27 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 460/1812/19 пров. № 857/13237/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Іщук Л.П., Онишкевича Т.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року, прийняте суддею Нор У.М. у місті Рівному у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Рівненській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася з адміністративним позовом про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 року № Ф-8176-50 на суму 5211,36 грн.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року відмовлено в задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд провів аналіз норм Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та зроблено висновок, що відомості у Єдиному державному реєстрі про суб'єкта підприємницької діяльності з відміткою, що свідоцтво про державну реєстрацію позивача як фізичної особи - підприємця «вважається недійсним» свідчить про неотримання позивачем свідоцтва про державну реєстрацію у встановленому порядку до 01.07.2004 року.
Сторонами не заперечується, що 04.08.2003 року контролюючим органом було видано позивачу довідку за формою 12-ОПП (про зняття з податкового обліку). Разом з тим, припинення фізичної особи - підприємця підлягає державній реєстрації із внесенням відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Подібне передбачено ст.104 Цивільного кодексу України.
Із матеріалів справи вбачається, що 25.05.2019 року позивач зверталася до державного реєстратора для проведення реєстраційної дії та цим же числом до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис, про що повідомлено контролюючий орган 27.05.2019 року.
Таким чином у період з 19.09.2002 року по 27.05.2019 року в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» позивач була платником єдиного соціального внеску як фізична особа - підприємець.
З огляду на те, що позивачем належним чином не виконувались вимоги ст.9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», а саме єдиний внесок не сплачувався за 4 квартал 2018 року та 1 квартал 2019 року (до моменту припинення підприємницької діяльності), ГУ ДФС у Рівненській області прийнято спірну вимогу про сплату боргу (недоїмку) від 13.05.2019 року № Ф-8176-50 на суму 5211,36 грн.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення, що не відповідає норм матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що судом не враховано, що позивач постійно працювала і має постійне місце праці. Страхові внески сплачуються роботодавцем у розмірах більших, ніж мінімальний внесок.
Також на сайті державного реєстратора значилося, що свідоцтво про державну реєстрацію недійсне, а коли свідоцтво недійсне, тоді не має правових підстав займатися діяльністю.
Просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким задовольнити позов.
ГУ ДФС у Рівненській області подано відзив на апеляційну скаргу, де звернута увага на те, що за старими правилами (п.11.30 наказу Мінфіну №1588 в редакції до 10.05.2016 року) якщо приватний підприємець не звітував перед податківцями більше року, то останні зобов'язані були ініціювати процедуру «закриття» такого приватного підприємця.
Маються покликання на постанову Верховного Суду від 04.12.2019 року, реєстраційний №86203700.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, розгляд справи в апеляційному провадженні проводиться в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд не в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що за даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 06.09.2002 року проведена державна реєстрація фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ; з 19.09.2002 року позивач перебуває на обліку як платник податків та платник єдиного внеску в податковому органі.
08.07.2003 року позивачем подано до податкового органу Декларацію про доходи, одержані з 1 січня по 08 липня 2003 року (а.с.27-27а), та у період 07 липня - 09 липня 2003 року контролюючим органом проведено перевірку дотримання вимог законодавства про оподаткування фізичної особи, що займається підприємницькою діяльністю (ліквідація), результати якої оформлено Актом від 09.07.2003 року (а.с.28-29).
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань до Єдиного реєстру включено відомості про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про державну реєстрацію вважається недійсним, 08.11.2012 року 26081750000030539.
25.05.2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 за номером: 26080060003030539, про що повідомлено контролюючий орган 27.05.2019 року (а.с.30-31).
13.05.2019 року ГУ ДФС у Рівненській області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-8176-50, згідно з якою сума недоїмки за єдиним внеском на загальнообов'язкове державне страхування складає 5211,36 грн (а.с.26).
27.05.2019 року позивач звернулася до відповідача зі скаргою щодо спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 року № Ф-8176-50 (а.с.36).
Відповіддю від 10.06.2019 року № 5680/ФОП/17-00-50-13 відповідач підтвердив підставність винесення спірної вимоги (а.с.37-38).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року № 2464-VI (надалі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ визначено платниками єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Таким чином, визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов'язку сплати єдиного внеску.
1 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).
Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
1 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI, (надалі також - Закон № 2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення № 2390-VI у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року № 3384-VI (надалі також - Закон № 3384-VI) викладено в наступній редакції:
Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.
Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Водночас судом першої інстанції з урахуванням вище наведених норм не перевірено чи за вказані відповідачем періоди було дійсним свідоцтво про державну реєстрацію ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця, не надано правової оцінки обставинам її взяття на облік в Головному управлінні ДФС у Рівненській області з 19.09.2002 року, а також тому чи був у неї взагалі статус фізичної особи-підприємця в період нарахування їй сум єдиного внеску.
У разі встановленням обставин наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця слід звернути на наступне правове регулювання.
Пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до пункту 2 першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяці.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правовое врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, апеляційний суд вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен був зокрема перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Зазначений висновок апеляційного суду відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19.
Судом із наявних у матеріалах справи копії трудової книжки, а також із Індивідуальних відомостей про застраховану особу (Форма ОК-5) (а.с. 32 - 34) вбачається, що у періоді, за який податковим органом нараховано ЄСВ ОСОБА_1 , остання працювала і за неї роботодавець сплачував страхові внески у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Відтак, враховуючи нараховування та сплату роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць за спірний період, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 року № Ф-8176-50 на суму 5211,36 грн.
Враховуючи результат розгляду апеляційної скарги та, виходячи із приписів ст.139 КАС України, апеляційний суд приходить до висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Рівненській області судові витрати в розмірі 1921 грн.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги являються суттєвими і дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а також наявна невідповідність висновків суду обставинам справи.
Керуючись ст.ст. 308, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 460/1812/19 скасувати та прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 року № Ф-8176-50.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Рівненській області (ЄДРПОУ 39394217) судові витрати в розмірі 1921 (одна тисяча дев'ятсот двадцять одна) грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Л. П. Іщук
Т. В. Онишкевич
Повне судове рішення складено 27.02.2020 року.