ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
08 липня 2019 року №640/5117/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства оборони України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 6, ЄДРПОУ 00034022) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 , (далі - позивач), до Міністерства оборони України, (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною відмову відповідача в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, у зв'язку з настанням інвалідності, внаслідок поранення пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку в ДРА;
- зобов'язати відповідача призначити та виплатити в місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду, одноразову грошову допомогу позивачу, у зв'язку з настанням інвалідності, внаслідок поранення пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку в ДРА, у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, з урахуванням висновків суду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 квітня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/5117/19 та вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що рішення відповідача є протиправним та таким, що суперечить чинним нормам законодавства, оскільки право на отримання одноразової грошової допомоги у нього виникло разом зі встановленням ІІІ групи інвалідності, тобто з 18 лютого 2015 року.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що днем встановлення інвалідності вважається дата проходження громадянином первинного огляду МСЕК, проте, позивачем не зазначено коли йому встановлено групу інвалідності вперше, а лише зазначено, що йому під час огляду МСЕК 18 лютого 2015 року встановлено ІІІ групу інвалідності, також не надано копію довідки про встановлення інвалідності вперше.
Тобто, за доводами представника відповідача, з позовної заяви та додатків до неї неможливо визначити коли виникло право у позивача на отримання одноразової грошової допомоги та яку норму потрібно застосовувати в спірних правовідносинах.
Крім того, представник відповідача послався й на те, що позивачем пропущено строк для звернення з заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги.
У відзиві на позовну заяву також представник відповідача вказує, що Департамент фінансів Міністерства оборони України своїм листом повідомив позивача про те, що останньому необхідно звернутися у встановленому порядку до обласного військового комісаріату за місцем проживання, оскільки відомостей, наведених у листі, для прийняття рішення про виплату одноразової грошової допомоги недостатньо, матеріали щодо призначення та виплати позивачу одноразової допомоги не розглядались, рішення відносно позивача щодо призначення та виплати одноразової допомоги не приймалось.
Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС України, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , під час проходження військової служби в Збройних Силах отримав поранення, які пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії.
Судово-медичним експертом при огляді позивача було встановлено, що тілесні ушкодження можуть являтися наслідком перенесених осколкових поранень та контузії вибуховою хвилею від розірвавшогося снаряду під час проходження військової служби в Демократичній Республіці Афганістан у 1982 році (акт судово-медичного дослідження № 135 від 03.12.2008 року).
Згідно з довідкою до акту огляду медико-санітарної експертної комісії від 18 лютого 2015 року серії АВ 0364672, позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності, причина інвалідності - захворювання пов'язані з виконанням військового обов'язку з виконання інтернаціонального обов'язку в Демократичній Республіці Афганістан.
08.10.2018 року позивач звернувся із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з інвалідністю та доданими документами до Закарпатського обласного військового комісаріату.
В листопаді 2018 року позивачем було отримано лист Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 19 листопада 2018 року № 0290/С-1700/905 з роз'ясненням щодо процедури оформлення документів для призначення одноразової грошової допомоги.
Вважаючи бездіяльність відповідача у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги, останній звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд прийшов до наступних висновків.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийняті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначено відповідно до Конституції України Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Статтею 1 Закону № 2011-XII визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (стаття 1-2 Закону № 2011-XII).
Відповідно до статті 3 Закону № 2011-XII дія цього Закону поширюється на:
1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей;
2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти;
3) військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.
Частинами другою та третьою зазначеної статті передбачено, що дія цього Закону не поширюється на членів сімей військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які загинули чи померли під час проходження військової служби (зборів), проходження служби у резерві внаслідок вчинення ними злочину чи адміністративного правопорушення, або якщо загибель (смерть) військовослужбовця, військовозобов'язаного чи резервіста сталася внаслідок вчинення ними дій у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, чи є наслідком навмисного заподіяння собі військовослужбовцем, військовозобов'язаним чи резервістом тілесного ушкодження.
Дія цього Закону не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які проходять військову службу у Збройних Силах України.
Згідно зі статтею 9 Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Частиною першою статті 16 Закону №2011-ХІІ визначено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Закономмають право на її отримання.
Тобто, вищевказаний Закон пов'язує право на отримання одноразової допомоги з настанням певних обставин, а саме: у разі загибелі, у разі встановлення інвалідності, у разі встановлення ступеня втрати працездатності.
Відповідно до частини другої статті 16 Закону №2011- ХІІ встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких призначається і виплачується одноразова грошова допомога, зокрема, відповідно до пункту 4 встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Разом з цим, відповідно до частини другої статті 16-3 цього Закону, у випадках, передбачених підпунктами 4-9 пункту 2 статті 16 цього Закону, одноразова грошова допомога призначається і виплачується відповідним військовослужбовцям, військовозобов'язаним або резервістам.
Частинами 8 та 9 статті 16-3 Закону №2011- ХІІ передбачено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.
Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, що додається (далі - Порядок №975).
Зазначений Порядок №975 визначає механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст).
Пунктом 3 Порядку №975 визначено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги, у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
З аналізу наведених норм встановлено, що законодавством України передбачено право військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, у випадку встановлення інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби, у порядку, встановленому Порядком №975 та згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії, отримати одноразову грошову допомогу, яке може бути реалізовано протягом трьох років з дня виникнення права на отримання такої допомоги.
Водночас, суд зазначає, що пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» установлено, що ця постанова набирає чинності з дня набрання чинності Законом України від 4 липня 2012 року № 5040-VI «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців».
Згідно з положеннями пункту 1 Прикінцевих положень Закону України від 4 липня 2012 року № 5040-VI «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» цей Закон набрав чинності з 01 січня 2014 року.
Таким чином, постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», якою затверджено Порядок №975, набрала чинності з 01 січня 2014 року.
З матеріалів справи та відзиву на позовну заяву відповідача, вбачається, що 18 лютого 2015 року під час повторного огляду МСЕК позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії.
Інформації (документів) щодо первинного огляду та встановлення позивачу інвалідності до суду не надано.
Крім того, суд зазначає, що право на отримання такої допомоги у позивача виникло після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», якою затверджено Порядок №975, тобто після 01 січня 2014 року.
З огляду на зазначене, суд погоджується з доводами відповідача щодо пропуску позивачем трирічного строку на звернення за отриманням одноразової грошової допомоги, оскільки право на отримання такої допомоги у позивача виникло з 18 лютого 2015 року, а з заявою до Київського міського військового комісаріату позивач звернувся лише 08 жовтня 2018 року, тобто через 3 роки та 8 місяців.
Також суд зазначає, що положення Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону №2011- ХІІ та Порядку №975 на які посилався суд, станом на час прийняття комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум оскаржуваного рішення, не змінились.
У той же час, позивач, обґрунтовуючи позов виходив з факту наявності у нього права на отримання одноразової грошової допомоги взагалі, жодним чином не спростовуючи обставини щодо пропуску ним трирічного строку для відповідного звернення за отриманням такої допомоги.
Суд зазначає, що згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Позивачем обставини на які посилався відповідач не спростовані, у зв'язку з чим суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності вчинених дій та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Також, судом встановлено, що вище перелічені нормативно-правові акти не містять положень, які б визначали підстави для поновлення строку на звернення за отриманням одноразової грошової допомоги у зв'язку з повторним встановленням військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту тієї самої групи інвалідності, яка дає підстави на отримання такої допомоги, або встановленням тієї самої групи інвалідності довічно, у разі повторного огляду.
Крім цього, суд звертає увагу на те, що протокол комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням або відмові в призначенні і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум який в розумінні Порядку №975 і є рішенням яке підлягає оскарженню у випадку його прийняття - стосовно ОСОБА_1 не приймався, документи позивача щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум у встановленому законодавством порядку не розглядались, відтак позовні вимоги до Міністерства оборони України є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст.6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до положень ч.1 ст.9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У силу ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства оборони України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 6, ЄДРПОУ 00034022) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ю.Т. Шрамко