Справа № 234/15997/19
Провадження № 2/234/415/20
12 лютого 2020 року м. Краматорськ
Краматорський міський суд Донецької області у складі:
головуючого судді Данелюк О.М.,
при секретарі Антоненко О.В.,
за участі
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача Симивол А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу №234/15997/19 за позовною заявою:
ОСОБА_3 , що мешкає за адресою: АДРЕСА_1 .
до
Комунального підприємства «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління», юридична адреса: Донецька область м. Краматорськ вул. Аероклубна, 103.
про зміну формулювання підстави припинення трудового договору, виплата компенсації за дні невикористаної відпустки та вихідної допомоги, -
Обставини справи:
19.09.2019 року, позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління» про зміну формулювання підстави припинення трудового договору, виплата компенсації за дні невикористаної відпустки та вихідної допомоги.
Позовна заява вмотивована позивачем наступним:
ОСОБА_3 працювала у КП «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління» та була звільнена з роботи 14.09.2017р. за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Позивачка звернулась до суду та Краматорський міський суд 24.06.2019р. прийняв рішення про поновлення її на роботі (в частині поновленні допустив негайне виконання; справа №234/15368/17).
Відповідач за заявою позивачки не поновив її на роботі, а поновив після звернення до державної виконавчої служби, наказом №244 від 02.08.2019р.
Позивачці не було запропоновано роботу, адже трамвайного господарства не має.
Відповідач на рішення Краматорського міського суду від 24.06.2019р. подав апеляційну скаргу і питання про зайнятість позивачки відклав до рішення апеляційного суду, а до цього вона повинна здійснювати простой не з своєї вини, який оплачується в розрахунку 2/3 тарифної ставки (тарифної ставки позивачці теж не було встановлено). Позивачку це не влаштовувало і вона подала заяву про надання їй щорічної відпустки за 2018р. Щорічна відпустка у неї накопичилась за час вимушеного прогулу (з 14.09.2017р. по 02.08.2019р.) відповідно до ст.9 Закону України «Про відпустки». До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку зараховуються: час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Відповідач відмовив позивачці у наданні відпустки мотивуючи тим, що відпустки надаються відповідно графіку відпусток на 2018р., в який вона не включена.
Позивачка подала повторну заяву про відпуску з наступним обґрунтуванням:
По-перше: «Я просила відпустку за 2017-2018 робочий рік. Робочий рік у мене починається з 24.02.2017p. по 24.02.2018р.
По-друге. 2018 рік вже минув, і про узгодження графіку відпусток не може йти мови. Я за 2018р. не використала свою щорічну відпустку».
Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України «Про відпустки», невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.
12 місяців після закінчення мого робочого року минуло 24.02.2019р.
Відповідач вдруге відмовив позивачці у наданні щорічної відпустки (Клопотання про витребування документу).
20.08.2019 року позивачка подала заяву про звільнення з роботи 20.08.2019р. за ч.3 ст.38 КЗпП України, оскільки ненадання щорічної відпустки розцінює, як порушення ч.2 ст.12 Закону України «Про відпустки», тобто трудового законодавства. І це при тому, що вона вимушена здійснювати простой. По відношенню до неї відповідач і раніше порушував трудове законодавство.
Відповідач видав наказ №81 від 20.08.2019 року про припинення трудового договору з позивачкою за власним бажанням (ст.38 КЗпП України), тим самим відповідач самостійно змінив правові підстави звільнення, на інші ніж вказані у заяві про звільнення.
У постанові ВСУ від 22.05.2013р. №6-34цс13 викладена така правова позиція Верховного Суду "За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України". Таку ж правову позицію виклав Верховний Суд у Постанові від 13.06.2018р. справа №741/1128/17.
Крім того, відповідач в наказі про припинення трудового договору не зазначив та не виплатив компенсацію за дні невикористаної відпустки, які накопичились за час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням.
Просить суд, визнати формулювання причини звільнення неправильним та скасувати наказ №81 від 20.08.2019 року, про припинення трудового договору з ОСОБА_3 , зобов'язати керівника КП «КТТУ» видати новий наказ про припинення трудового договору з ОСОБА_3 , в якому зазначити правову причину звільнення ч.3 ст.38 КЗпП України та передбачити в наказі виплату компенсації за дні невикористаної відпустки (з 14.09.2017р. по 02.08.2019р.) та вихідної допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат з коефіцієнтом росту мінімальної заробітної плати у порівнянні з мінімальною заробітною платою на дату 14.09.2017 року.
Позивачкою надано до Суду розрахунок.
Відповідач КП «КТТУ» надав до суду відзив на позов, яким проти заявлених позовних вимог заперечує, та просить суд у їх задоволенні відмовити.
Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 23.09.2019 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
Ухвалою Краматорського міського суду від 28.10.2019 року провадження по справі відкрито та справу призначено до попереднє розгляду на 18.11.2019 року.
Ухвалою Краматорського міського суду від 19.12.2019 року підготовче провадження закрито та справу призначено до розгляду на 23.01.2020 року.
В судовому засіданні представник позивачки позов підтримав в повному обсязі та просив його задовольнити.
Представник Відповідача - КП «КТТУ» проти позову заперечувала, та просила суд відмовити у його задоволенні у повному обсязі.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив:
Відповідно до ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Ст.124 Конституції України посилено гарантії захисту конституційних прав і свобод, у тому числі трудових, оскільки право громадян на працю є одним з головних у системі конституційних прав у нашій державі. Так, за змістом цієї статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
ОСОБА_3 працювала у КП «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління» та була звільнена з роботи 14.09.2017р. за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Згідно рішення Краматорського міського суду від 24.06.2019р. позивачку поновлено на роботі (в частині поновленні допустив негайне виконання; справа №234/15368/17).
25.06.2019 року, представник позивачки подав заяву до КП КТТУ про добровільне виконання рішення суду. (а.с.3).
Наказом №244 від 02.08.2019 року, позивачку поновлено на роботі. (а.с.4).
Згідно заяви від 02.08.2019 року, позивачка просила надати відпустку без збереження заробітної плати на 15 днів з 05.08.2019 року за сімейними обставинами. (а.с.64).
Згідно зави від 14.08.2019 року, позивачка просила надати їй з 20.08.2019 року щорічну відпустку за календарний рік та нарахувати заробітну плату за час відпустки з урахуванням коефіцієнта підвищення заробітної плати за період з 14.09.2017 року. (а.с.65).
Згідно відповіді вих. №01/6/718 від 14.08.2019 року, позивачці відмовлено у наданні відпустки (а.с.66).
Згідно повторної заяви від 15.08.2019 року, позивачка не погодившись з відповіддю, просила надати їй щорічну відпустку відповідно до раніше поданої заяви (а.с.67).
Згідно відповіді вих. №01/6/741 від 16.08.2019 року, позивачці відмовлено у наданні відпустки (а.с.68).
Згідно заяви від 20.08.2019 року, позивачка просила розірвати з нею трудовий договір з 20.08.2019 року за власним бажанням за ч.3 ст.38 КЗпП України невиконання особою уповноваженою власником трудового законодавства (а.с.71).
Відповідно до наказу №81 від 20.08.2019 року, ОСОБА_3 звільнено з КП «КТТУ» за власним бажанням за ст.38 КЗпП України (а.с.72).
Відповідно копії трудової книжки, запис №5 від 20.08.2019 року, позивачка звільнена згідно наказу №81 від 20.08.2019 року за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП.
Відповідно до запису №6, запис №5 недійсний, та позивачка звільнена за власним бажанням за ч.3 ст.38 КЗпП на підставі наказу №81 (а.с.73-75).
Відповідно до ст.81 ЦПК України, обов'язок доказування додержання відповідності Наказу №64 від 14.09.2017 року під час його прийняття та виконання покладено на Відповідачів.
Відповідно до ст.ст.3 та 4 КзпП України , законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Отже, розпорядчі акти власника чи уповноваженого органу повинні прийматися на підставі та на виконання Законодавства про працю та не суперечити йому.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до ст.9 Закону України «Про відпустки», до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку зараховуються: час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Згідно ч.2 ст.12 Закону України « Про відпустки» невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.
Відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Як встановлено в судовому засіданні, позивачка тричі подавала заяву про надання їй щорічної відпустки, але отримувала відмову. Не погодившись з відмовою, ОСОБА_3 було надано заяву про звільнення її з підприємства на підставі ст.38 ч.3 КЗпП, а саме на підставі того, що підприємство не виконує законодавство про працю. В цей же день, відповідач видав наказ №81 «Про припинення трудового договору з позивачкою», але на підставі ст.38 КЗпП, за власним бажанням, тим самим самостійно змінивши підстави звільнення.
У постанові ВСУ від 22.05.2013р. №6-34цс13 викладена така правова позиція Верховного Суду "За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України". Таку ж правову позицію виклав Верховний Суд у Постанові від 13.06.2018р. справа №741/1128/17.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 в частині визнання формулювання причини звільнення неправильними та скасування наказу №81 від 20.08.2019 року про припинення трудового договору та зобов'язання керівника КП «КТТУ» видати новий наказ про припинення трудового договору, в якому зазначити правову причину звільнення ч.3 ст.38 КЗпП України підлягають задоволенню.
Що стосується доводів відповідача, що на теперішній час внесено зміни в трудову книжку « запис №6, яким запис №5 недійсний, та позивачка звільнена за власним бажанням за ч.3 ст.38 КЗпП на підставі наказу №81, суд приходить до висновку, що вони не заслуговують на увагу, оскільки зміна підстави звільнення може бути тільки після анулювання наказу та винесення нового з вказання звільнення на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України і тільки після цього внесено зміни до трудової книжки.
Що стосується позовних вимог про виплату компенсації за дні невикористаної відпустки (з 14.09.2017 року по 02.08.2019 року) та вихідної допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат з коефіцієнтом росту мінімальної заробітної плати у порівнянні з мінімальною заробітною платою на дату 14.09.2017 року.
Згідно ст.24 ЗУ «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.
Так, згідно постанови Донецького апеляційного суду від 09.01.2020 року, яке набрало чинності, за позовом ОСОБА_3 до КП «КТТУ встановлено, згідно довідки відповідача заробітна плата ОСОБА_3 за два місяці, що передували звільненню, складає: липень 2017 року - 5296,95грн. за 21 день, серпень 2017 року - 5613,30грн. за 22 дні, отже середньоденна заробітна плата складає 253,73грн.
Суд враховує що позивач звільнена 14 вересня 2017 року та поновлена 02.08.2020 року, то підлягає компенсації за дні невикористаної відпустки та складає з 15.09.2017 року по 15.09.2018 року - 31 робочий день, з 16.09.2018 року по 20.08.2019 року - 29 днів, а всього 60 робочих днів. (253,73грн. х 60 робочий день) = 15223,80грн., та які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Що стосується вимог про вихідну допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, суд приходить до наступного.
Згідно ст.44 КЗпП при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.38-39) - у розмірі, передбаченого колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Розрахунок вихідної допомоги здійснюється відповідно до Порядку №100, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню.
Нарахування вихідної допомоги провадиться виходячи з розміру середньоденної заробітної плати шляхом множення середньоденного заробітку на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленими з дотриманням вимог законодавства.
Так, в судовому засіданні встановлено, що причиною припинення позивачкою трудового договору стало порушення відповідачем законодавства про працю, а тому вихідна допомога складає тримісячний середній заробіток.
В грудні робочі дні підприємства складали- 21 день, січень - 21 день, тому середньомісячне число робочих днів 21 день.
Середньоденна заробітна плата позивачки, як встановлено вище складає 253,73грн. ?21 день = 5328,33грн. ? 3 місяці = 15984,99грн.
Таким чином з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за дні невикористаної відпустки в розмірі 15223,8грн. та вихідна допомога у розмірі 15984,99грн., а всього 31208,79грн.
Зазначена сума компенсації за дні невикористаної відпустки та вихідної допомоги підлягає виплаті позивачу за вирахуванням суми податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів, що відповідно до статей 14.1.180, 18, 162.1.3, 168 Податкового кодексу України є обов'язком податкового агента, яким є відповідач.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення суду зазначається розподіл судових витрат.
Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до пункту 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 року №3674-VI "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження №12-301гс18) за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
При поданні позовної заяви позивачем судовий збір з позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не сплачувався.
Оскільки суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог позивачки судовий збір з задоволених позовних вимог підлягає стягненню з відповідача на користь держави.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України від 08.07.2011 року №3674-VІ "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до норм частини 3 статті 6 Закону України від 08.07.2011 року №3674 VІ "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.
Згідно п.п 1, 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України від 08.07.2011 року №3674-VІ "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; позовної заяви немайнового характеру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, пропорційно до задоволених позовних вимог з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір, пов'язаний з позовної вимоги немайнового характеру (зміну формулювання підстави припинення трудового договору) - 768,40 гривень, з задоволених позовних вимог майнового характеру про стягнення компенсації та вихідної допомоги в сумі 768,40 грн, а всього 1536,80 грн.
Керуючись ст.ст.7, 10, 12, 13, 141, 258-259, 263-265, 273 ЦПК України, ст.ст.38, 44 КзпП, ст.24 ЗУ «Про відпустки» суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_3 до Комунального підприємства «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління» про зміну формулювання підстави припинення трудового договору, виплата компенсації за дні невикористаної відпустки та вихідної допомоги - задовольнити частково.
Визнати формулювання причини звільнення за ст.38 КЗпП за власним бажанням неправильним та скасувати наказ №81 від 20.08.2019 року про припинення трудового договору з ОСОБА_3 .
Зобов'язати керівника Комунального підприємства «Краматорське трамвайно-тролейбусне управління» видати новий наказ про припинення трудового договору з ОСОБА_3 , в якому зазначити правову причину звільнення ч.3 ст.38 КЗпП України.
Передбачити в наказі виплату компенсації за дні невикористаної відпустки в розмірі 15223,8грн. та вихідна допомога у розмірі 15984,99грн., а всього 31208 (тридцять одна тисяча двісті вісім грн) 79 коп.
Стягнути з Комунального підприємства "Краматорське трамвайно-тролейбусне управління" (код ЄДРПОУ 32576420, юридична адреса: 84331, Донецька область, місто Краматорськ, вулиця Аероклубна, будинок 103) на користь держави судовий збір у зв'язку з розглядом справи у розмірі 1536 (одна тисяча п'ятсот тридцять шість ) гривень 80 коп. за наступними реквізитами: отримувач коштів - ГУК у м. Києві/м.Київ/ 22030106; код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача UA908999980313111256000026001; код класифікації доходів бюджету 22030106.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Відповідно до п.15.5 Перехідних положень ЦПК України апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного судучерез Краматорський міський суд.
Рішення складене в одному екземплярі в нарадчий кімнаті.
Суддя Краматорського
міського суду О.М. Данелюк