ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
31 січня 2020 року справа №826/8402/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомГромадянина Афганістану ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )
до1. Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач 1, ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області) 2. Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач 2, ДМС України)
про1) визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 238 від 02 червня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 ; 2) визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 87-17 від 25 вересня 2017 року про відхилення скарги на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 3) зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Позивач звернувся з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, оскільки має обґрунтовані причини побоюватися за своє життя та здоров'я внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 червня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/8402/18, призначено попереднє судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу №826/8402/18 до судового розгляду по суті.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 вересня 2019 року здійснено заміну третьої особи - Управління Державної міграційної служби України в Київській області на його правонаступника - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області.
Відповідач 1 не надав до суду відзиву на позовну заяву.
Відповідач 2 подав до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначив про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій не погоджується з доводами відповідача 2.
В судовому засіданні 02 вересня 2019 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідачів проти позову заперечив повністю; на підставі частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
25 травня 2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
02 червня 2017 року Головним управлінням ДМС України в місті Києві за результатами розгляду справи позивача №2017KYIV0060 прийнято висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до зазначеного висновку згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
На підставі вказаного вище висновку 02 червня 2017 року Головним управлінням Державною міграційною службою України в місті Києві видано наказ № 238 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1
07 червня 2017 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 06 червня 2017 року №89 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14 червня 2017 року позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25 вересня 2017 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №87-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення від 25 вересня 2017 року № 87-17 прийнято Державною міграційною службою України на підставі висновку від 21 вересня 2017 року о/с №2017KYIV0060, в якому вказано, що відповідно до статей 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 28 Конституції України, частини другої статті 19 Закону України «Про міжнародні договори», не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. За час перебування заявника в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», не виникло.
09 жовтня 2017 року позивач отримав повідомлення Державної міграційної служби України від 02 жовтня 2017 року №262 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в місті Києві про відмову в оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в провінції Кабул, район Пагман, Республіки Афганістан, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин (іслам-суніт), сімейний стан - неодружений.
25 травня 2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою-анкетою про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту № 60.
У заяві-анкеті від 25 травня 2017 року № 60 позивач зазначав, що покинув країну походження через загальне насильство, так як його країна знаходиться в стані військового конфлікту, в Афганістані, а саме в місті Кабул, де мешкав позивач, наразі дуже небезпечно, тому позивач не може, через страх за власне життя, туди повернутися.
В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 травня 2017 року позивач зазначав, що він покинув країну постійного проживання 01 січня 2017 року, а 01 лютого 2017 року прибув до України нелегально, таємно, автомобілем.
На підтвердження несприятливої ситуації в країні походження позивач посилався на матеріали з загальнодоступних засобів масової інформації: роздруківок неофіційних перекладів публікацій з «Свобода» від 31 травня, 06 червня та 24 липня 2017 року, витягу зі Звіту УВКБ ООН, Критерії оцінки потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок, із Афганістану від 19 квітня 2016 року, інформаційного повідомлення Центру новин ООН «У 2016 році в Афганістані загинули і отримали каліцтва понад 5 тисяч осіб» від 25 липня 2016 року.
Оскільки позивач повідомляв у своїх документах, поданих до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві 25 травня 2017 року, та під час співбесіди 29 травня 2017 року про загрозу у країні постійного проживання, яку створює військовий конфлікт, відповідачем під час аналізу та дослідження документів позивача проведено аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача.
Проаналізувавши вищезазначену інформацію, а саме такі інтернет джерела як: www.telegraph.co.uk/321/321515bt3512/afganfire68933460994588/gfbd623321321%%%%32123, http://afghanistan.ru/doc/104910.html, http://afghanistan.ru/doc/104879.html, http://www.refworld.org.ru/cgibin/texis/vtx/rwmain?page=search&do879=560d4b334&sk/w=0&qufwo=талибан&c/c=AFG, http://afghanistan.ru/doc/104914.html, http://afghanistan.ru/doc/104917.html, http://www.refworld.org.ru/cgibin/texis/vtx/rwmain?page=search&do917=4f1405fe2&sk/w=0&qufwo=%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BA&c=s=AFG (доступ здійснено 21 липня 2017 року), відповідачем зроблено висновок про стабілізацію ситуації в країні походження позивача, що в свою чергу робить безпечним перебуванням позивача на батьківщині.
Необхідно також зазначити, що в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 травня 2017 року позивач зазначав, що ні він, ні члени його родини в політичних, релігійних, військових або громадських організаціях не перебували. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю позивача, його політичними поглядами, позивач ніколи причетний не був. Адміністративні заходи (затримання, арешт) до нього ніколи не застосовувалися. До кримінальної відповідальності його ніколи не притягали.
Отже, матеріали справи підтверджують, що позивач не повідомляв про участь у політичній та релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації чи будь-яких політичних партій, а також про його участь у демонстраціях проти влади.
Позивачем також не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.
На підставі аналізу вищезазначених документів, які містяться в міграційній справі позивача №2017KYIV0060, та документів доданих до позовної заяви, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що заява позивача від 25 травня 2017 року зазначеним у Директиві Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття відповідачами оскаржуваних рішень.
Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Посилання позивача на політичну ситуацію в країні носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски позивача.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 10.10.2012 у справі № К-41452/10.
Крім того, за змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем при прийнятті рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження та постраждати від військового конфлікту є реальними, а перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує життю та свободі позивача.
У зв'язку з вищевикладеним, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, викладене в наказі про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02 червня 2017 року № 238, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України. З огляду на це Державна міграційна служба України правомірно відхилила скаргу позивача на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача 2 повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваних рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов громадянина Афганістану ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову громадянину Афганістану ОСОБА_1 відмовити повністю.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код невідомий);
Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9; ідентифікаційний код 37508470);
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а; ідентифікаційний код 42552598).
Суддя В.А. Кузьменко