№ справи: 757/20618/19-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/1610/2020
Головуючий у суді першої інстанції: Бусик О.Л.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
23 січня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Чобіток А.О., Оніщука М.І.
при секретарі - Шепель К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та спростування недостовірної інформації,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року,
встановив:
у квітні 2019 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати недостовірною та такою, що порушує її честь та гідність, інформацію, поширену відповідачем ОСОБА_2 у листі до Державної прикордонної служби України від 15 серпня 2018 року, а саме про те, що «на сьогоднішній день існує реальна загроза вивозу моєї доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за межі України і неповернення її назад в Україну». Зазначала, що вказану інформацію вона вважає завідомо неправдивою, а її поширення порушило її право на повагу честі та гідності, у зв'язку з чим просила суд зобов'язати відповідача спростувати вказану інформацію шляхом надіслання листа до Державної прикордонної служби України та створення відповідної публікації у мережі «Facebook».
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставинам справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказувала, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 12.09.2008 по 24.01.2011. Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась донька - ОСОБА_4 . 16.11.2010 між ними було укладено Договір про участь у вихованні дитини. З 2017 року відносини між ними погіршились і влітку 2018 року відповідач тривалий час не надавав згоду на виїзд доньки за кордон у заплановану поїздку до м. Кракова з 24.08.2018 по 02.09.2018. Відповідна заява була підписана ним лише 01.08.2018 та передана 05.08.2018. Однак невдовзі 15.08.2018 відповідач направив письмове звернення до Державної прикордонної служби України, в якому повідомив про наявність «реальної загрози вивозу ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за межі України і неповернення її назад в Україну». Про це він також повідомив її листом від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Назарчук О.М. від 15.08.2018. Поширенням вказаної інформації відповідач вчинив наклеп та порушив її право на повагу до честі та гідності, чим завдав моральної шкоди. В зв'язку з цим позивач просила визнати поширену інформацію недостовірною і такою, що принижує її честь і гідність, зобов'язати відповідача надіслати лист до Державної прикордонної служби України, який має містити спростування викладеної в листі від 15.08.2018 інформації, створити публікацію спростування недостовірної інформації на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook» із забороною видалення своєї сторінки, блокування сторінки з відповідним текстом спростування, стягнути на її користь витрати на сплату судового збору та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 30 000 грн.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року в задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не порушувались права позивача, оскільки він використав своє конституційне право на звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян», а викладена в зверненні інформація є судженням відповідача, сформованим за наслідками дій позивача з урахуванням відносин, які склались між сторонами справи.
Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим по справі обставинам.
Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення статей 32, 30 Конституції України, статей 15, 16, 23, 270, 275, 277, 302, 1167 ЦК України, Закону України «Про звернення громадян» та Закону України «Про інформацію».
Як видно з матеріалів справи, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась дочка ОСОБА_6 . Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24.01.2011 шлюб було розірвано.
Позивач вказувала, що незважаючи на укладення 16.11.2010 між ними Договору про участь у вихованні дитини, в 2017 року стосунки з відповідачем щодо участі у вихованні та утриманні дитини погіршились та мали місце спори, які вирішувались в судовому порядку. 01.08.2018 відповідач написав заяву про дозвіл на виїзд дитини за кордон в період з 24.08.2018 по 02.09.2018, але в подальшому направив їй листа через нотаріуса про відмову від цього дозволу та листа до Державної прикордонної служби України.
Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Згідно положень ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України). Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Відповідно до ст. 302 ЦК України особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію. В Рішенні Конституційного Суду України від 10.04.2003 зазначено, що відповідно до Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Питання практичної реалізації громадянами цих прав регулюються, зокрема, Законом України «Про звернення громадян», який забезпечує їм можливість брати участь в управлінні державними і громадськими справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, відстоювати свої права і законні інтереси та поновлювати їх у разі порушення шляхом викладення в письмовій або усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг. Тому такі звернення не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію.
Доводи позивача про те, що суд першої інстанції не встановив в повному обсязі всі обставини справи та не зробив аналіз всіх долучених до справи документів, є безпідставними, оскільки суд першої інстанції дав належну правову оцінку обставин, заявлених нею в обґрунтування своїх позовних вимог. Додана до апеляційної скарги апелянтом копія відповіді на запит адвоката Яковенка В.М. від Адміністрації Державної прикордонної служби України, датований 20.08.2019 не спростовує висновки суду першої інстанції. В листі зазначається, що заява ОСОБА_2 , передана приватним нотаріусом Назарчук О.М. стосувалась інформування Державної прикордонної служби України, вимоги не висувались, а за результатами розгляду було надано відповідь.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено ст. 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня1991 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 ст.3 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За змістом статей 18, 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Це передбачає, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Зазначені норми права, зокрема й практика Європейського суду з прав людини, є підставою для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Згідно з частинами 2 і 3 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної освіти, готувати її до самостійного життя. Статтею 141 СК України закріплено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Тому обов'язки щодо забезпечення розвитку дитини покладаються на обох батьків, кожен з батьків зобов'язаний приймати участь у вихованні дитини не епізодично, а постійно, характер таких зустрічей не повинен носити формальний характер, а між батьками та дитиною повинен існувати систематичний психоемоційний контакт, при цьому слід дотримуватися розумного балансу на участь обох батьків у вихованні дитини.
Законодавством України закріплено обов'язок того із батьків, який проживає окремо, брати участь у вихованні дитини. У іншого з батьків виникає зустрічний обов'язок не чинити цьому перешкоди. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право на спілкування з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
За таких обставин звернення ОСОБА_2 із вказаною заявою не можна розглядати як цілеспрямовані дії, направлені на поширення відносно позивача недостовірної інформації, яка порочить її честь, гідність та ділову репутацію і суд першої інстанції не повинен був перевіряти докази на підтвердження викладених в заяві відповідача відомостей щодо позивача, як матері їх спільної дитини.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, висновки суду відповідають встановленим по справі обставинам, судом правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення суду скасуванню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 28 січня 2020 року.
Головуючий
Судді