Постанова
Іменем України
Справа № 642/2716/18
Провадження № 22-ц/818/863/20
08 січня 2020 року
м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого - Сащенко І.С.
суддів - Коваленко І.П., Овсяннікової А.І.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - Харківська міська рада,
розглянув в порядку спрощеного апеляційного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 листопада 2019 року (суддя Гримайло А.М.) по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Харківська міська рада про визнання права власності за набувальною давністю,-
встановив:
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, в якому просили визнати за ними право спільної сумісної власності на кімнату № 6, що складає 15/100 у квартирі АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
В обґрунтування своїх вимогпозивачі зазначали, що 29 серпня 1995 року мати ОСОБА_1 разом з її чоловіком ОСОБА_4 купили одну житлову кімнату № 5 у квартирі АДРЕСА_1 та кімнату № 6, але без правовстановлюючих документів, де і фактично проживали з 1995 року та користувалися двома зазначеними кімнатами. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після смерті свого чоловіка, мати позивача - ОСОБА_6 проживала у кімнаті № 5 зазначеної квартири, а у кімнаті № 6 з 2007 року безперервно та постійно проживає позивач ОСОБА_1 зі своєю дружиною - ОСОБА_2 . Жодного разу ніхто не оспорював ні володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , ані володіння та користування позивачами кімнатою №6. Таким чином позивачі вважають, що наявні підстави для визнання за ними спільного сумісного права власності за набувальною давністю.
Представником третьої особи надані до суду письмові пояснення, у яких Харківська міська рада в задоволенні позовних вимог просила відмовити.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 01 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - відмовлено.
Не погодившись з рішеннями суду першої інстанції ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись з апеляційною скаргою, в якій просять рішення скасувати, постановити нове, яким позовні вимоги про визнання права власності за набувальною давністю задовольнити у повному обсязі.
Скарга мотивована неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; невідповідністю висновків суду обставинам справи; порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначають, що мотивувальна частина рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 листопада 2019 року не відповідає правовій позиції, викладеній у Постанові Великої палати Верховного суду від 14.05.2019 року по справі № 910/17274/17; право власності на кімнату № 6, що складає 15/100, у квартирі АДРЕСА_1 позивачі не мали можливості отримати через відсутність правовстановлюючих документів, тобто майно не має власника; позивачі добросовісно заволоділи майном, відкрито, безперервно та безтитульно володіли протягом строку, встановленого законом.
Відзивів на апеляційну скаргу не надходило.
Згідно зі ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив із того, що позивачі усвідомлювали, що спірна кімната № 6 в квартирі АДРЕСА_1 належить на праві власності іншій особі, а саме відповідачу по справі, а тому передбачені законом підстави для визнання за позивачами в судовому порядку права власності на зазначене приміщення на підставі вимог статті 344 ЦК України відсутні.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції.
Встановлено, що 29 серпня 1995 року ОСОБА_5 перебуваючи у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_6 , придбав у ОСОБА_7 кімнату № 5 , житловою площею 14,80 кв.м. в комунальній квартирі, що розташована за адресою АДРЕСА_4 , що складає 27/100 частки, що підтверджується копією договору купівлі продажу № У-08-1240-Н від 29.08.1995 року, який знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи.
Між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі продажу № У-11-1610-Н від 09.11.1995 року, предметом якого була кімната № 6 , житловою площею 8,0 кв.м. в комунальній квартирі, що розташована за адресою АДРЕСА_4 , що складає 15/100 частки квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Рішенням Ленінського районного суду від 09 лютого 2007 року за ОСОБА_6 визнано право власності на кімнату № 5 у зазначеній квартирі в порядку спадкування, після смерті чоловіка ОСОБА_5 . Пунктом 2 ухвали Ленінського районного суду від 20 квітня 2007 року про роз'яснення рішення Ленінського районного суду від 09 лютого 2007 року визначено, що за ОСОБА_6 визнано в порядку спадкування право власності на кімнату № 5 квартири АДРЕСА_1 , яка складає 27/100 частки квартири (а.с. 7, т. 1).
ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією Свідоцтва про смерть, виданого Харківським міським відділом ДРАЦС ГТУЮ у Харківській області серії НОМЕР_1 , актовий запис № 8328.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 20 лютого 2018 року встановлено, що 02 червня 2003 року на підставі архівного запису зареєстровано право власності ОСОБА_3 на 15/100 частки у квартирі АДРЕСА_1 ;
30 травня 2007 року на підставі рішення Ленінського районного суду від 09.02.2007 року та ухвали Ленінського районного суду від 20.04.2007 року, справа № 2-514/07, зареєстровано право власності ОСОБА_6 на 27/100 частки у квартирі АДРЕСА_1 .
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном. Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника. При цьому добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно.
При цьому слід враховувати, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Позивачі, як незаконні володільці, протягом всього часу володіння майном повинні бути впевнені, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності слід виходити з того, що задоволення таких вимог можливе лише за наявності необхідних умов, а саме: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі статті 334 ЦК України можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Як було встановлено судом, згідно довідки БТІ від 05 грудня 2017 року, отриманої позивачем у зв'язку із оформленням спадщини після смерті матері, 15/100 частки вище зазначеної комунальної квартири належать ОСОБА_3 .
Таким чином, позивачі користуються спірною кімнатою знаючи хто є її власником, тому відсутні передбачені законом підстави для визнання за позивачами в судовому порядку права власності на зазначене приміщення на підставі статті 344 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦК України нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до висновків, викладених у Постанові Великої палати Верховного суду від 14.05.2019 року по справі № 910/17274/17, умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 Цивільного кодексу України є: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
У зв'язку з викладеним суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що ОСОБА_3 є власником кімнати № 6, що складає 15/100, у квартирі АДРЕСА_1 , який не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні через нездійснення особою своїх цивільних прав.
Відповідно до п. 24 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мала проти України» наголошується на принципі рівності сторін як одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.
Доводи позивачів щодо їх необізнаності про власника кімнати № 6, що складає 15/100, у квартирі АДРЕСА_1 або статусу безхазяйної речі судом колегією суддів не приймаються, оскільки позивачі з моменту вселення у кімнату у 2007 році достеменно були обізнані про відсутність у них будь-якого речового права; покладення на самих себе обов'язків сплати рахунків за комунальні послуги не є підставою вважати об'єкт нерухомого майна безхазяйним; крім того, позивачами з 2007 року по 2017 рік не було вжито жодних заходів щодо встановлення дійсного власника кімнати № 6, що складає 15/100, у квартирі АДРЕСА_1 .
Як передбачено п. 13 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року № 5 відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Доводи апеляційної скарги, що право власності на кімнату № 6, що складає 15/100, у квартирі АДРЕСА_1 позивачі не мали можливості отримати через відсутність правовстановлюючих документів, тобто майно не має власника, висновків суду не спростовують.
Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року № 5 виходячи зі змісту частини першої статті 344 ЦК, відсутність державної реєстрації права власності на нерухоме майно не є перешкодою для визнання права власності на це майно у зв'язку зі спливом строку набувальної давності, оскільки така державна реєстрація може бути здійснена після визнання права власності за набувальною давністю.
Таким чином, відсутність правовстановлюючих документів та доводи апелянтів, стосовно того, що майно не має власника, не можуть бути підставою для визнання права власності за набувальною давністю.
Апеляційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду першої інстанції, які є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні обставин справи судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 13, 89, 351, 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 листопада 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий І.С.Сащенко
Судді І.П.Коваленко
А.І. Овсяннікова