Справа № 22-ц/824/1795/2020 Головуючий в 1-й інстанції - Волошин В.О.
761/15908/17 Доповідач Чобіток А.О.
Іменем України
27 січня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Чобіток А.О.
суддів - Немировської О.В., Ящук Т.І.
за участю секретаря - Зиль Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляцій скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2019 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрації (Орган опіки та піклування) про зобов'язання вчинити дії,-
У січні 2019 року позивач пред'явив вказаний позов до відповідача та просив зобов'язати її зареєструвати сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 по місцю його реального проживання з матір'ю, - відповідачем і відповідно, виписати ОСОБА_3 з адреси, за якою він ніколи не проживав - АДРЕСА_1 .
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він перебував у фактичних шлюбних стосунках з відповідачем з весни 2013 року по грудень 2017 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нихнародився син ОСОБА_4 . Після народження сина, він був зареєстрований у належній йому квартирі АДРЕСА_2 , проте фактично проживає разом з відповідачем в квартирі АДРЕСА_3 . Оскільки він тривалий час перебуває у службових відрядженнях, дитина фактично не проживає за місцем реєстрації, а також він сплачує аліменти на утримання спільної дитини сторін на користь відповідача, то, на його думку, їх спільна дитина повинна бути зареєстрована разом з відповідачем.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2019 року позов залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким задовольнити позов. Зазначає, що судом порушені норми матеріального права, які визначають місце проживання дитини. Не надана належна оцінка доказам, які підтверджують факт проживання сина з матір'ю та находження його на її утриманні і саме відповідач прийшла до такого рішення. Його робота пов'язана з тривалими відрядженнями, що доводить не проживання сина в його квартирі. Відповідачем порушено право дитини користуватися житлом нарівні з власником житла.
Судом першої інстанції при розгляді даної справи встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 .
Син сторін зареєстрований разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 , а фактично проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_4 .
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону та порушують права спільної малолітньої дитини інваліда сторін на право користування житловим приміщенням. При цьому позивачем не було надано суду належних і допустимих доказів в обґрунтування порушення відповідачкою будь-яких цивільних прав чи інтересу позивача, при цьому судом враховано положення ст. ст. 3, 8 Конвенції про права дитини, ст. 13 ЦК України; ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»
Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та його представника, представника третьої особи, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, дослідивши її матеріали, колегія суддів приходить до наступного.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй Постанові № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснив, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК. З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК (п. 39).
Згідно зі ст. 319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно вселення членів сім'ї у житлове приміщення, яке належить громадянину на праві власності є результатом реалізації права власника й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.
Пунктом 34 Постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за № 5 від 07.02.2014 року «Про захист права власності та інших речових прав» визначено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Частиною 2 ст. 405 ЦК України, передбачені спеціальні підстави для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом власника: у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» установлено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Системний та логічний аналіз указаних норм у їх сукупності свідчить про те, що зняття з реєстрації місця проживання можливе зокрема на підставі рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Установлено, що ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив зобов'язати останню зняти їх сина з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .
Вимога про визнання сина сторін таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, ОСОБА_3 не заявлялась.
Отже, зазначаючи про те, що вимоги ОСОБА_3 не ґрунтуються на вимогах закону, суд першої інстанції правильно вирішив даний спір, відмовивши позивачу у задоволенні його вимоги.
Аргументи апеляційної скарги ОСОБА_3 висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доводи ОСОБА_3 про те, що судом порушені норми матеріального права, які визначають місце проживання дитини, не надана належна оцінка доказам, які підтверджують факт проживання сина з матір'ю та находження його на її утриманні і саме відповідач прийшла до такого рішення, на увагу не заслуговують з наступних підстав.
Статтею 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Таким чином, у разі виникнення спору між власником та особами, які вселялися в житло у якості членів сім'ї, суд повинен врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Частиною 2 ст. 3 СК України визначено, що дитина належить до сім'ї своїх з батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Як вбачається з матеріалів справи, то ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є сином ОСОБА_3 , унаслідок чого отримав право на користування жилим приміщенням, власником якого є його батько та був зареєстрований останнім у спірній квартирі.
Згідно із частиною 1 ст. 29 ЦК України , місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Частиною 4 ст. 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи , яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу охорони здоров'я в якому вона проживає.
Фізична особа може мати кілька місць проживання ( ч. 6 ст. 29 ЦК України).
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦК України правом вільно обирати собі місце проживання, наділена фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років.
Як вбачається з матеріалів справи, то сторони дійшли згоди про те, що їх син буде проживати разом з матір'ю - ОСОБА_2 ..
Стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» встановлює неприпустимість зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень, право користування або володіння якими мають діти.
Отже, син сторін , ОСОБА_3 , при домовленості батьків щодо його місця проживання не втрачає право на користування жилим приміщенням, належним на праві власності його батьку, оскільки право користування дитиною житлом, належним батькам, охороняється законом.
Тобто, факт проживання дитини з одним із батьків не є підставою для втрати нею сервітуту (сервітутного права) на проживання у помешканні іншого батька .
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі та відсутність підстав до його скасування.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: А.О. Чобіток
Судді: О.В. Немировська
Т.І. Ящук