24 лютого 2020 року
м. Харків
Справа № 643/19380/13-ц
Провадження № 22-ц/818/330/20
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - судді Бровченка І.О.,
суддів: Кругової С.С., Маміної О.В.,
за участю секретаря - Прокопчук І.В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»
відповідач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 19 березня 2015 року в складі судді Сугачової О.О.
У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява мотивована тим, що 22 серпня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі -ПАТ «ОТП Банк»), і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № ML-703/261/2008 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав відповідачу кредит в розмірі 70 693 доларів США із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 5,49 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком та остаточним поверненням до 23 серпня 2038 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 22 серпня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № SR-703/261/2008 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язався перед банком нести солідарну відповідальність за повне та своєчасне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором.
26 липня 2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір факторингу, за яким банк передав позивачу право вимоги, зокрема за вказаними кредитним договором та договором поруки. ОСОБА_1 не виконував належним чином взятих на себе зобов'язань, у зв'язку з чим в нього станом на 18 липня 2014 року утворилася заборгованість в розмірі 4 240 314,95 грн, з яких: за тілом кредиту - 69 907,52 доларів США, що еквівалентно 819 295,79 грн, за процентами - 9 165,55 доларів США, що еквівалентно 107 417,58 грн, за пенею - 3 313 601,57 грн.
Враховуючи викладене, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 19 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 20 травня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 22 серпня 2008 року № ML-703/261/2007 у розмірі 1853426,74 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Останнім рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Московського районного суду міста Харкова від 19 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 22 серпня 2008 року № ML-703/261/2007 в розмірі 221 463,80 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року становить 2 591 126,46 грн, яка складається з тіла кредиту в сумі 69 907,52 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 819 295,79 грн, з нарахованих та несплачених процентів у сумі 40 824,44 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 477 645,90 грн, та пені в сумі 1 295 563,23 грн, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 110 731,90 доларів США. В задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року закінчено підготовку до апеляційного розгляду цивільної справи за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 порушив умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість, що підлягає стягненню солідарно з нього та поручителя на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна», яке у передбачений законом спосіб за договором факторингу набуло право вимоги. Зважаючи на положення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), розмір нарахованої позивачем пені підлягає зменшенню до 926 713,37 грн, що дорівнює сумі заборгованості за тілом кредиту та процентами. Доводи представника відповідачів щодо неправильного розрахунку в іноземній валюті не заслуговують на увагу, так як правовідносини між банком та відповідачами виникли при отриманні кредитних коштів у доларах США. Оскільки умовами кредитного договору визначено дату остаточного повернення кредиту 23 серпня 2038 року і останній платіж на погашення процентів за користування кредитом позичальник здійснив 12 червня 2014 року, то підстави для застосування позовної давності відсутні.
Такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що 22 серпня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 70 693 доларів США із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 5,49 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком та остаточним поверненням до 23 серпня 2038 року.
22 серпня 2008 року в забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором укладений договір поруки № SR 703/261/2008 між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5 . У зв'язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору, станом на 18 липня 2014 року перед позивачем виникла заборгованість на загальну суму 4240314,95 грн, яку позивач просить стягнути разом із судовими витратами з відповідачів.
До кредитного договору сторонами укладалися додаткові договори: від 16 січня 2009 року № 1, згідно з пунктом 2.1.1 якого кредитний договір доповнено графіком платежів, а пунктами 2.1.4, 2.1.5 передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов'язань; від 25 серпня 2009 року № 2 та від 17 березня 2010 року № 3, згідно з якими внесено зміни та доповнення до кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 17 березня 2010 року № 4, згідно з умовами якого внесено зміни та доповнення до кредитного договору щодо права банку вимагати дострокового виконання зобов'язань у цілому або у визначеній банком частині; від 22 серпня 2011 року № 5, згідно з яким внесено зміни та доповнення до кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 22 серпня 2011 року № 6, згідно з яким передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов'язань.
26 липня 2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір факторингу кредитного портфелю № б/н., згідно якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло на себе зобов'язання за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року та договором поруки № SR 703/261/2008 від 22 серпня 2008 року.
Згідно з наданим позивачем розрахунком, в нього станом на 18 липня 2014 року утворилася заборгованість за тілом кредиту - 69 907,52 доларів США, за процентами - 9 165,55 доларів США, за пенею - 282 737,53 доларів США.
Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 1077 та частиною першою статті 1078 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 611 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).
Одним з видів порушення зобов'язання є невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.
Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.
Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.
Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне.
Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17.
Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
При цьому, якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.
Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення.
Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16.
Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Суд бере до уваги правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
В суді першої інстанції представником відповідачів було подано до суду та долучено до матеріалів справи копію листа ТОВ «ОТП Факторинг Україна» від 03 квітня 2014 року № 700/14-4-3/466, надісланого ОСОБА_1 , згідно з яким ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі пункту 1.9 кредитного договору вимагало достроково виконати боргові зобов'язання за кредитним договором у повному обсязі.
Пред'явивши вимогу про дострокове погашення заборгованості, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов'язання, що вказує на необґрунтованість вимог позивача про стягнення заборгованості за процентами та пенею, нарахованими після зміни строку виконання основного зобов'язання.
У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору його сторони передбачили, що повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок.
Згідно з пунктом 1.9.1 кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та/чи інших зобов'язань за цим договором чи іншими укладеними з банком договорами та/або умов документів забезпечення. При цьому зобов'язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги.
Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення.
Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.
Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.
За змістом пунктів 1.2, 4.1, 4.2 договору поруки поручитель та боржник відповідають як солідарні боржники, що означає, що кредитор може звернутися з вимогою про виконання боргових зобов'язань як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно. Договір поруки набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до повного виконання боргових зобов'язань за кредитним договором. Відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобов'язань в повному обсязі.
Тобто договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється.
Аналіз вищенаведеної частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.
Це означає, що зі збігом вказаного строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, в тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.
Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).
Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.
Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.
У разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання пред'явити вимоги до поручителя.
У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).
За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.
Відповідно до частини другої статті 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
З огляду на викладене поручитель, хоч і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, але є самостійним суб'єктом у відносинах з кредитором.
Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання.
Такі правові висновки щодо застосування статті 559 ЦК України наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 755/18438/16-ц (провадження № 14-275цс19).
Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Пред'явленням вимоги до поручителя є пред'явлення до нього позову.
Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року (справа №310/11534/13-ц) погодилась з мотивами касаційного цивільного суду, роз'ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1206 цс 15 від 23 вересня 2015 року, зазначивши, що після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання, відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.
Як встановлено судом, 22 серпня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 70 693 доларів США із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 5,49 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком та остаточним поверненням до 23 серпня 2038 року.
До кредитного договору сторонами укладалися додаткові договори: від 16 січня 2009 року № 1, згідно з пунктом 2.1.1 якого кредитний договір доповнено графіком платежів, а пунктами 2.1.4, 2.1.5 передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов'язань; від 25 серпня 2009 року № 2 та від 17 березня 2010 року № 3, згідно з якими внесено зміни та доповнення до Кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 17 березня 2010 року № 4, згідно з умовами якого внесено зміни та доповнення до Кредитного договору щодо права банку вимагати дострокового виконання зобов'язань у цілому або у визначеній банком частині; від 22 серпня 2011 року № 5, згідно з яким внесено зміни та доповнення до кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 22 серпня 2011 року № 6, згідно з яким передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов'язань.
Якщо кредитор змінює на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строк виконання основного зобов'язання, то передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячний строк обчислюється з цієї дати (№ 6-2056цс15 від 11 листопада 2015 року).
Відповідно до листа ТОВ «ОТП Факторинг Україна» від 03 квітня 2014 року № 700/14-4-3/466, надісланого ОСОБА_1 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі пункту 1.9 кредитного договору вимагало достроково виконати боргові зобов'язання за кредитним договором у повному обсязі, тим самим, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про негайне повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня після одержання такої вимоги.
Як вбачається з матеріалів справи, банк звернувся з позовом до позичальника та поручителя про солідарне стягнення заборгованості 13 вересня 2013 року.
За таких обставин порука не є припиненою, наявні правові підстави для стягнення солідарно заборгованості з позичальника та поручителя.
У зв'язку із невиконанням позичальником ОСОБА_1 передбачених кредитним договором кредитор відповідно до вимог ст. 1050 ЦК України та умов кредитного договору скористався своїм правом на повернення кредиту достроково - банк звернувся до суду з позовом 13 вересня 2013 року. Таким чином, стягненню підлягає заборгованість за останні три роки, що передували зверненню позивача до суду, в межах строку позовної давності, з 13 вересня 2010 року по 13 вересня 2013 року.
Як свідчать матеріали справи, станом на 18 липня 2014 року заборгованість позичальника за тілом кредиту становить 69 907,52 доларів США, за процентами - 9 165,55 доларів США, за пенею - 282 737,53 доларів США. Заборгованість поручителя складає 69 888,52 доларів США.
Враховуючи, що банк звернувся до суду з позовом 13 вересня 2013 року, вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Тому право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося.
З наявного в матеріалах справи розрахунку заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 серпня 2008 року вбачається, що відсотки нараховано з 22 травня 2012 року по 26 липня 2013 року в розмірі 9165,55 дол. США. (а.с. 214 том 1).
Таким чином, заборгованість позичальника ОСОБА_1 складає за тілом кредиту - 69907,52 доларів США, за відсотками - 9165,55 доларів США, всього - 79073,07 доларів США, що підтверджуєтся розрахунком, який міститься в матеріалах справи.
У поручителя ОСОБА_5 з 13 квітня 2013 року по 26 липня 2013 року, тобто за 104 дні, розмір нарахованих відсотків складає 3049,52 доларів США.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Як вбачається з розрахунку, пеня нарахована з 26 липня 2013 року по 29 квітня 2014 року, складає 72220,67 доларів США, враховуючи, що банк звернувся з позовом до суду 13 вересня 2013 року, тобто за 49 днів, пеня позичальника за період з 26 липня 2013 року по 13 вересня 2013 року в межах строку позовної давності становить 38818,13 доларів США (79220,67/100*49 днів); поручителя ОСОБА_5 - 35739,64 доларів США (72938,04/100*49 днів).
Таким чином, сума заборгованості позичальника ОСОБА_1 в загальному розмірі становить 117 891,2 доларів США, з яких: 69907,52 доларів США - тіло кредиту; 9165,55 доларів США - відсотки; 38818,13 доларів США - пеня, що за офіційним курсом НБУ станом на 18 липня 2014 року 11,649106 грн за 1 дол. США, становить 1 373 327,09 грн.
Водночас заборгованість поручителя ОСОБА_5 - 108 677,68 доларів США, з яких: 69888,52 доларів США - тіло кредиту; 3049,52 доларів США - відсотки; 35739,64 доларів США - пеня, що за офіційним курсом НБУ станом на 18 липня 2014 року 11,649106 грн за 1 дол. США, становить 1 265 997, 81 грн.
Враховуючи вищевикладене, підлягає стягненню солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 1 265 997 грн 81 коп. З ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 107 329 грн 28 коп (1 373 327,09 грн - 1 265 997,81 грн).
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).
Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 1 ст. 376 ЦПК України).
Враховуючи викладене, відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України, апеляційний суд доходить висновку про необхідність апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення Московського районного суду м. Харкова від 19 березня 2015 року змінити в частині розміру стягнення та розподілу судових витрат. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 1 265 997 грн 81 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 107 329 грн 28 коп.
Відповідно достатті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положеннястатті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційна скарга задоволена частково, рішення суду змінено в частині розміру стягнення, позовні вимоги товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково, на 32,39 % (1373327/4240314,95) та 29,86 % (1265997, 81/4240314,95) з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1225,96 грн (3785*32,39%) та 1130, 20 грн (3785*29,86%) у зв'язку з розглядом справи судом першої інстанції; та з товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 - 4187,63 грн (6193,8*67,61%) та 1448,11 грн (2064,60*70,14%) у зв'язку із переглядом справи судом апеляційної інстанції. Отже, з товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2961,67 грн (4187,63 грн-1225,96 грн=2961,67 грн) та 317,91 грн (1448,11 грн - 1130,20 грн=317,91 грн).
Таким чином, з товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 3279 грн 58 коп (2961,67 грн+317,91 грн) судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Керуючись статями 367, 368, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 19 березня 2015 року змінити в частині розміру стягнення та розподілу судових витрат.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 1 265 997 грн 81 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № ML-703/261/2007 від 22 серпня 2008 року у розмірі 107 329 грн 28 коп.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 3279 грн 58 коп судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 03 березня 2020 року.
Головуючий - І.О. Бровченко
Судді : С.С. Кругова
О.В. Маміна