Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
28 січня 2020 р. № 520/11547/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Волошина Д.А.,
за участю секретаря судового засідання - Суховарової О.А.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Іванова Д.А.,
представника відповідача та третьої особи - Кезлі М.Д.,
перекладача - Стороженко О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона 22.05.2017 року звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області. 04.09.2018 року вона отримала повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області № 52 від 03.09.2018 року про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. №280-18. Не погоджуючись з вказаним рішенням від 17.08.2018 р. №280-18 позивач оскаржила його до суду. 14.11.2018 р. рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі №2040/7455/18 позов було залишено без задоволення. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 р. по справі №2040/7455/18 було скасовано рішення від 14.11.2018 р. по справі №2040/7455/18 та прийнято нову постанову, якою скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. №280-18 та зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 25.10.2019 року вона отримала повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області № 98 від 22.10.2019 року про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19. Позивач вважає, що вказане рішення є незаконним та підлягає скасуванню.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 04.11.2019 року відкрито провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27.11.2019 р. о 12:00 год.
Протокольною ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 14.01.2020 року закрито підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду по суті на 28.01.2020 р. о 14:00 год.
В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просили їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечував, просив у задоволенні позову відмовити. Згідно наданого до суду відзиву пояснив, що оскаржуване в даній справі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19 є цілком законним та обґрунтованим, винесеним відповідно до чинного законодавства, а позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими. Також вказав, що відповідно до матеріалів особової справи позивача відсутня будь-яка дискримінація стосовно заявниці. ОСОБА_1 -сунітка, до жодної громадської, військової чи релігійної організації не належала, жодної дискримінації, погроз та переслідувань ніколи не мала, визнає себе людиною аполітичною. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною та релігійною належністю, політичними поглядами, причетною ніколи не була. Тобто, немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, встановив наступне.
ОСОБА_1 народилась у 1993 році в Афганістані у місті Кабул, за етнічним походженням є таджичкою. Разом із батьками (батько - ОСОБА_2 , мати Мохаммад Афіз Зохра), двома сестрами ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) та двома братами (Обайдуллах, Хабібуллах) проживала до весни 2016 року у районі Паштун Кот міста Маймана, яке є центром провінції Фар'яб. Батько викладав в університеті Фар'яб та тримав невеликий продуктовий магазин.
У квітні 2017 року позивач прибула на територію України.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, 22.05.2017 звернулась до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
04 вересня 2018 року позивач отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 52 від 03.09.2018 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. № 280-18.
Позивач, не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. № 280-18 звернувся з позовом до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного від 14.11.2018 р. по справі №2040/7455/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без задоволення.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 по справі №2040/7455/18 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.11.2018 року по справі № 2040/7455/18 скасовано. Прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області - задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. №280-18 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач 25.10.2019 р. отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №98 від 22.10.2019 р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19.
Не погодившись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із вищевказаними позовними вимогами.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступними приписами норм чинного законодавства.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011р. № 3671-VI (далі - Закон України № 3671).
Відповідно до п. п. 1 та 13 ст. 1 Закону України №3671, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 4 статті 1 Закону України № 3671 передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 5 Закону України № 3671, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України № 3671, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Положеннями ч. 7 ст. 7 Закону України № 3671, встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту”, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі № 815/2736/17.
Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
При цьому наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 року ст.15 (с) особи, котрі піддаються “серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту” не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України № 3671.
Вказані висновки викладені Верховним Судом у постанові від 05.04.2018 року по справі № 815/170/17.
Під час розгляду справи встановлено, що позивачем в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту не було надано доказів її переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивачку біженцем у розумінні Закону України № 3671.
Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону України № 3671 такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Такий висновок суду обґрунтовується наступним.
Під час проведення співбесіди позивач повідомила, що у квітні-травні 2016 року її сім'я отримала лист від руху “Талібан” з погрозами, в якому її батька звинуватили у колишньому членстві у партії НДПА при владі колишнього президента Афганістану Наджибулли, звинуватили в навчанні у СРСР, у пропаганді проти ідеології ісламу. Заявниця повідомила, що відповідно до вимог руху “Талібан”, викладених у листі, батько повинен був передати їм 40 тисяч доларів США, братів віддати їм для участі у боротьбі проти державної влади та невіруючих - сил НАТО в Афганістані, дочок віддати заміж за талібів. Позивач зазначив, що в разі невиконання зазначених вимог, їх буде вбито.
Позивач стверджувала, що через 2-3 місяці після отримання листа від “Талібан”, її батьки зникли, а рідний брат батька Хафізулла забрав її, братів та сестер жити до себе у м. Мазарі-Шариф провінції Балх. Зі слів заявниці, через 1,5-2 місяці, за допомогою дядька Хафізулли, який займався оформленням віз для неї та його рідних у Посольстві Таджикистану в Афганістані (м. Мазарі- ОСОБА_5 ), вони виїхали до Таджикистану на легковому автомобілі, який був орендований дядьком. Заявниця стверджувала, що виїхала до Таджикистану на підставі паспорту старого зразку, який було їй видано строком на один рік, при цьому вона не знає хто дав їй запрошення до Таджикистану, але повідомила, що вони вирішили їхати до Таджикистану, так як в останньому проживав знайомий батька Абдулла, з яким він навчався у СРСР.
Після приїзду до м. Душанбе, Таджикистан, вона разом із братами та сестрами, проживала у знайомого батька, близько 8-9 місяців. На пораду друга батька, а саме про те, що їй та її братам з сестрами буде краще, якщо вони виїдуть до Європейської країни, заявниця розпочала процедуру оформлення нового паспорту, оскільки строк дії попереднього закінчувався.
Позивач пояснила, що для оформлення нового паспорта звернулася разом із дядею Абдуллою до посольства Афганістану в Таджикистані, де заповнила анкету на паспорт, але сам паспорт було виготовлено у посольстві Афганістану в Росії, так як Посольство у Таджикистані цим не займається. Через 3-4 тижні вона отримала новий електронний (біометричний) національний паспорт громадянина Афганістану. При цьому позивач пояснила, що віза до Таджикистану у старому паспорті закінчувалась, тому нову, продовжену візу, ідентичну попередній, було поставлено у новий паспорт. Позивач повідомила, що таким самим чином були оформлені паспорти братів та сестер.
Після оформлення нових документів ОСОБА_1 повідомила, що звернулась до посольства України у Таджикистані (м. Душанбе) для оформлення візи в Україну. Позивач не скористалась першою візою, пояснивши це наступним чином: «Сначала мы получили визу в Украину, потом у нас виза в Таджикистан была не готова, мы ее обновляли всегда, а потом как мне открыли визу в Таджикистан, срок действия украинской визы заканчивался, поэтому пришлось заново открывать визу» - протокол співбесіди від 28.11.2017 р.
На підставі одноразової візи (тип Н, мета поїздки 04/12), відкритої 11.04.2017 у Посольстві України у Таджикистані (віза дійсна до 25.05.2017), позивач, транзитом через Казахстан (м. Алмати), 11.04.2017 прибула повітряним шляхом до України (аеропорт Бориспіль) на навчання в університеті економіки та права “КРОК” (м. Київ), при цьому повідомивши на співбесіді 22.05.2017 р., що вона нічого не знає про те, що прибула до України на навчання, оскільки візу зробили для того, щоб вони поїхали з Таджикистану. Позивач зазначила, що прибула до України разом з братом Обаидуллах 11.04.2017 р., інші сестри та брат приїхали наступного дня.
Зі слів позивача, в аеропорту Бориспіль їх зустрів знайомий батька (одногрупник) Кхуджа, який відвіз їх до готелю поблизу аеропорту. Через 3-4 дні вона, разом із братами і сестрами, залізничним потягом поїхала до Харкова (квитки придбав Кхуджа). У Харкові їх зустрів знайомий Кхуджи та відвіз їх на квартиру.
На співбесіді 28.11.2017 р. на прохання вказати політичні, релігійні, військові або громадські організації, в яких знаходиться позивач або члени її сім'ї в країні постійного проживання, позивач вказала «нигде не были». На запитання чи піддавалась вона в Афганістані переслідуванню через приналежність до раси, національності, релігії, політичним поглядам та інше, позивач зазначила «нет».
Крім того, на співбесіді 25.12.2017 на запитання з якою метою позивач звернулась до ГУ ДМС України в Харківській області, Ісматуллах ОСОБА_6 зазначила «для того, что бы находиться здесь легально, чтобы дали статус беженца и мы могли ходить легально на территории».
Судовим розглядом встановлено, що позивачем до своєї заяви в обґрунтування вказаних побоювань була долучена інформація по країні походження, а саме публікація Центру новин ООН від 25.07.2016, яка свідчить про загальну нестабільну ситуацію в Афганістані через внутрішній збройний конфлікт між незаконними збройними угрупуваннями та силами уряду країни. Також, надала фотокопію листа-погрози від руху “Талібан” і фотокопію листа з поліції, що підтверджує погрози зазначеного руху.
З аналізу наведених вище обставин справи та доводів позивача, які вказані нею під час проведення співбесіди, суд зазначає, що позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, судом враховується та обставина, що після того, як позивач покинула країну свої громадянської приналежності, вона протягом тривалого часу (8-9 місяців) проживала на території третьої (безпечної) країни (Таджикистан), але не зверталася до уповноважених органів цієї країни за пошуком додаткового захисту чи із заявою про надання статусу біженця.
Крім того, інформація по країні походження свідчить, що більша частина території Афганістану, включаючи м. Кабул і м. Мазарі-Шариф, де, зі слів позивача, вона проживала у свого дяді напередодні від'їзду з Афганістану, знаходяться поза контролем руху “Талібан” та інших терористичних організацій, що свідчить про те, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28.06.1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців від 31.01.1967 р. та не має підстав для визнання її біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону.
Водночас, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказала на побоювання повернутися до країни походження через ймовірність бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, проте відповідних доказів з цього приводу на виконання ч. 7 ст. 7 Закону України № 3671 не надала.
Отже, вказане свідчить про не пов'язаність обґрунтованих побоювань позивача бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини із бажанням проживати в Україні.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не заперечувала, що територію країни походження (Афганістан) залишила маючи дозвіл влади країни на виїзд.
Перевіряючи обґрунтованість заяви позивача, суд доходить до висновку, що ОСОБА_1 не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Також, згідно абз. 7 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Як стверджувала під час співбесіди позивач, до моменту прибуття на територію України, вона виїжджала до Таджикистану на підставі візи, яка була відкрита дядею позивача (протокол співбесіди від 28.11.2017 р.). При цьому, як встановлено відповідачем та підтверджено під час розгляду справи, позивач та члени її сім'ї за національністю таджики.
Таким чином, до прибуття в Україну позивач тривалий час перебувала на території Таджикистану, але за наданням статусу біженця в іншій країні не зверталась та в судовому засіданні зазначила, що будь-яких насильницьких дій на території Таджикистану відносно неї не відбувалось.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про правомірність висновку відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки відповідачем у спірних правовідносинах доведено правомірність своїх дій та прийнятого рішення.
Питання про розподіл судових витрат у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору не вирішується.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код 37508470), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 04 лютого 2020 року.
Суддя Д.А. Волошин