Ухвала
Іменем України
03 березня 2020 року
м. Київ
справа № 592/9026/19
провадження № 61-3124ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 27 січня 2020 року у складі колегії суддів: Ткачука С. С., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення,
Короткий зміст заявлених вимог
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення.
Позовні вимоги мотивувала тим, що 02 листопада 1984 року сторони зареєстрували шлюб та проживали у будинку розташованому за адресою:
АДРЕСА_1 , який належав її батьку ОСОБА_3 . Відповідач був зареєстрований у зазначеному будинку ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого вона успадкувала будинковолодіння та стала його одноособовим власником.
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 січня 2000 року шлюб між нею та відповідачем розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач відмовився виселитися та продовжував проживати у спірному будинку, постійно провокуючи сварки та конфлікти. Рішенням Ковпаківського районного суду
м. Суми від 19 жовтня 2018 року у справі № 592/15469/18 на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170,00 грн за частиною першою статті 173-2 КУпАП.
Посилаючись на те, шлюбні відносини між нею та відповідачем припинилися, його реєстрація та проживання у спірному будинку перешкоджає їй розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд, та обмежує її законні права, просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, з підстав передбачених статтями 405, 406 ЦК України.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 05 грудня 2019 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач перестав бути членом сім'ї власника будинку, а тому він має право проживати у вказаному будинку на законних підставах лише за згодою власника будинку та укладеним між ними письмовим договором найму жилого приміщення. Оскільки такий договір між сторонами не укладався, будь - яких домовленостей щодо проживання відповідача у спірному будинку сторонами не досягнуто, відповідач створює для позивача несприятливі умови для проживання шляхом створення конфліктних ситуацій, вимоги позивача про виселення підлягають задоволенню.
Постановою Сумського апеляційного суду від 27 січня 2020 року апеляційну скаргу задоволено, рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від
05 грудня 2019 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до статті 44 Кодексу законів про шлюб та сім'ю України, чинної на час ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу між подружжям, шлюб вважався припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану. Відомості про розірвання шлюбу сторони зареєстрували 26 лютого 2019 року, що свідчить про те, що до внесення вказаних відомостей ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Задовольняючи вимоги про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення відповідача, суд першої інстанції дійшов помилково висновку про відсутность у відповідача законних підстав користування зазначеним житловим приміщенням, оскільки припинення шлюбу не позбавляє відповідача, як колишнього члена сім'ї власника будинку права користування ним. Доказів на підтвердження систематичного порушення ОСОБА_2 правил співжиття, які роблять неможливим для інших проживання з ним в одному будинку, позивач не надала, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У лютому 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 , в якій вона просила скасувати постанову Сумського апеляційного суду від 27 січня 2020 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц і від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18.
Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необгрунтованою.
За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частинипершої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Із касаційної скарги вбачається, що вона є необгрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява
№ 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (частина четверта статті 156 ЖК Української РСР).
За змістом зазначених норм матеріального права, правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником не позбавляє права користування займаним приміщенням колишнього члена сім'ї.
Таким чином, положення статті 156 ЖК Української РСР передбачають збереження права користування житлом для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку (квартири), за умови збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.
Системний аналіз статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
За змістом статті 157 ЖК Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог у цій частині не надала належних та допустимих доказів існування обставин, за яких відповідно до статті 116 ЖК Української РСР виникає можливість виселення особи без надання іншого жилого приміщення.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 вселився до будинку
АДРЕСА_1 як член сім'ї власника, як чоловік ОСОБА_1 , після припинення сімейних відносин він продовжив користуватися спірним житловим приміщенням. Доказів на підтвердження підстав, які відповідно до положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР є підставою для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення позивач не надала, а тому суд дійшов правильного висновку про те, що припинення сімейних відносин між сторонами не призвело до втрати ОСОБА_2 права користування спірним житловим будинком.
Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від
15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц та постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц та від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки як убачається із зазначених заявником судових рішень, особи, які підлягали виселенню, або взагалі після припинення сімейних відносин не проживали у спірному житловому приміщенні, або не були пов'язані спільним побутом.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін правовідносин, що існують між сторонами, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 , апеляційний суд ураховував існування достатніх і тривалих зв'язків останнього із спірним місцем проживання (житлом), втрата якого є крайньою формою втручання у право на житло, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та ухвалив судове рішення відповідно до висновків викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 688/63/15-ц (провадження № 6-709цс16) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня
2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження 14-298цс19).
Ураховуючи наведене, постанова Сумського апеляційного суду від 27 січня
2020 року, ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку щодо незаконності та неправильності оскаржуваного судового рішення.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 27 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Судді:Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак