26 лютого 2020 року Справа № 160/10877/19
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіЛозицької І.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
05.11.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просить суд:
- визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною, визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу викладене в листах відповідача від 23.08.2019 року та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2019 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 23.04.1995 року позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Починаючи з 1996 року і станом на день звернення до суду, призначеної по закону пенсії, не отримує. З метою реалізації свого права на поновлення пенсії, позивач звернувся до відповідача з особистою відповідною заявою про поновлення пенсії, засвідченою нотаріально в Державі Ізраїль та легалізованою печаткою апостиль. Проте, на думку позивача, відповідач незаконно відмовив в поновленні виплати пенсії. Дії щодо такої відмови вважає неправомірними і дискримінаційними та такими, що суперечать чинному законодавству, чисельній судовій практиці, у зв'язку з чим, звертається до суду.
Відповідач, заперечуючи проти позову, надав свій відзив на позов, який долучений до матеріалів справи. В обґрунтування своїх заперечень проти позову відповідач зазначив, що однією із умов, які передбачають наявність у особи права на отримання пенсії є її належність до громадянства України. За поясненням відповідача, представником позивача не було надано документів, підтверджуючих проживання позивача на території України. Відповідно до закордонного паспорту ОСОБА_1 , позивач прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль та місцем постійного проживання є Ізраїль. Окрім того, відповідач вказує, що чинним законодавством України непередбачено поновлення пенсії за довіреністю, а між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення на теперішній час не укладено, відповідач не має підстав для поновлення пенсії позивачу. Таким чином, відповідач вважає рішення щодо не поновлення позивачу пенсії правомірним та таким, що не підлягає скасування. Тому, просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Позивачем на адресу суду було надано відповідь на відзив, відповідно до якого позивач зазначає, що відповідачем не надано жодного доказу щодо відсутності у ОСОБА_1 громадянства України. Також, позивач вказує, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може бути пов'язано з такою умовою як постійне проживання в Україні, а держава в свою чергу у відповідності з конституційними принципами зобов'язана гарантувати це право, незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні або за її межами. На думку позивача, відзив на адміністративний позов не спростовує доводів позову, а лише вказує на його обґрунтованість. Тому позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Суд, дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, прийшов до таких висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується його паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 .
Позивачу була призначена пенсія за вислугу років з 08.07.1994 року, відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".
У зв'язку з виїздом до Ізраїлю, у 1997 році виплату пенсії позивачу припинено.
15.08.2019 року представник позивача, на підставі нотаріально засвідченої довіреності, надіслав до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області заяву про поновлення виплати раніше призначеної пенсії за вислугу років.
Листом від 23.08.2019 року №4772/03.05-12 «Про поновлення пенсії ОСОБА_1 » Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області відмовлено у поновлені виплаті пенсії ОСОБА_1 . В обґрунтування відмови зазначено, що відповідно до п. 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. № 22-1 (зі змінами), заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Позивач, не погодившись з відмовою у поновлені йому виплати пенсії, звернувся до суду з позовною заявою.
Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає наступне.
У відповідності до ч. 2 ст. 6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Статтею 46 Конституції визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009);
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Як передбачено статтею 51 цього Закону, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон, пенсія призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення №25-рп/2009) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, оскільки виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.
Отже, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки, Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 20.09.2018 року у зразковій справі №754/3047/17.
Пунктом 1.5 розділу І Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року (далі - Порядок №22-1), серед іншого, передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Тобто, пунктом 1.5 Порядку №22-1 передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.
Пунктом 1.7 Порядку №22-1 передбачено, що днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, виплатою недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду відповідно до статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьої статті 35 та статтею 46 цього Закону.
З огляду на вищевикладене слід дійти висновку, що позивач як громадянин України має право на виплату призначеної йому пенсії, проте, поновлення виплати пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання дій, пов'язаних з її поновленням, зокрема, подання заяви про поновлення виплати пенсії, при цьому, дата поновлення пенсії повинна визначатися в межах строку звернення до суду, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, а також встановлено, що така заява може подаватися як особисто пенсіонером, так і його представником.
Зазначена правова позиція узгоджується і з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постанові від 31.10.2019 року у справі №160/7699/18 та підлягає врахуванню адміністративним судом, відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку №22-1).
Відповідно до статті 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем до заяви про поновлення виплати пенсії додано копію паспорту для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданий 21.07.2014 року на ім'я ОСОБА_1 .
Суд зазначає, що посилання відповідача на ненадання позивачем документів, що підтверджують місце її проживання (реєстрації) в Україні є необґрунтованими, оскільки, статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовним або іншими ознаками.
Частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, позивач, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
За вказаних підстав, суд дійшов висновку, що відповідач протиправно відмовив позивачу у поновленні виплаті пенсії, тому рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 23.08.2019 року № 4772/03.05-12, підлягає скасуванню.
Стосовно позовних вимог в частині виплати позивачу компенсації втрати частини доходів, суд приходить до висновку про їх передчасність, оскільки, відповідно до ст. 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при відновленні виплати пенсії буде порушене відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі №160/7699/18.
Щодо позовної вимоги стосовно зобов'язання відповідача провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 року, суд враховує наступне.
Суд звертає увагу, що згідно з п.1.7. Порядку № 22-1, днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, виплатою недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами.
З урахуванням наведених положень Порядку № 22-1, та враховуючи ту обставину, що представник позивача із заявою про поновлення пенсії звернувся до відповідача 15 серпня 2019 року, позовна вимога про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перерахувати розмір та поновити виплату пенсії позивачеві з 07.10.2009 року є необґрунтованою, оскільки пенсіонер (через представника) із такою заявою про поновлення до 15 серпня 2019 року не звертався, доказів протилежного суду не надано.
Згідно ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до приписів статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Доказів, які б спростували доводи позивача, відповідач до суду не надав.
На підставі вищезазначеного, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
З приводу розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як свідчать матеріали справи, при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір в розмірі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією №69655 від 31.10.2019 року, оригінал якої міститься в матеріалах справи. Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає 384,20 грн.
Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 4772/03.05-12 від 23.08.2019 року про відмову в поновленні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 15.08.2019 року, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з проведенням індексації.
У іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, ЄДРПОУ 21910427) судовий збір за подачу позовної заяви до суду в сумі 384,20 грн. (триста вісімдесят чотири гривні двадцять копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 26.02.2020 року.
Суддя І.О. Лозицька