м. Вінниця
02 березня 2020 р. Справа № 120/4311/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Воробйової Інни Анатоліївни, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні клопотання про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Погребищенської районної ради, конкурсної комісії з проведення конкурсу на заміщення вакантної посади посади головного лікаря комунальної установи "Погребищенська Центральна районна лікарня", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішень
В провадженні Вінницького окружного адміністративного суду знаходиться адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Погребищенської районної ради, конкурсної комісії з проведення конкурсу на заміщення вакантної посади посади головного лікаря комунальної установи "Погребищенська Центральна районна лікарня", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішень, яка призначена до розгляду у порядку спрощеного позовного првадження (без виклику сторін).
21.02.2020 р. відповідачем подано клопотання про закриття провадження у справі, мотивоване тим, що оскаржуваними рішеннями права, свободи або інтереси позивача не порушені.
Оцінюючи подане клопотання суд доходить висновку, що таке підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною другою статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Визначаючись стосовно статусу оскаржуваних рішень, а саме, їх належності до нормативно-правових актів, суд враховує наступне.
Згідно визначення, наведеного у пункті 1.4 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 34/5 від 12.04.2005 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 квітня 2005 р. за № 381/10661, нормативно-правовий акт - це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Отже, за критеріями, згідно яких нормативно-правовий акт відрізняється від інших видів юридичних актів, нормативні акти:
- створюються внаслідок нормотворчої, законодавчої діяльності органів держави або референдуму;
- містять норми права;
- є основним джерелом права;
- юридично обов'язкові для нефіксованого кола осіб;
- видаються у формі законів, указів, постанов, актів нормативного характеру;
- містять загальнообов'язкові правила поведінки (норми), у той час як акт застосування норм права має індивідуально-конкретні приписи;
- стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування положень права адресується конкретним особам чи організаціям і є обов'язковим до виконання тільки ними;
- регулюють певний вид суспільних відносин (акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію);
- діють тривалий час і не вичерпують себе фактами застосування (дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Стисліше критерії розмежування правових актів можна диференціювати за такими ознаками. Нормативні акти:
- поширюються не на конкретні життєві ситуації, а на заздалегідь не визначену
кількість тотожних за своїми ознаками випадків;
- адресуються колу осіб, не окреслених персонально;
- реалізуються за допомогою правових засобів багаторазової дії;
- зазвичай не мають чітких часових меж.
Натомість, індивідуально-правові акти:
- видаються правозастосовними органами;
- не містять норм права;
- не є джерелом права; юридично обов'язкові тільки для зазначених осіб;
- видаються у формі указів, постанов, наказів, розпоряджень щодо згаданих у них осіб або конкретних обставин;
- спрямовуються на врегулювання конкретних видів соціальної поведінки;
- поширюються лише на персонально визначених осіб;
- не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів;
- мають переважно короткостроковий характер, припиняються після реалізації відповідних індивідуальних правових приписів.
Згідно пункту 4 мотивувальної частини рішення КС від 16.04.2009 р. №7-рп/2009 (справа про скасування актів місцевого самоврядування): «Конституційний Суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Оцінюючи оскаржувані рішення в контексті наведеного, суд зазначає, що їх предметом є визначення переможця на зайняття вакантної посади головного лікаря КП " Погребищенська центральна районна лікарня" та призначення на посаду головного лікаря ОСОБА_2 .
Отже оскаржувані рішення не містять норм права, мають короткостроковий характер, стосуються конкретної особи, а тому не відповідають критеріям нормативно-правового акту. Оскаржувані рішення є актами індивідуальної дії, які видані компетентними органами на підставі юридичних фактів і норм права, що визначають права, обов'язки конкретних осіб. Відтак, на цей спір не розповсюджуються положення статті 264 КАС України.
Разом з цим визначаючись щодо підстав для закриття провадження у справі, суд виходить з наступного.
За частиною другою статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (абзац перший пункту 4.1 Рішення).
Суд звертає увагу позивача на те, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Так, предметом оскарженя у даній справі є рішення Поребищенської районної ради від 20.06.2019 р. та конкурсної комісії від 19.12.2018 р. про визначення переможця на зайняття вакантної посади головного лікаря КП " Погребищенська центральна районна лікарня" та призначення на посаду головного лікаря ОСОБА_2
Обгрунтовуюючи позовні вимоги позивач вказує, що спірне рішення прийнято з порушенням процедури, оскільки ОСОБА_2 не відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам.
Тут слід зазначити, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Європейський суд з прав людини ( далі - ЄСПЛ ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, яким мотивує свої вимоги позивач, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у законах України, згідно з п. 3.6 мотивувальної частини цього Рішення означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має стосуватися суб'єктивних прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Тлумачення поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" наведено у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18 та від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18.
Велика Палата Верховного Суду в зазначених судових рішеннях дійшла висновку, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" необхідно розуміти в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Відповідна позиція викладена в ухвалі ВС від 29.08.2019 р. справа №9901/368/19.
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Суд акцентує увагу, що позивач пов'язує своє порушене право із тим, що призначений керівник медичного закладу не відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам.
Однак, позивач не вказує, в чому полягає порушення його прав спірними рішеннями, при цьому суд зауважує, що останній не претендував на посаду головного лікаря лікарні, призначення якого оскаржує.
Більш того, як видно із матеріалів справи спірні рішення не стосуються індивідуально позивача, а тому він не є суб'єктом правовідносин до якого вони можуть бути застосовані, отже не породжують для позивача права на захист (відповідна позиція висловлена у постановаіВП ВС від 10.12.2019 р. справа №9901/351/19).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку про наявність підстав для закриття провадження у адміністративній справі.
Відповідно до частини 1 статті 239 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Однак у зазначених статтях не врегульовано питання про правові наслідки звернення позивача з позовом, в якому відсутні ознаки юридичного спору (публічно-правового спору) та який на підставі частини 3 ст.124 Конституції не належить до юрисдикції усіх судів України. Суд вважає, що в такому випадку, закриваючи провадження у справі відсутні підстави для роз'яснення до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи (ухвала ВС від 29.08.2019 р.).
Керуючись ст.ст. 238, 256 КАС України суд, -
Клопотання відповідача - задовольнити.
провадження у справі закрити.
Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Повний текст ухвали сторони можуть отримати: 02.03.2020
Суддя Воробйова Інна Анатоліївна