єдиний унікальний номер справи 761/17424/15-ц
номер апеляційного провадження: 22-ц/824/236/2020
21 січня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Білич І.М.
суддів Іванченка М.М., Лапчевської О.Ф.
при секретарі Кемському В.В.
за участю: представника позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Шевченківського районного м. Києва Мальцева Д.О.,
у цивільній справі № 761/17424/15-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним, -
У червні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 10 997 572,22 гривень.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 06 листопада 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №08-038/539, відповідно до умов якого відповідачу було надано у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, плановості та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 350 000,00 доларів США, з встановленням відсоткової ставки 12.25 % річних та кінцевим терміном погашення до 06 листопада 2032 року. Однак, відповідач належним чином не виконує умови кредитного договору, заборгованість не погашає, тому позивач просить стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 10 997 572,22 грн., яка утворилася станом на 09 червня 2015 року.
Ухвалою Шевченківського районного м. Києва від 06 липня 2015 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду зі зустрічним позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним.
Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що укладений кредитний договір від 06 листопада 2007 року є недійсним, оскільки банк не надав об'єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредиту, а також тим, що в умовах договору банк приховав фактичне значення реальної відсоткової ставки та фактичне значення подорожчання кредиту.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2019 року позовну заяву ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 10 997 572,22 гривень та судові витрати у розмірі 3 654,00 гривень.
У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним - відмовлено.
Не погодившись з судовим рішенням ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просив скасувати рішення та постановити нове, яким у задоволені первісного позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити, а зустрічний позов задовольнити, визнавши кредитний договір недійсним.
Зазначаючи при цьому, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим внаслідок неповноти та хибності встановлення обставин, які мають значення для справи, а також невірній оцінці доказів.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу зазначаючи, що судом першої інстанції під час розгляду справи повно, всебічно та об'єктивно досліджено всі матеріали справи та винесено законне та обґрунтоване рішення. І підстав для його скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема.
Справа неодноразово призначалася судом апеляційної інстанції до розгляду. Позивач будучи повідомленим про розгляд справи, двічі не з'являючись до суду подавав заяви про відкладення з підстав перебування на лікарняному.
Подаючи апеляційну скаргу відповідач у якості учасників справи зазначив лише себе та банк ( відповідач). Відтак судові повідомлення про дату розгляду справи судом апеляційної інстанції направлялися саме за визначеними скаржником сторонами.
21 січня 2020 року на адресу апеляційного суду ( після часу призначеного судового засідання) надійшла заява адвоката Помилуйко В.О. і в інтересах ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, у зв'язку з відрядженням останнього за межі Києва.
У статті 129 Конституції України однією з засад судочинства оголошено рівність усіх учасників справи судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною правої ситеми України, кожна особа має право на справедливий судовий розгляд цивільної справи. Це право включає в себе доступність до правосуддя, у тому числі доступність до апеляційного оскарження судового рішення. Право на апеляційне оскарження судових рішень закріплено й в ст. 129 Конституції України.
У той же час, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, праву особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосується його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
Колегія суддів розцінює процесуальну поведінку відповідача ( скаржника) та його представника як недобросовісну, таку що свідчить про зловживання своїми процесуальними правами ( двічі надаючи клопотання про відкладення розгляду справи з
підстав хвороби ОСОБА_2 не забезпечив явку свого представника, також не повідомив суд апеляційної інстанції про представництво його інтересів адвокатом, чим позбавив суд можливості його повідомлення про розгляд справи, а також беручи до уваги розумні строки розгляду справи - відтак відмовила у задоволенні клопотання про чергове відкладення апеляційного розгляду та вирішила розглядати справу у відсутність відповідача з урахуванням положень ст. 372 ЦПК України,
Представник позивача не визнав подану апеляційну скаргу, заперечував проти її задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступного.
Так судом при розгляді справи встановлено, що 06.11.2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір кредиту №08-038/539, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 350 000 доларів США, з встановленням відсоткової ставки на рівні 12,25 % річних.
Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору, позичальник зобов'язувався сплачувати щомісячно до 06 числа кожного місяця рівними частинами суму грошовихкоштів, яка включає заборгованість за кредитом і проценти за користування кредитом у розмірі 3 797,39 доларів США, з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом до 06.11.2032 року.
Відповідно до п. п. 1.3, 1.3.1 кредитного договору, в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, сторони укладають іпотечний договір, за умовами якого позичальник передає кредитору в іпотеку нерухоме майно, для придбання якого надається кредит, заставною вартістю 2 525 000 грн., що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ на день укладення договору становить 500 000 доларів США.
За умовами договору іпотеки № 02 -038/977 укладеного між ПАТ «Укосоцбанк» та ОСОБА_2 у якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за договором кредиту передав іпотеко держателю квартиру АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення кредитної заборгованості суд першої інстанції, виходив з їх доведеності, зазначаючи, що позичальник не виконує власних обов'язків з погашення отриманого кредиту.
Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює.
Доводи апеляційної скарги щодо недоведеності позивачем факту надання відповідачу кредитних коштів, а також не підтвердження розміру кредитної заборгованості належними та допустимими доказами, на думку колегії суддів не ґрунтуються на матеріалах справи.
Так, згідно п. 2.1 кредитного договору, надання кредиту проводиться шляхом видачі позичальнику готівкових грошей в іноземній валюті (доларах США).
За п.2.3.1 кредитного договору, у випадку зарахування позичальником суми грошових коштів раніше дати погашення кредиту, визначеної у п. 1.1.1 цього договору, зазначена сума грошових коштів перераховується на позичковий рахунок та рахунок нарахування відсотків у день погашення кредиту за винятком дострокового погашення кредиту.
Відповідно до п. 3.1.1 кредитного договору, кредитор зобов'язаний протягом одного робочого дня від дати набрання чинності договору відкрити позичальнику позичковий рахунок № НОМЕР_1 і видати позичальнику готівкові гроші в сумі кредиту в порядку, визначеному цим договором.
ПАТ «Укрсоцбанк» свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши відповідачу кошти в розмірі 350 000 доларів США, що підтверджується меморіальним ордером від 06.11.2007 року, копія якого міститься в матеріалах справи ( а.с. 21).
Крім того, факт отримання ОСОБА_2 кредитних коштів підтверджується також подальшим укладенням сторонами додаткових угод до кредитного договору, згідно змісту яких сторони погоджували розмір заборгованості, яка виникла внаслідок несвоєчасного погашення кредиту позичальником.
Також 28.12.2010 року сторонамиукладено додаткову угоду до кредитного договору №08-038/539 від 06.11.2007 року, відповідно до умов якої сторони підтвердили, що залишок заборгованості за кредитним договором станом на дату складання цієї додаткової угоди складає 342552,42 доларів США, а залишок заборгованості за нарахованими процентами 3489,20 доларів США, а також встановлено нову процентну ставку за користування кредитними коштами у розмірі 12,51 % річних.
24.12.2012 року між позивачем та відповідачем укладено договір про внесення змін до договору кредиту №08-038/539 від 06.11.2007 року, відповідно до умов якого встановлено нову процентну ставку за користування кредитними коштами у розмірі 12,32 % річних. Крім того, цим договором сторони погодили, що залишок заборгованості за кредитом станом на дату укладання договору про внесення змін складає 342 552,42 долари США, прострочених та нарахованих відсотків - 25 748,37 доларів США.
Відповідно до п.п. 3.3.6, 3.3.7, 3.3.9 кредитного договору, позичальник зобов'язаний суворо дотримуватись положень цього договору, а також договору, визначеного п. 1.3., сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п 2.4, 2.5 цього договору, своєчасно та в повному обсязі погашати Кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п. 1.1. цього договору.
Згідно п. 3.3.10 кредитного договору, позичальник зобов'язаний достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадку порушення умов цього договору.
За матеріалами позовної заяви та справи вбачається, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого у відповідача перед позивачем станом на 09.06.2015 рокуутворилась заборгованість в розмірі 521 151,59 доларів США або 10 997572,22 гривень (згідно курсу НБУ долар США станом на 09.06.2015 становив21,1024 грн.), що складається із: суми заборгованості за кредитом - 7 228 693,26 гривень, суми заборгованості за відсотками - 2 934 052,90 гривень, розміру пені за несвоєчасне повернення кредиту - 245 076,79 гривень, розміру пені за несвоєчасне повернення відсотків - 589 749,28 гривень, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості.
Колегія суддів вважає, що відповідач заперечуючи проти розрахунку заборгованості складеного позивачем не надав належних та допустимих доказів на його спростування, зокрема, власного розрахунку або платіжних документів, які б свідчили про погашення позичальником кредитної заборгованості.
Відповідно до ст. 525 ЦК України(тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
За змістом ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
За положеннями ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором.
Крім того, положеннями статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, у тому числі,неустойкою.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
З а змістом ч. 1 ст. 1052 ЦК України, у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Колегія суддів вважає, що не ґрунтуються на нормах діючого законодавства і доводи апеляційної скарги щодо пропуску банком строку на звернення до суду за захистом порушеного права.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
При цьому, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ч. 1 ст. 256 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Частиною 1 ст. 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Згідно ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
За матеріалами спарви 24.12.2012 року між позивачем та відповідачем укладено договір про внесення змін до договору кредиту №08-038/539 від 06.11.2007 року, відповідно до умов якого встановлено нову процентну ставку за користування кредитними коштами у
розмірі 12,32 % річних. Крім того, цим договором сторони погодили, що залишок заборгованості за кредитом станом на дату укладання договору про внесення змін складає 342 552,42 долари США, прострочених та нарахованих відсотків - 25 748,37 доларів США.
Тобто, 24.12.2012 року ОСОБА_2 вчинено дію (укладено правочин), яка об'єктивно свідчить про повне визнання ним свого боргу перед ПАТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором №08-038/539 від 06.11.2007 року.
Крім того, з розрахунку заборгованості, який міститься в матеріалах справи, останній платіж по погашенню заборгованості за кредитним договором №08-038/539 від 06.11.2007 року було здійснено позичальником 20.11.2012року, що є підтвердженням визнання ним свого боргу перед банком.
Відтак звертаючись у червні 2015 року до суду з позовом ПАТ «Укрсоцбанк» не порушив строки позовної давності.
Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання кредитного договору недійсним, укладеним з порушенням положень Закону України «Про захист прав споживачів», суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, виходив з того, що укладений між сторонами кредитний договір не суперечить вимогам чинного законодавства та відповідав волі сторін на момент його укладення.
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з положеннями ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами першою, третьою ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частин першої, другої, п'ятої, сьомої ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
Обравши спосіб захисту своїх прав шляхом визнання кредитного договору недійсним з підстав передбачених ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
На підтвердження заявлених зустрічних вимог ОСОБА_2 було надано висновок судового експерта Морозової О.С. №01/02-18 від 20.02.2018 року за яким експерт дійшов висновку про те, що меморіальний ордер від 06.11.2007 року не може підтверджувати факти видачі кредитних коштів ОСОБА_2 , а документи надані банком до суду, у тому числі розрахунок заборгованості, не можуть однозначно свідчити про розмір боргу відповідача перед банком.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині того, що вказане експертне дослідження призначене поза межами судового засідання без попередження судом експерта про кримінальну відповідальність та без погодження судом переліку питань, поставлених на вирішення експерта. Зазначене експертне дослідження
проведене виключно на замовлення ОСОБА_2 та без будь-якої участі іншої сторони спору.
Висновок експерта №01/02-18 від 20.02.2018 рокумає посилання на те, що дослідження проведене на підставі матеріалів цивільної справи №761/17424/15-ц, у той же час матеріали відповідної судової справи в розпорядження експерта не надавалися. При цьому, неможливо встановити, які саме фотокопії та яких саме документів з матеріалів справи №761/17424/15-ц були надані ОСОБА_2 експерту на дослідження. Зі змісту експертного висновку слідує, що судовий експерт Морозова О.С. не досліджувала та не брала до уваги додаткову угоду від 28.12.2010року до кредитного договору №08-038/539 від 06.11.2007 року, а також договір про внесення змін від 24.12.2012 року до договору кредиту №08-038/539 від 06.11.2007 року, укладені між сторонами та згідно яких позичальник визнавав факт отримання кредитних коштів та розмір кредитної заборгованості.
Колегія суддів вважає, що дослідження судового експерта Морозової О.С. №01/02-18 від 20.02.2018 року у вказаній вище частині містить висновки з питань, які стосуються не професійної діяльності експерта в галузі економічних досліджень, а стосуються оцінки доказів, їх повноти та належності, що входить до виключної компетенції суду.
Доводи апеляційної скарги в частині того, що на момент підписання кредитного договору між сторонами, ОСОБА_2 був введений в оману банком щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту .А відтак його волевиявлення на укладення кредитного договору у вигляді та в розмірах, які фактично встановлені шляхом експертного дослідження, суперечили волевиявленню позивача на укладення оспорюваного договору саме на таких умовах, на думку колегії суддів не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
З урахуванням того, що ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту ненадання відповідачем інформації про умови кредитування при укладенні спірного договору. При цьому, судом встановлено, що позичальник в повній мірі ознайомився з усіма істотними умовами договору, що підтверджується його особистим підписом.
Про згоду ОСОБА_2 з умовами кредитування свідчить також подальше укладення сторонами 28.12.2010 року додаткової угодидо кредитного договору №08-038/539 від 06.11.2007 року та договорупро внесення змін від 24.12.2012 року до договору кредиту №08-038/539 від 06.11.2007року.
Отже, матеріали справи та встановлені фактичні обставини справи не дають підстав вважати, що дії відповідача при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню позичальника та вимогам закону.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Враховуючи, що між сторонами було досягнуто згоди за усіма істотними умовами спірного кредитного договору, такий правочин, згідно з вимогами ст. 204 ЦК України, створює презумпцію правомірності правочину, у зв'язку з чим цей договір, згідно зі ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним, відповідно до приписів ст. 526 ЦК України, мають виконуватися належним чином відповідно до закону та умов договору.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та ґрунтуються на переоцінці обставин справи та доказів, які були досліджені та оцінені судом першої інстанції з додержанням норм процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема.
Керуючись ст.ст. 368, 372, 374,375, 381 -384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення .
Рішення Шевченківського районного м. Києва від 25 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 04 лютого 2020 року.
Суддя - доповідач:
Судді