Постанова
Іменем України
03 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 640/18735/17-ц
провадження № 61-43335св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Головне територіальне управління юстиції у Харківській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2018 року в складі судді Ніколаєнко І. В. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року в складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області (далі - УДВС ГТУЮ в Харківській області) про стягнення майнової шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що 18 жовтня 1995 року в автомобільному салоні, який розташований за адресою: вул. Шевченка в м . Харкові , він придбав автомобіль марки Jeep Cherokee, 1992 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , сплативши його вартість в розмірі 47 945,00 євро. Під час державної реєстрації зазначеного вище транспортного засобу здійснювалась перевірка щодо перебування автомобіля в розшуку, але таких даних виявлено не було.
Вказував на те, що 27 серпня 1998 року належний йому автомобіль було вилучено інспекцією державної патрульної служби Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - ДПС УДАІ ГУМВС України в Харківській області). Підставою для вилучення транспортного засобу був усний наказ старшого слідчого СУ ГУМВС України в Харківській області Харченко Д. Б. При цьому кримінальна справа не порушувалася, а за поясненнями патрульних автомобіль було вилучено через його перебування в розшуку. Після вилучення автомобіль було доставлено на штрафний майданчик, про що зроблено відповідний запис в журналі зданих під охорону автомобілів від 27 серпня 1998 року. 13 листопада 1998 року старший слідчий ОСОБА_2 одержав зі стоянки вказаний вище автомобіль і як в подальшому ним розпорядився невідомо.
Звертав увагу на те, що з лютого 1999 року справа щодо витребування в нього зазначеного вище автомобіля розглядалась судами першої та апеляційної інстанцій за позовом начебто власника автомобіля, проте 16 січня 2003 року Київським районним судом м. Харкова постановлено ухвалу про поворот виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 01 березня 1999 року, яким задоволено позов та витребувано автомобіль, та повернення позивачу зазначеного вище транспортного засобу.
З цього часу він неодноразово звертався до компетентних органів, посадових осіб, народних депутатів та в інші інстанції, намагаючись повернути автомобіль, проте момент звернення до суду з зазначеним вище позовом, належний йому автомобіль повернуто не було.
Посилаючись на те, що посадовими особами відповідача йому завдано майнової шкоди, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вартість автомобіля в розмірі 47 945,00 євро.
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2018 року залучено до участі в справі належного відповідача - ГТУЮ в Харківській області.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2018 року в задоволенні позовувідмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме в результаті неправомірних дій посадової особи УДВС ГТУЮ в Харківській областійому було заподіяна майнова шкода, при цьому не встановлено саму посадову особу та не встановлена її вина, у зв'язку з чим неможливо визначити безпосередній причинний зв'язок між діями відповідача та завданою позивачу майновою шкодою. Також судом першої інстанції зазначено про пропуск позивачем позовної давності, передбаченого статтею 257 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України).
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2018 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на вимоги
статей 257, 261, 267 ЦК України. В іншій частині рішення залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції одночасно виходив з його необґрунтованості та пропуску позивачем позовної давності, що суперечить вимогам цивільного законодавства, яким передбачено застосування позовної давності лише до обґрунтованих позовних вимог. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо необґрунтованості та недоведеності позову, апеляційний суд змінив рішення районного суду, виключивши з його мотивувальної частини посилання на пропуск позивачем позовної давності.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи
У серпні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник надводить доводи, якими обґрунтовував позов та зазначає про неповне встановлення судами фактичних обставин справи, ненадання належної оцінки його доводам та поясненням, що призвело до неправильного вирішення спору.
У лютому 2019 року ГТУЮ в Харківській подало відзив на касаційну скаргу
ОСОБА_1 , в якому зазначає про тотожність її доводів доводам позовної заяви та апеляційної скарги, яким судами надана належна правова оцінка.
Звертає увагу на те, що позивачем не доведено позовні вимоги, не надано доказів, які підтверджують вину саме відповідача чи його посадових осіб.
Зазнаючи про заподіяння йому моральної шкоди, позивач в прохальній частині взагалі не згадує про цю вимогу, при цьому в тексті позовної заяви не наводить в чому саме полягали моральні страждання та не визначає розмір моральної шкоди.
Вважає, що апеляційним судом повно та всебічно розглянуто справу, зроблено правильний висновок щодо необґрунтованості позову та виправлено помилку суду першої інстанції щодо застосування позовної давності до позовних вимог
ОСОБА_1 , які останнім не доведені.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2018 року у складі судді Касаційного цивільного суду Лесько А. О. відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня
2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня
2018 року, витребувано цивільну справу та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
У зв'язку зі звільненням у відставку судді Лесько А. О., розпорядженням
від 01 жовтня 2019 року було призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, в тому числі, судової справи за касаційним провадженням
№ 61-43335св18.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 жовтня 2019 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судами встановлено, що 18 жовтня 1995 року позивач придбав автомобіль марки Jeep Cherokee, 1992 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузову НОМЕР_2 . Автомобіль був зареєстрований на ім'я позивача у встановленим законом порядку 18 жовтня 1995 року, що підтверджується обліковою карткою приватного транспортного засобу, копію якої долучено до матеріалів справи.
У 1998 році представник Німецької страхової компанії «Готхаер» - Васін П. К. звернувся до Київського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 ,
в якому просив витребувати в останнього зазначений вище автомобіль марки
Jeep Cherokee, 1992 року випуску, посилаючись на те, що 17 березня 1994 року вказаний транспортний засіб було викрадено в м. Лейпциг, Німеччина.
01 березня 1999 року Київським районним судом м. Харкова ухвалено рішення, яким витребувано у ОСОБА_1 та передано представнику Німецької страхової компанії «Готхаер» автомобіль марки Jeep Cherokee, 1992 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 16 січня 2003 року про поворот виконання рішення Київського районного суду м. Харковавід 01 березня 1999 року у зв'язку із його скасуванням, транспортний засіб було витребувано на користь позивача.
До матеріалів справи позивачем додано відповіді на його звернення до органів МВС, зі змісту яких вбачається, що автомобіль марки Jeep Cherokee, 1992 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 був зареєстрований на ім'я ОСОБА_1 та станом на 2000 рік з обліку не знятий. В 1998 році автомобіль був вилучений у ОСОБА_1 , у зв'язку з надходженням інформації про його викрадення, та поміщений на штрафний майданчик. Також, повідомлено, що автомобіль в розшуку не перебуває.
Звертаючись до суду з позовом до ГТУЮ в Харківській області про відшкодування майнової шкоди, позивач, посилаючись на вимоги статей 321, 386, 1172 ЦК України, зазначав, що посадові особи відповідача незаконно вилучили в нього спірний транспортний засіб та після ухвали суду щодо витребування на користь позивача автомобіля, його не повертають, а отже з відповідача підлягає стягненню його вартість.
Нормативно-правове обґрунтування
За змістом частини першої статі 321 ЦК України Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв'язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків).
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За приписами частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частина перша статті 77 ЦПК України визначає, щоналежними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що доказів на підтвердження того, що саме з вини відповідача або його посадових осіб позивачу завдано майнову шкоду, матеріали справи не містять.
Змінюючи рішення суду першої інстанцій, апеляційний суд правильно виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, а тому посилання судом першої інстанції на пропуск позивачем позовної давності є безпідставними.
У касаційній скарзі позивачем викладено підстави позову, які ОСОБА_1 зазначав в позовній заяві та апеляційній скарзі, та доводи, що на його думку, підтверджують факт порушення з боку відповідача його прав, проте судом першої інстанції та апеляційним судом цим доводам була надана належна правова оцінка та обґрунтовано відмовлено в позові. При цьому зазначені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Інших доводів, яки б свідчили про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права заявник в касаційній скарзі не наводить. Підстав для скасування оскаржуваних позивачем судових рішень Верховним Судом під час вивчення матеріалів справи не встановлено.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00 § 23, рішення Європейський суд з прав людини
від 18 липня 2006 року).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня 2018 року в незміненій частині та постанову Апеляційного суду Харківської області від 02 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
Г. І. Усик