Провадження № 22-ц/803/2551/20 Справа № 204/8687/18 Суддя у 1-й інстанції - Самсонова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
03 березня 2020 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів - Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.,
за участю секретаря - Гулієва М.І.о.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра”, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма “А-Фактор Плюс” про визнання частини договору іпотеки недійсним, -
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “Надра”, Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма “А-Фактор Плюс” про визнання частини договору іпотеки недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 26.10.2006 між ВАТ “КБ “Надра” в особі філії ВАТ “КБ “Надра” Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником якого наразі є ПАТ “КБ “Надра”, і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 8/2006/840-К/547-Н.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_2 та банком був укладений договір іпотеки № 547/1-Н від 26.10.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І. та зареєстрований в реєстрі за № 1863. Відповідно до умов вказаного договору іпотеки, банку в іпотеку було передано нерухоме майно - трикімнатну квартиру загальною площею 80,3 кв.м., житловою площею 49,5 кв.м. яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку набуто за договором купівлі-продажу від 26.10.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І. і зареєстрованого в реєстрі за № 1858. Предмет іпотеки, зазначена вище трикімнатна квартира, є їхньою, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , спільною власністю, так як придбана 26.10.2006 року під час перебування їх у шлюбі.
Пунктом 5.3. зазначеного договору іпотеки № 547/1-Н від 26.10.2006 року передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Норми ст. 37 Закону України “Про іпотеку”, які прирівнюють застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в договорі іпотеки до окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя набули чинності лише з 14.01.2009 року, а отже згідно з вимогами ч.1 ст. 58 Конституції України не можуть застосовуватися до договорів іпотеки, укладених до цієї дати. Крім того, при укладенні договору іпотеки мала надаватися нотаріально посвідчена згода другого з подружжя як на укладання самого договору, так й на включення до нього застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку. Проте, такої згоди позивачка не надавала, а отже, такий пункт договору слід вважати недійсним.
Ураховуючи викладене, позивачка просила суд визнати недійсним п.5.3. договору іпотеки № 547/1-Н від 26.10.2006 року, укладеного між ВАТ “КБ “Надра” в особі філії ВАТ “КБ “Надра” Дніпропетровського регіонального управління і ОСОБА_2 ., посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 1863.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11.11.2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Судом не було враховано правову позицію Верховного Суду України по справі № 6-96цс13.
Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції установлено, що 26.10.2006 року між ВАТ “КБ “Надра” в особі філії ВАТ “КБ “Надра” Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником всіх прав та обов'язків якого є ПАТ “КБ “Надра”, і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 8/2006/840-К/547-Н, відповідно до умов якого, ОСОБА_2 був наданий кредит в розмірі 81 000,00 доларів США, а останній зобов'язався повернути суму кредиту щомісячними платежами до 25.01.2036 року, сплачувати відсотки за користування кредитними коштами в розмірі 9,5 % річних, відповідно до графіку погашення суми кредиту.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 8/2006/840-К/547-Н від 26.10.2006 року, між ВАТ “КБ “Надра” в особі філії ВАТ “КБ “Надра” Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником всіх прав та обов'язків якого є ПАТ “КБ “Надра”, і ОСОБА_1 того ж дня, 26.10.2006 року, був укладений договір поруки № 547/1-Н, відповідно до умов якого, остання поручилася за належне виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором.
Також, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 8/2006/840-К/547-Н від 26.10.2006 року, між ВАТ “КБ “Надра” в особі філії ВАТ “КБ “Надра” Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником всіх прав та обов'язків якого є ПАТ “КБ “Надра”, і ОСОБА_2 , 26 жовтня 2006 року був укладений договір іпотеки № 547/1-Н, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І. та зареєстрований в реєстрі за № 1863.
Вищевказані обставини встановлені рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.02.2012 року у цивільній справі № 22ц-12910/11 (провадження № 22-ц/490/209/12), яке не було скасоване та набрало законної сили.
Цим же рішенням суду встановлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 свої зобов'язання за договором належним чином не виконали, у зв'язку з чим з них було стягнуто солідарно на користь ПАТ “КБ “Надра” заборгованість за кредитним договором в розмірі 727 552,08 грн., а також судові витрати в розмірі 1 820,00 грн.
Відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судом також установлено, що право вимоги за договором іпотеки № 547/1-Н від 26.10.2006 року було відступлено ПАТ “КБ “Надра” на користь ТОВ “Фірма “А-Фактор Плюс” за договором № 8/2006/840-К/547-Н купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги від 24.01.2019 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та недоведеності, прийшовши до висновку, що іпотечним договором жодна з вимог статті 203 ЦК України не порушена, він укладений у встановленому законом порядку та формі, чітко визначає істотні умови та порядок виконання та дійсності договору іпотеки і відповідає вимогам Закону України “Про іпотеку”.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція дійсності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У відповідності до ч.ч.4,5 ст. 3 Закону України “Про іпотеку” іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Статтею 4 Закону України “Про іпотеку” встановлено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про іпотеку” майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання (ч.2 ст. 7 Закону України “Про іпотеку”).
Згідно із ст. 9 Закону України “Про іпотеку” іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.
За приписами частини 1 статті 18 Закону України “Про іпотеку” іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами статті 629 ЦК України встановлено, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Доводи ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що вона не давала згоду на розпорядження спільним майном, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні, оскільки наведене спростовується матеріалами справи.
Як убачається з матеріалів справи, відповідно до нотаріально посвідченої заяви, ОСОБА_1 надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на придбання квартири АДРЕСА_2 саме на його ім”я та надання вищевказаної квартири в іпотеку. Вказана згода посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В.І. і зареєстрована в реєстрі за № 1857 (т.1 а.с.69).
Також, 26 жовтня 2006 року між Відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра» в особі філії ВАТ КБ «Надра» Дніпропетровського регіонального управління, правонаступником всіх прав та обов'язків якого є Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», і ОСОБА_1 був укладений Договір поруки № 547/1-Н, відповідно до умов якого, остання взяла на себе на добровільних засадах відповідати перед Банком по зобов'язаннях Позичальника (її чоловіка) за Кредитним договором № 8/2006/840-К/547-Н від 26.10.2006 року.
Щодо доводів позивачки про те, що при включенні до договору іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку повинна даватися нотаріально посвідчена згода другого з подружжя і на укладення договору іпотеки і на включення до нього застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, колегія вважає такі твердження безпідставними, оскільки у відповідності до вимог Закону України “Про іпотеку” вимагається нотаріального посвідчення згоди другого з подружжя на передання майна в іпотеку і така згода позивачкою, як на придбання квартири на ім”я чоловіка так і на передачу спільного майна в іпотеку була надана.
Крім того, колегія вважає не обґрунтованим посилання апелянта на лист Верховного Суду України від 01.02.2015 року, як на підставу для задоволення її апеляційної скарги та позовних вимог з огляду на наступне.
Нормами ч. 3 ст. 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 416 ЦПК України, у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
В свою чергу, згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічно, згідно з ч. ч. 5-6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Таким чином, суд зобов'язаний враховувати правові висновки, викладені саме у постановах Верховного Суду, якою лист Верховного Суду України від 01.02.2015 року не є.
Доводи апеляційної скарги, що норми ст. 37 Закону України “Про іпотеку”, які прирівнюють застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в договорі іпотеки до окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя набули чинності лише з 14.01.2009 року, а отже згідно з вимогами ч.1 ст. 58 Конституції України не можуть застосовуватися до договорів іпотеки, укладених до цієї дати, колегія суддів також вважає безпідставними, оскільки відповідно до ч.ч.1,3 ст. 37 Закону України “Про іпотеку” (в редакції від 12.05.2006 року, тобто станом на дату укладання спірного договору), іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Так само відповідно до положень ст. 36 Закону України “Про іпотеку” (в редакції від 12.05.2006 року, тобто станом на дату укладання спірного договору), сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
В силу ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Згідно із ч.1 ст. 638 та ч.1 ст. 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.
Тобто, підписанням договору іпотеки № 547/1-Н від 26.10.2006 року, сторони вважаються такими, що досягли в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, в тому числі й статті 5 щодо задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, сторони договору погодили між собою порядок задоволення вимог іпотекодержателя в разі невиконання іпотекодавцем своїх обов'язків за основним кредитним договором, який (порядок) був чинним на момент укладання між ними договору, зокрема й шляхом передачі права власності іпотекодержателю на предмет іпотеки.
Тому, твердження позивачки про не чинність вищевказаних норм на момент укладання договору не заслуговують на увагу.
Крім того, позивач також є поручителем у зазначених кредитно-іпотечних правовідносинах, де взяла на себе на добровільних засадах відповідальність перед Банком за зобов”язаннями свого чоловіка, як Позичальника за кредитним договором.
Таким чином, вищевказаними обставинами спростовуються твердження позивачки про те, що вона не знала про включення до договору іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку.
Кредитний договір, Іпотечний договори та Договір поруки діють з моменту їх підписання - 26.10.2006 року, виконувались та із зазначеним позовом позивач звернулась лише у 2018 році.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П. Красвітна
І.А. Єлізаренко