Номер провадження: 22-ц/813/2950/20
Номер справи місцевого суду: 501/2010/18
Головуючий у першій інстанції Петрюченко М. І.
Доповідач Погорєлова С. О.
11.02.2020 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Князюка О.В., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Маслова Р.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення, на рішення Іллічівського міського суду Одеської області, ухваленого під головуванням судді Петрюченко М.І. 02 квітня 2019 року у м. Чорноморськ Одеської області, -
встановила:
У липні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до Іллічівського міського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення (т. 1 а.с. 2-10).
В обгрунтування позову посилався на те, що вона (позивачка) являється єдиним власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26 серпня 2003 року, виданого Іллічівським морським торгівельним портом, як органом приватизації, зареєстрованого 24 вересня 2003 року в БТІ м. Іллчівська у реєстраційній книзі ПР 28 за реєстровим № 204 стр. 121. Крім позивачки, в квартирі був зареєстрований та проживав її син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 З 2008 року позивач разом з чоловіком проживає в однокімнатній квартирі АДРЕСА_2 , що належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2006 року. В спірній квартирі залишився проживати її син ОСОБА_5 . Після укладення шлюбу у 2009 році відповідачка вселилась в спірну квартиру, як дружина ОСОБА_5 , залишаючись зареєстрованою в кв. АДРЕСА_3 , власником частини якої вона є. ОСОБА_4 вказує в позові, що згоди на реєстрацію відповідачки в спірній квартирі вона не надавала, народжені в період шлюбу діти були зареєстровані в спірній квартирі за місцем проживання батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Добровільно звільнити квартиру разом з дітьми відповідачка відмовилась, що є перешкодою для користування та розпорядження квартирою, яку вона має намір продати для забезпечення свого існування.
Посилаючись на відсутність у відповідачки прав користування житлом та припинення зі смертю батька таких прав у неповнолітніх дітей, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року позов ОСОБА_4 було задоволено повністю. Усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_4 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 такими, що втратили право користування кв. АДРЕСА_1 . Усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_4 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 разом з її неповнолітніми дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 із кв. АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору та правової допомоги у розмірі 13 409,60 гривень (т. 2 а.с. 114-122).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матерального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом не було враховано наступне: оскільки у сина позивача виникло право користування квартирою, то право користування виникло і у членів його родини; діти ніколи не мали іншого житла, і зв'язок зі спірним майном не втратили; право дітей на користування житлом не може припинятися зі смертю батька; правові підстави для втрати права користування житлом та виселення дітей відсутні (т. 2 а.с. 126-133).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка ОСОБА_1 не вселялась в спірну квартиру в якості члена сім'ї позивачки ОСОБА_4 як власника квартири, не була пов'язана з нею спільним побутом, не отримувала письмової згоди власника на реєстрацію в спірній квартирі, і зареєстрована в квартирі АДРЕСА_4 , власником частини якої являється.
Таким чином, суд дійшов висновку, що у відповідачки ОСОБА_1 не виникло передбаченого законом, договором чи рішенням суду права користування спірною квартирою, а відтак позивачка ОСОБА_4 , як власник майна, у відповідності до ст.391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійснені нею права користування та розпорядження своїм майном від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Щодо реєстрації неповнолітніх дітей, то, встановивши по даній справі, що малолітні діти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані в спірній квартирі з моменту народження, відповідно з ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 за місцем проживання свого батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд дійшов висновку, що право користування житловим приміщенням малолітніх дітей є похідним від права їх батька, яке припинилось зі смертю останнього.
Таким чином, оскільки відповідачка вимагає усунення порушень її прав власності, а у відповідачів відсутні правові підстави для подальшого користування житлом, то, на думку суду, порушене право позивачки підлягало захисту на підставі ст.391 ЦК України у спосіб, що заявлений позивачем - шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом та їх виселення.
Однак, колегія суддів не може погодитись зі вказаним висновком суду, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 48,1 кв.м., належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 26 серпня 2003 року (а.с.14-16 т.1).
Також, на підставі договору купівлі-продажу, з 2006 року ОСОБА_4 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_2 (а.с.33-34 т.1).
Син позивачки ОСОБА_5 постійно проживав та був зареєстрований в спірній квартирі АДРЕСА_1 з грудня 2001 року (а.с.17 т.1).
Згідно копії свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали шлюб 24 липня 2009 року (а.с.28 т.1).
В період шлюбу у сторін народились діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.27, 29 т.1).
Відповідно до довідок з місця проживання про склад сім'ї та прописку вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_4 (а.с.31, 93 т.1).
Народжені в період шлюбу діти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані в спірній квартирі з моменту народження, відповідно, з ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_7 (а.с.25-26 т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер (а.с.30 т.1).
Відповідно до висновку виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області як органу опіки та піклування від 04 грудня 2018 року, визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення ОСОБА_1 і її неповнолітніх дітей зі спірної квартири - є недоцільним (а.с.42-44 т.2).
Крім того, в судовому засіданні судом першої інстанції були допитані свідки, які дали наступні пояснення.
Так, свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 пояснили, що з 2008 року позивачка з чоловіком проживали в квартирі по АДРЕСА_5 . З укладенням шлюбу в 2009 році ОСОБА_1 вселилась в спірну квартиру як дружина ОСОБА_5 . Однією сім'єю з позивачкою вони не проживали.
Свідок ОСОБА_9 пояснила, що відповідачка проживала в спірній квартирі з народження дитини разом зі своїм чоловіком, ОСОБА_4 приходила в гості в спірну квартиру.
Свідок ОСОБА_10 пояснила, що відповідачка почала проживала в спірній квартирі приблизно за півроку до реєстрації шлюбу та проживала в ній в подальшому зі своїми дітьми та чоловіком, позивачка відвідувала спірну квартиру як гість.
Свідок ОСОБА_11 пояснила, що її мати почала проживати в спірній квартирі зі своїм цивільним чоловіком ОСОБА_5 з 2008 року. Через деякий час вона також поселилась до них та проживала в спірній квартирі до 2010 року. Позивачка не заперечувала проти їх проживання в спірній квартирі.
Свідок ОСОБА_12 пояснила, що відповідачка вселилась в спірну квартиру до реєстрації шлюбу та проживала в ній зі своїм чоловіком та дітьми.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_4 пояснив, що позивач надала дозвіл на вселення своєму синові, а у наступному, після укладення шлюбу, у квартиру також вселилась ОСОБА_1 Після народження дітей, останні також проживалі у квартирі та є зареєстрованими у неї. ОСОБА_4 , як власник квартири, не забороняла вселення до неї відповідача та дітей, оскільки вони були членами сім'ї її сина. Однак, після смерті ОСОБА_5 , право користування спірною квартирою у відповідачів припинилось. Представник ОСОБА_4 вважає, що, оскільки ОСОБА_1 є власником частини квартири, то і діти мають право користуватися житлом, належним їх матері.
Пред'являючи позов, позивач виходила з того, що оскільки відповідачка та її малолітні діти відмовляються добровільно знятися з реєстрації та звільнити спірну квартиру, а тому права ОСОБА_4 підлягають захисту на підставі п.4 ч.1 ст.406 ЦК через втрату сімейного зв'язку та припинення дії сервітуту. Отже, відповідно до положень статті 391 ЦК України позивачка, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно п.4 ч.1 ст.406 ЦК України, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Однак, судом першої інстанції не було враховано, що син позивача ОСОБА_5 не був власником спірної квартири, а тому з його смертю дружина та діти померлого, які користуються спірним житлом, не втратили право користування, оскільки сервітут надавався саме власником спірного житла - позивачем ОСОБА_4 , а не її покійним сином, і її волевиявлення було направлено на надання права користування не тільки своєму синові, а також і членам всієї його сім'ї, у тому числі і малолітнім дітям, які є онуками позивача.
Тому, враховуючи, що підстава надання сервітуту - згода позивача на вселення до спірної квартири відповідача та її малолітніх дітей є дійсною, відсутні підстави для припинення сервітуту з підстав, визначених п.4 ч.1 ст.406 ЦК України.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
При вирішенні питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж, по суті, захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї колишнього члена сім'ї власника квартири, смерть колишнього члена сім'ї власника квартири, враховуючи, що члени сім'ї власника вселились у спірну квартиру за згоди її власника, оскільки вказане по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У справі, що розглядається, виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких останні можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 на законних підставах вселилась в квартиру, що належить позивачці, постійно там проживає понад 10 років, і наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому проживають ОСОБА_1 та її неповнолітні діти.
Таким чином, колегія суддів вважає встановленою правомірність користування житлом відповідача та її малолітніх дітей, яка базується на наданій згоді власника квартири - позивача у справі, що свідчить про необгрунтованість вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення ОСОБА_1 і її неповнолітніх дітей зі спірної квартири. Крім того, колегія суддів враховує, що донька відповідача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є дитиною-інвалідом, іншого житла у дітей не має, відповідач несе витрати по утриманню житла, сплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості за їх сплату.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.
Крім того, права членів сім'ї колишнього члена сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт смерті колишнього члена сім'ї власника житла - сина позивачки (із враховуванням наданого саме власником квартири ( ОСОБА_4 ) дозволу на проживання у квартирі відповідача та її дітей) не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї колишнього члена сім'ї власника нерухомого майна.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Судом першої інстанції не було враховано, що оскільки у справі, що розглядається, саме власником спірної квартири ОСОБА_4 було надано відповідачу ОСОБА_1 та її малолітнім дітям дозвіл на проживання у квартирі, і останні набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, у зв'язку із чим суд необґрунтовано задовольнив позов про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення членів сім'ї колишнього члена сім'ї власника житла без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку із чим рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Що стосується позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу, то колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 133 ЦПК визначає види судових витрат і передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. У свою чергу, одним з видів витрат, пов'язаних з розглядом справи, є витрати на професійну правничу допомогу, які несуть сторони судової справи (крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави).
Таким чином, витрати на професійну правничу допомогу є видом судових витрат і всі норми процесуального кодексу, які стосуються судових витрат, відносяться також до витрат на професійну правничу допомогу (і стосовно пропорційності стягнення, і стосовно компенсації їх за рахунок держави у передбачених випадках, і стосовно винесення щодо цих витрат додаткового рішення і тому подібне). Однак, враховуючи саму природу таких витрат, до них не можуть бути застосовні норми стосовно їх розстрочення чи звільнення від їх сплати.
Згідно ч. 2 ст. 141 ЦПК України, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги, що колегією суддів постановлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовити, то витрати на професійну правничу допомогу також не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - задовольнити.
Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року - скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складений 28 лютого 2020 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді О.В. Князюк
О.М. Таварткіладзе