Так, з приводу цього позивач під час співбесіди пояснив, що його дядько захищав інтереси громадянина України, проти якого було сфабриковано справу, а він як помічник адвоката також був прихильником захисту, писав клопотання та заяви по даній справі, однак жодних підписів не ставив, не був уповноважений займатися кримінальними справами. Також зазначив, що він та його дядько «були за Україну» (арк. 5 протоколу співбесіди від 04.02.2019).
- стосовно інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття рішення, він не слідкує за ситуацією в країні громадянської належності, не володіє новинами на території РФ (арк. 3-4 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017), не знає, який рівень життя на сьогоднішній день на Батьківщині (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), однак наразі на праві спільної часткової власності має квартиру в м. Москві (РФ) та в Республіці Мордовія (арк. 10 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), відсутні відомості щодо планів продажу даної власності, що свідчить про можливість повернення позивача на Батьківщину. При тому, при повторному розгляді його заяви було зазначено про обшук квартири матері особи та арешту частини квартири, що належить на праві власності позивачу, надано додаткові документи на підтвердження даної обставини. При цьому, відомості про вказані обставини відсутні при проведенні попередніх протоколів співбесід під час першого звернення. Слід вказати, що накладення арешту на майно у вигляді частки двокімнатної квартири, яка належить позивачу на праві власності здійснено в цілях забезпечення виконання вироку в частині можливого цивільного позову, інших майнових вимог, в тому числі покарання у вигляді штрафу (додаткові матеріали, надані позивачем: копія Постанови від 30.12.2014).
- крім того, позивачем не було спочатку надано багатьох документів, які наразі долучені до ОС, враховуючи наявність регулярного зв'язку з матір'ю, відвідування нею території України. Слід додатково зазначити, що документи, які були надані позивачем при повторному розгляді його заяви, не доводять жодним чином взаємозв'язок між адвокатською діяльністю його покійного дядька та порушеною проти нього кримінальної справи на території країни громадянської належності.
Варто зауважити, що не на всіх документах (заявах, клопотаннях), наданих позивачем є печать, що свідчить про прийняття документів до суду. Дану обставину він не зміг пояснити належним чином (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018). Крім того, при поданні заяв до суду адвокатами позивача не було проставлено жодної печатки філіалу, який вони представляють, хоча позивач особисто зазначив про наявність відповідної печатки філіалу, в якому працював його дядько (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018).
Крім того, незрозумілим вбачається факт надання позивачем позовної заяви про встановлення батьківства клієнтки його дядька та рішення по цій справі, що не мають жодного відношення до справи та розкриває конфіденційну інформацію позивачки. ДМС України вбачається, що позивач не зміг належним чином пояснити взаємозв'язок з даними документами та обставинами його справи (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018). При тому, позивач особисто вів мову про недопущення розкриття конфіденційної інформації щодо справ його дядька (арк. 3 протоколу співбесіди від 06.08.2018), водночас самостійно порушив даний принцип.
- Одеський окружний адміністративний суд дійшов висновку, що санкція ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає одне з альтернативних покарань за вчинення правопорушення, передбаченого п. «г» даної статті у вигляді позбавлення волі на строк до семи років. Із зазначеного випливає, що кримінальна справа по обвинуваченню позивача є тяжким злочином, а тому відповідно до абз. 2 ч. 1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», він не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Постанова Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2018). Однак, в своїй апеляційній скарзі позивач посилається на презумпцію невинуватості, яку ніби не врахував суд І інстанції (арк. 9 апеляційної скарги від 21.03.2018). Відомо, що стосовно позивача не було винесено вироку суду (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018), він не був жодним чином обмежений в отриманні належного правового захисту: з самого початку порушення кримінальної справи стосовно нього він мав адвокатів (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018) , запобіжний захід щодо нього було замінено заставою (арк. 9 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). При тому, позивач зазначає, що декілька разів прохання його адвоката щодо застави були відхилені (арк. 9 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2С18), про що немає жодних документальних підтверджень. Таким чином, можна констатувати факт того, що позивачу було призначено відкрите судове засідання на 08.06.2015 в Ковилкінському районному суді Республіки Мордовія. Кримінальне провадження щодо позивача було призупинено до моменту розшуку відповідно до постанови Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 24.02.2016. Так, відповідно до УПК РФ якщо місцезнаходження підозрюваного або обвинуваченого невідоме, то слідчий доручає його розшук органам дізнання, про що вказує в постанові про призупинення попереднього слідства або виносить окрему постанову. Отже, позивач розшукується компетентними органами РФ для участі у призначених судових засіданнях. Тому, вбачається, що він має всі необхідні можливості для здійснення належного правосуддя щодо нього на території країни громадянської належності, що спростовує твердження позивача щодо недотримання правосуддя стосовно нього на території РФ (арк. 9 додаткового протоколу співбесіда від 15.08.2018). Крім того, позивач зазначив, що на Батьківщині часто стикався з порушеннями прав громадян у своїй діяльності, однак не зміг навести жодного конкретного прикладу (арк. 9-10 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018).
Також, позивач повідомляв, що навіть тяжкі випадки і дійсно винних людей його дядьку вдавалося вигравати такі справи, або зменшувати термін покарання (арк. 8 протоколу співбесіди від 07.12.2017), що свідчить про ймовірність позитивного розгляду його проблематики. Про відсутність утисків з боку уповноважених органів РФ стосовно захисту прав позивача свідчить обставина оскарження рішення його матір'ю про його розшук правоохоронними органами країни громадянської належності, що підтверджується наданою копією апеляційної скарги від 07.11.2018, що була подана адвокатом, послуги якого замовила його матір на території РФ. Водночас, позивач стверджує, що відповідно до наданої йому інформації від адвоката, в задоволенні апеляційної скарги було відмовлено в повному обсязі, щодо підстав відмови наразі не володіє; позивач повідомив, що у разі отримання рішення у повному письмового вигляді надасть до ГУ ДМС України в Одеській області (арк. 5-6 протоколу співбесіди від 04.02.2019).
Слід звернути увагу, позивач вказав, що його ні разу не опитували, акцентуючи таким чином увагу на порушенні його прав у ході розгляду його кримінальної справи (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018; арк. 9 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018 ). Проте, під час розгляду заяви позивач вперше, зі слів особи, встановлено, що він неодноразово викликався на допит (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 08.12.2017), що суперечить його попереднім твердженням.
Слід відзначити наступне: негативним елементом при повторному розгляді заяви є надмірне втручання його адвоката з приводу надання безпосередньої відповіді позивачем під час проведення протоколів співбесід, про що було зроблено відмітки в матеріалах співбесід (протоколи співбесід від 06.08.2018 року, від 08.08.2018 ) та в результаті призводило до періодичних пауз при інтерв'юванні. Крім того, через службову зайнятість адвоката доводилося двічі переносити процедуру проведення протоколів співбесід (заяви шукача захисту та його адвоката від 08.08.2018), що свідчить про відсутність особистої зацікавленості позивачем та його представником в як найскорішому розгляді заяви, порушення процедури розгляду питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- крім того, позивачем було надано уривок з книги, де зазначено про те, що адвокат в суді присяжних є другим (після підсудного) об'єктом для звинувачень та про випадки тиску на адвокатів через їх надмірно ефективну діяльність, де для прикладу говорилося про дядька позивача, однак це жодним чином не доводить взаємозв'язку з порушеною кримінальною справою проти нього на території країни громадянської належності. Крім того, варто зазначити, що від участі дядька позивача в резонансних справах, через які, на думку позивача, здійснювався тиск з боку правоохоронних органів РФ на адвоката минув суттєвий відрізок часу до його «неочікуваної» смерті. Так, кримінальна справа щодо ОСОБА_16 була припинена 05.11.2015, а протягом 2013-2014 рр. дядько позивача захищав Лисенка, стосовного якого 12 березня 2015 вирок вступив в законну силу, а помер адвокат лише 28.02.2017, що спростовує взаємозв'язок між даними обставинами та загадковість смерті родича позивача. Відповідно до персонального сайту ОСОБА_7 :
В 2015 г. защищал украинца ОСОБА_17 , которому Главное следственное управление Следственного комитета России предъявляло обвинение в убийстве не менее 30 мужчин. 8 женщин и 12-летней девочки. Якобы он в 2014 г. совершал зверства в составе батальона «Днепр» на территории Станично-Луганского района Луганской области Украиньї. Защитой были полученьї и представленні доказательства отсутствия собьітия преступлений, а судебная психолого-психофизиологическая жспертиза установила применение к Литвинову пьіток. Так развалилось это пропагандистское дело, возбужденное для разжигания ненависти и вражды между народами России и Украины. 25 ноября 2015 г. это уголовное дело было прекращено по реабилитирующии основаниям - в связи с непричастностью Литвинова к инкриминируемим деяниям.
В 2013-2014 г.г. защищал мэра г. Знгельса Саратовской области Михайла Лысенко. Дело рассматривалось Саратовским областным судом с участием коллегии присяжних заседателей. Расследовалось - Главным следственным управлением Следственного комитета России. Первая коллегия была распущена на стадии обсуждения вердикта в совещательной комнате. Вторая оправдала Лысенко по обвинениям в убийстве «вора в законе», хранении целого арсенала оружия, создании банды, похищении предпринимателя, покушении на жизнь и здоровье адвоката в связи с осуществлением им профессиональной деятельности. 12 марта 2015 г. приговор вступил з законную силу.
Додатково, за твердженнями позивача, дядько любив його (арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Враховуючи, що для ОСОБА_7 позивач був близькою людиною, не зрозумілим вбачається, чому він не облишив свої справи, якщо він разом із позивачем припускали переслідування через адвокатську діяльність, проте змусив змінити країну проживання, покинути рідну матір. Позивач не зміг належним чином обґрунтувати рішення дядька (арк. 14 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Крім того, позивач продовжував працювати разом зі своїм дядьком на території України майже протягом двох років, враховуючи всі обставини справи (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 08.08.2018), що свідчить про відсутність побоювання зазнати переслідування через діяльність дядька.
Варто зауважити, зі слів позивача, що стосовно нього у випадку повернення на Батьківщину не можуть бути застосовані смертна кара, тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження чи покарання за вироком суду, однак стверджує, що зазначене може відбутися при його перебуванні на території РФ з боку правоохоронних органів (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 12.12.2017; арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018), про що немає жодних підтверджень. Крім того, він повідомив про погіршення його здоров'я при перебуванні в слідчому ізоляторі, порушенні його прав (арк. 15-16 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Позивач стверджує, що на його думку, йому навмисне щось підмішували в їжу (арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Однак, в позивача немає жодних доказів з цього приводу: відсутній медичний висновок щодо проблем зі здоров'ям, перевірка крові на наявність отрути (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 08.12.2017).
Крім цього, після того, як позивач покинув слідчий ізолятор, він не проходив жодного медичного обстеження (арк. 16 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018).
Позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості. Належність до «правозахисної» групи не є підставою для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки відомості про переслідування даної групи на території Російської Федерації відсутні, що не надає підстави вважати всіх правозахисників у РФ окремою соціальною групою.
Важливо, позивач був поінформований в 2014 році, перебуваючи на Батьківщині, що він знаходиться в розшуку на території країни громадянської належності через порушену кримінальну справу стосовно нього (арк. 7 анкети від 04.12.2017). Однак, після заміни запобіжного заходу на заставу у розмірі 600000 російських рублів усвідомлено покинув країну.
Наявною ІКП встановлено, що за останній час відбулися зміни в законодавстві Російської Федерації у сфері пенітенціарної системи та кримінального правосуддя з метою досягнення повного захисту прав затриманих та засуджених осіб, поліпшення умов їх утримання, а також у медичній сфері (додаток № 2 до рекомендаційної позиції).
Незважаючи на загальну складну ситуацію у галузі дотримання прав людини на території РФ, за останній період часу спостерігаються позитивні тенденції щодо вдосконалення координації зусиль в галузі захисту прав людини (додаток №3 до рекомендаційної позиції).
Також, можливо визначити, що в регіоні постійного проживання позивача на території країни громадянської належності наразі не проводяться військові зіткнення, регіон постійного проживання замовника на території країни громадянської належності забезпечений всіма базовими потребами та комунікаціями, що створює перспективи для повернення.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Російської Федерації з позиції надання міжнародного захисту в Україну під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналізуючи звернення позивача щодо елементу наявності ознак, визначених пунктом 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, слід зазначити, що під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він не зміг навести обґрунтованих тверджень стосовно можливості застосування по відношенню до нього вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, надмірного покарання у випадку повернення на територію країні громадянської належності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 12 12.2017; арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 15.08.2018). Водночас, за матеріалами особової справи встановлено, що позивач можливість вільного переміщення територією Російської Федерації, стосовно нього не застосовувалося фізичне насилля на Батьківщині, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами тощо (арк. 9 анкети від 04.12.2017).
Тоді як, можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, який потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців га осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача на території України подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
З огляду на встановлено суд приходить до висновку, що відмовляючи позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ДМС правильно визначила, що він не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись ст. ст. 12, 139, 242, 246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктом 15.5 розділу VII Перехідні положення КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 - адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 , телефон: НОМЕР_7
Державна міграційна служба України - адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470, телефон: (044) 278 49 98, E-mail: infodmsu.gov.ua
Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області - адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384, телефон: 048)705-31-68, E-mail:od@dmsu.gov.ua
Головуючий суддя Потоцька Н.В.
.