04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 420/5086/19
адміністративне провадження № К/9901/5809/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів: Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 420/5086/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до рішення Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:
- наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 155 від 15 серпня 2019 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2019 року, залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року, в задоволені позову відмовлено.
Слід зазначити, що судом першої інстанції справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження.
Відмовивши в задоволені позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанції дійшли до висновку, що в Україну позивач прибув 30 вересня 2018 року, однак в порядку, встановленому законом, до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з відповідною заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не зверталася протягом десяти місяців.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування або загрози її життю можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Крім того, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Така інформація повинна враховуватися в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, та не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення загрози її життю у країні своєї громадянської належності.
Позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням визначених критеріїв про причини, з яких вона не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування або загрози її життю, що свідчить про відсутність належного обґрунтування таких побоювань та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Отже висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань є обґрунтованим.
Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Отже, наказ відповідача № 155 від 15 серпня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийнятий уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому скасуванню не належить.
У поданій касаційній скарзі позивач, з посиланням на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, Суд дійшов до висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, враховуючи наступне.
Пункт 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням відповідає ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Згідно ч. 1 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас п. 2 ч. 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Згідно п. 11 ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що предметом розгляду в цій справі є скасування наказу про відмову у оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на зазначене, зважаючи на предмет розгляду справи за своєю суттю вона є справою щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
У поданій касаційній скарзі позивач не зазначає обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" ("Levages Prestations Services v. France") від 23 жовтня 1996 року, заява № 21920/93; "Гомес де ла Торре проти Іспанії" ("Brualla Gomes de la Torre v. Spain") від 19 грудня 1997 року, заява 26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Отже, аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Разом з тим, Суд також враховує позицію висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі п. 3 (а) ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 Конвенції.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Керуючись статтями 248, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 420/5086/19.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов