09 січня 2020 року Чернігів Справа № 620/3477/19
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Непочатих В.О., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління поліції охорони в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління поліції охорони в Чернігівській області, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Управління поліції охорони в Чернігівській області щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до вимог частини другої статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;
- зобов'язати Управління поліції охорони в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні відповідно до вимог частини другої статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;
- зобов'язати Управління поліції охорони в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку з 02.09.2019 по день ухвалення судового рішення у справі.
В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що відповідачем протиправно відмовлено йому у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, оскільки дана соціальна гарантія визначена Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та не пов'язана з фактом призначення пенсії.
Відповідач подав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу у задоволенні позову, посилаючись на те, що однією з обов'язкових умов виплати одноразової грошової допомоги при звільненні є наявність права особи на пенсію, а тому оскільки позивач не набув права на отримання пенсії та звільнений за власним бажанням, він не має права на виплату одноразової грошової допомоги.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
30.08.2019 наказом т.в.о. начальника Управління поліції охорони в Чернігівській області № 208 о/с старшого сержанта поліції ОСОБА_1 звільнено з посади поліцейського-водія взводу реагування батальйону Управління поліції охорони в Чернігівської області з 02.09.2019 на підставі пункту 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». Станом на день звільнення стаж служби ОСОБА_1 в органах МВС та Національної поліції склав 11 років 10 місяців та 16 днів (а.с. 15).
15.10.2019 позивач звернувся до Управління поліції охорони в Чернігівській області з приводу невиплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (а.с. 22-23).
Листом від 15.11.2019 за № 67-6/43/45-01-2019 Управління поліції охорони в Чернігівській області відмовило позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні, пославшись на те, що відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» однією з обов'язкових умов виплати одноразової грошової допомоги є наявність права на призначення пенсії на підставі вказаного Закону, а оскільки позивач не набув права на пенсію, він не має права на отримання цієї допомоги (а.с. 28-29).
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Згідно пункту «б» частини першої статті 1-2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон) право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п'ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Абзацом 4 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби: які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Наведені положення пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 не пов'язують виплату одноразової грошової допомоги з набуттям права на пенсію.
Також у частині другій статті 9 Закону прямо зазначено, що право на цю допомогу мають особи при звільненні за власним бажанням та при умові вислуги 10 років і більше.
Словосполучення «які мають право на пенсію за цим Законом», яке використано у частині другій статті 9 Закону, не пов'язує виплату одноразової грошової допомоги з призначенням пенсії, а лише обмежує розповсюдження цієї соціальної гарантії на тих осіб, які зазначені у статті 1-2 Закону та взагалі мають право на набуття такої пенсії.
Не набуття права на пенсію осіб, визначених в частині другій статті 9 Закону, не може нівелювати їх право на отримання зазначеної грошової допомоги за умови наявності 10 років вислуги.
Оскільки позивач був старшим сержантом поліції, тобто особою, визначеною у статті 1-2 Закону, має вислугу більше 10 років та звільнився за власним бажанням, він має право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до вимог частини другої статті 9 Закону в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.03.2015 у справі № 21-80а15, постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 823/1919/16 та від 26.06.2019 у справі № 821/3762/15-а.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідач протиправно відмовив позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні одинадцять календарних років служби.
Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату позивачу середнього заробітку за період затримки остаточного розрахунку з 02.09.2019 по день ухвалення судового рішення у справі, суд зазначає наступне.
Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Національну поліцію», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Національній поліції України, не врегульовані питання порушення роботодавцем, у даному випадку Управлінням поліції охорони в Чернігівській області, строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Також дане питання не врегульовано й іншими нормативними актами.
Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з 02.09.2019 зі служби в поліції, тоді як, фактичний розрахунок (виплату одноразової грошової допомоги) не проведено, оскільки відповідач закон розумів так, що позивач не має права на виплату одноразової грошової допомоги.
Однак, позивач, вважаючи його права порушеними, звернувся до суду з даним позовом про виплату вихідної допомоги при звільненні.
Частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбаченого частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.
При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
За таких обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, яка, в силу положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Представником позивача подано до суду клопотання про стягнення з відповідача на користь позивача усі понесені ним документально підтверджені судові витрати, що складаються з витрат на оплату правничої допомоги в розмірі 4000,00 грн.
Положеннями частини першої, пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно частин четвертої та п'ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В силу частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У зазначеному рішенні підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (п. 269).
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.
Позивачем на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу надано суду: копію договору про надання правової допомоги від 28.10.2019, розрахунок судових витрат від 05.12.2019 на суму 4000,00 грн. з переліком виконаних робіт, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 05.12.2019 на суму 4000,00 грн.
Так, в розрахунку судових витрат від 05.12.2019 описані роботи (надані послуги), виконані адвокатом загальною тривалістю 5 год.00 хв.
Дослідивши документи та враховуючи предмет спору, суд дійшов висновку, що вартість послуг правового характеру у розмірі 4000,00 грн., що заявлена до стягнення з відповідача, є завищеною в частині часу їх виконання (5 год.00 хв.). Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».
Даний спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині підготовки та направлення адвокатських запитів та складання позовної заяви.
Враховуючи наведене, виходячи із конкретних обставин справи та з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, суд вважає обґрунтованим та об'єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у сумі 2000,00 грн.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління поліції охорони в Чернігівській області (вул. І. Франка, буд. 4-А, м. Чернігів, 14021, код ЄДРПОУ 40109021) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Управління поліції охорони в Чернігівській області щодо не виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Зобов'язати Управління поліції охорони в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні одинадцять календарних років служби.
В решті позову відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління поліції охорони в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 09.01.2020.
Суддя В.О. Непочатих