ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
18 червня 2019 року №640/4826/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ЄДРПОУ 42552598), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшла позовна заява Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , (далі - позивач), до Державної міграційної служби України, (далі - відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, (далі - третя особа), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/4826/19 та вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання.
Позовні вимоги мотивовано протиправністю оспорюваного рішення, оскільки, відмовляючи позивачу - громадянину Ісламської Республіки Афганістан у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України не врахувала ситуацій в країні походження позивача, яка за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для життя, безпеки та свободи людини, що є загальновідомим фактом.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач, громадянин Ісламської Республіки Афганістан, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин (суніт), неодружений, освіта - незакінчена вища.
Територію країни громадської належності залишив 26.10.2015 році, деякий час навчався в Російській федерації. 01.02.2017 прибув до України, нелегально перетнувши кордон пішки в невідомому місці. На момент звернення із заявою про надання захисту на території України перебував нелегально.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява), звернувся до ГУ ДМС в м. Києві 01.02.2018 року. Основною причиною звернення вказав соціально політичну ситуацію в країні громадянської належності та побоювання переслідувань з боку дядька.
За результатами розгляду заяви позивача та проведених із ним співбесід ГУ ДМС в м. Києві та Київській області склало висновок від 28.12.2018 року про відмову йому в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного висновку ГУ ДМС в м. Києві прийнято рішення від 25.02.2019 №55-19 «Про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 .
Про вказану відмову позивачу надіслано повідомлення ГУ ДМС в м. Києві та Київській області від 05.03.2019 №36.
Не погоджуючи із цим рішенням, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України від 08.07.2011 №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI ).
Відповідно до підпунктів 1, 13 частини першої статті1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частинами першою та сьомою статті 7 Закону №3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно зі статтею 8 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, ДМС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з підпунктом 14 пункту 4 вказаного Положення ДМС України відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про визнання іноземців та осіб без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 7 вказаного Положення ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що позивач причинами неможливості повернення до країни походження називає соціально політична ситуація в країні громадянської належності та побоювання переслідувань з боку дядька.
Як встановлено посадовою особою ДМС України у висновку від 28.12.2018 року, позивач в анкеті від 01.02.2018 року зазначив про те, що причиною неможливості повернення до Афганістану є соціально-політична ситуація в країні громадянської належності а на співбесідах позивачем було зазначено причину неможливості повернення - неприязнь з дядьком.
Позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до Афганістану. Крім цього зі слів позивача під час співбесіди, він ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів.
Більше того позивач вільно легально та безперешкодно виїхав з країни громадянської належності до Російської Федерації на навчання, що свідчить про відсутність переслідувань як з боку державних та недержавних органів (структур), та з боку членів родини, зокрема дядька.
Додатково слід взяти до уваги, що позивач підтримує зв'язок з членами родини , що свідчить про наявність засобів для комунікації на Батьківщині, а також той факт що під час канікул на навчанні в Російській Федерації, позивач з метою заробітку коштів для подальшої оплати навчання безперешкодно у 2016 році повернувся до Афганістану та 2 місяці перебував з сім'єю в Кабулі.
За наведених обставин суд погоджується з доводами уповноваженої особи відповідача, відображеними у висновку від 28.12.2018 року, що інформація, повідомлена заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не може бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки не підтверджується.
На основі всебічного вивчення матеріалів особової справи Громадянина Афганістану ОСОБА_1 суд приходить до висновку, що достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо неможливості для його повернення/перебування на територію країни походження через переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у даній справі немає.
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Окрім зазначеного вище, суд звертає увагу на те, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.
Третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 22 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Окрім цього, слід зазначити, що РФ ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.
Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже є необгрунтованими.
Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з відображеним посадовою особою відповідача у висновку від 28.12.2018 твердженням про те, що заява позивача не містить об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань, що є необхідним для вирішення питання оформлення його документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, на підставі згаданого висновку від 28.12.2018 ДМС України правомірно прийняла оспорюване рішення від 25.02.2019 №55-19 про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому підстави для визнання цього рішення протиправним і скасування у суду відсутні.
За таких обставин вимоги позивача є необґрунтованими та не підлягають задоволенню судом у повному обсязі.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не наддасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для вирішення питання розподілу судових витрат відсутні.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 134, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд -
У задоволенні позову Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ЄДРПОУ 42552598), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ю.Т. Шрамко