Справа № 420/7798/19
22 січня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Сидорівського С.А., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 318-19 від 19.09.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою від 24.12.2019р. Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
17.01.2020 року (вх. № 2062/20) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ДМС України під час розгляду звернення щодо надання захисту в Україні не прийняло до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Афганістану. При цьому позивач зазначає, що у випадку повернення життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека. Також у позові вибірково наведена інформація Управління Верховного комісара ООН щодо Афганістану, зокрема факти переслідувань цивільних осіб з боку угрупування «Талібан», терористичних актів, в результаті яких гине мирне населення.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що позивач має на меті лише легалізацію на території України, про що свідчить зловживання процедурою звернення за захистом. Зокрема, позивач звернувся за міжнародним захистом до ДМС України після того, як тривалий час перебував на території України у якості нелегального мігранта. Зазначене зволікання із зверненням ставить під сумнів реальність стверджуваної позивачем загрози його життю та вказує на те, що дане звернення обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Крім того, за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту відповідач дійшов висновку про те, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Покладена в основу звернення історія побудована на загальновідомих фактах та узагальнених твердженнях, - без належної аргументації та деталізації. Відображені в особистій справі позивача обставини не підтверджують історію переслідування позивача та свідчать про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань з боку представників угрупування « Талібан ». Ухвалою від 21.12.2019р. відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Відповідно до п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
ОСОБА_1 є громадянин Афганістану, уродженець населеного пункту Тамакі провінції Газні. За національністю (етнічною належністю) хазарієць, за віросповіданням мусульманин - шиїт. Рідна мова хазарійська, володіє російською мовою, мовами пушту та дарі. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Заявник має незакінчену середню освіту, яку здобув у ліцеї «Тамакі» у період з 1996р. по 2009р. Щодо трудової діяльності в країні громадської належності працював різноробочим, в Україні працює вантажником на промисловому ринку « 7 кілометр». ОСОБА_1 не був членом жодних політичних, військових, молодіжних, громадських, релігійних чи інших організацій, як в країні громадської належності так і поза її межами.
В березні 2015 року позивач нелегально вибув з Афганістану до Таджикистану вантажним мікроавтобусом. На території Таджикистану перебував протягом двох місяців, за міжнародним захистом не звертався через бажання вирішити питання щодо потрапляння до Європейських країн. 06.06.2015 року позивач потрапив до України (м. Київ). З міста Києва позивач вирушив до м. Одеси за порадою невстановлених осіб, де влаштувався на роботу вантажником на промисловому ринку « 7 кілометр» (Одеська область).
16.06.2016 року позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту після того, як рік перебував на території України у якості нелегального мігранта всупереч діючому законодавству.
Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, як вбачається з матеріалів особової справи, позивач не зміг аргументувати причину власного виїзду з Афганістану, надавши лише узагальнені пояснення, зокрема повідомив, що його батька та інших членів родини вбили представники «Талібану» під час його проживання в Афганістані, розправа була пов'язана з тим, що батько працював директором школи для дівчат та відмовився закрити школу та вимогу «талібів». Так, в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід позивач повідомив, що його батько був директором ліцею для дівчат «Насван Тамакі», через власну діяльність двічі отримував погрози з боку представників «Талібану», погрози були пов'язані із вимогою щодо закриття навчального закладу. В ході опитування позивача відповідачем з'ясовано два факти отримання ним погроз з боку талібів, а саме в письмовому вигляді у вигляді листа, який батько отримав у школі та усне повідомлення, яке він отримав від студентів. За словами позивача, через 15-20 діб після отримання письмової погрози мікроавтобус, на якому прямували батько, матір, рідна сестра та інші особи, був підірваний на автошляху до м. Ганзі, зазначений інцидент позивач ідентифікує як спрямовану атаку талібів на його батька. Позивач також повідомив, що коли ввечері він повернувся додому, то побачив у будинку тіла його загиблих родичів та отримав від сусіда інформацію про те, що вони загинули від вибуху. Через певний час, зі слів позивача, двоє його рідних братів, які працювали чабанами, зникли безвісті , після чого він вирішив переїхати до дядька в провінцію Герат.
За результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло висновку, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Висновок Управління обґрунтований тим, що клопотання особи не містить умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрозі його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Рішенням ДМС України від 19.09.2019 № 318-19 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні встановлено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №3671-VI).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьома статті 7 Закону № 3671-VI).
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (частина друга статті 9 Закону № 3671-VI).
Частиною шостою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Згідно із частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів:
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Слід зауважити, що обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таким чином, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, затверджено «Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Правила).
Відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд звертає увагу, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 вищевказаного Закону.
При цьому, завдана особі шкода має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців), або з причин, зазначених у Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU.
Так, виїзд позивача з Афганістану не пов'язаний з переслідуванням за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоювання зазнати серйозної шкоди.
За результатами аналізу матеріалів клопотань позивача встановлено, що історія переслідування ОСОБА_1 є необґрунтованою, а заява про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.
Як вбачається з аналізу наданої позивачем під час співбесід інформації, позивач не звертався за захистом в інших країнах. В Україні вирішив звернутись лише після року находження в країні, враховуючи основний мотив, через який він не бажає покидати територію України - відсутність бажання повертатись до Афганістану, не через побоювання зазнати переслідування або серйозної шкоди, а через причини, що пов'язані із пошуками кращого життя в більш економічно розвинених країнах, оскільки під час співбесіди позивачем зазначено, що під час планування виїзду з Афганістану позивач мав наміри щодо цілеспрямованого потрапляння до європейських країн, а саме до Німеччини для покращення умов життя, це може свідчити про зловживання процедурою захисту в Україні. При цьому, слід зазначити, що під час перебування на території України в процедурі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач неодноразово притягався до адміністративної відповідальності через порушення термінів продовження довідки про звернення за захистом та реєстрації місця перебування в Україні, що свідчить про незацікавленість в набутті такого захисту в Україні.
Суд зазначає, що відповідно до пояснень позивача, він не мав особистих контактів з представниками «Талібану» чи інших подібних угрупувань під час проживання на території Афганістану та не зазнавав жодних погроз чи переслідувань з боку представників влади або недержавних угрупувань. Позивач не володіє інформацією про можливий розшук з боку третіх осіб у разі повернення до Афганістану, а також підтвердив, що, у випадку повернення до Афганістану, до нього не буде застосовано смертну кару, тортури або нелюдське поводження.
Вирішуючи спір, суд враховує, що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивача є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Так, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в ного ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності, пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Та й взагалі, не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення до Афганістану.
За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації позивача в країні громадянської належності. Стосовно нього ніколи не висувалися офіційні обвинувачення в країні громадянської належності.
Крім того, позивачем не було надано жодного підтвердження того, що складна ситуація в країні походження має безпосереднє відношення до нього для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також до постійного місця проживання особи.
Аналіз актуальної інформації за країною походження свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки в місті Кабул.
Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджує прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку своєї країни і виключити її перетворення в притулок терористів.
Важливим є той факт, що згідно з інформацією за країною походження уряд Афганістану піклується про здоров'я населення, а також про належне медичне забезпечення громадян. Так, доступність медичних центрів суттєво зросла останнім часом (джерело: http://www.bakhtarnews.com.af/ens/health/item/3 7529- world-health- day - marked- in- kabul. html ).
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджений належний рівень життя позивача в країні громадянської належності, вбачається, що він має усі можливості для повернення до регіону попереднього постійного місця проживання (м. Кабул, Афганістан).
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов'язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону.
Зважаючи на вищевикладене, позивача можна кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивач до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останні не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.
Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування переслідувань стосовно позивача, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Повний текст рішення складено та підписано 22.01.2020 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.