Іменем України
11 грудня 2019 року
Київ
справа №826/911/17
провадження №К/9901/25839/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Білак М. В.
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу
за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою адвоката Журко Олександри Сергіївни - представника громадянина Афганістану ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва, прийняту 28 листопада 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Аблова Є.В., суддів: Мазур А.С., Літвінової А.В., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду, прийняту 7 лютого 2018 року у складі колегії суддів: головуючої судді - Кузьмишиної О.М., суддів: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є.,
І. Суть спору:
1. У січні 2017 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України, відповідач), за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі також - ГУ ДМС України в м. Києві), у якому, просив:
1.1. визнати неправомірними та скасувати рішення Державної міграційної служби України №521-16 від 11 жовтня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
1.2. зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання їйого біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що рішенням ДМС йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає, що відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до Афганістану, де йому загрожує небезпека.
3. Відповідач та третя особа позов не визнали. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначили, що вказана позивачем інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків, що виключає прийняття рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту.
ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 28 листопада 2017 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 лютого 2018 року, в позові відмовив.
5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», отже підстави для задоволення позову відсутні.
IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції
6. Представник позивача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
6.1. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Афганістану, а також те, що причиною виїзду позивача із країни походження є те, що він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування у своїй країні оскільки належить до групи ризику, як журналіст та вчитель.
7. У скарзі представник позивача просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
8. Суддя-доповідач Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за названою скаргою.
9. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому наполягає на безпідставності останньої та просить у її задоволенні відмовити і залишити оскаржувані судові рішення без змін.
ІV. Установлені судами фактичні обставини справи
10. ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Афганістані, Балх . Мазари. Шариф , село Шулрара, за національністю афганець, за віросповіданням мусульманин, неодружений.
11. З матеріалів справи слідує, що країну походження позивач покинув 25 жовтня 2015 року та прибув в Україну вантажним автомобілем нелегально.
12. 31 травня 2016 року ОСОБА_1 подав до міграційного органу заяву - анкету, у якій вказав, що причиною залишення країни походження є те, що він був журналістом і здійснював репортаж проти політики Талібану, а тому існувала загроза його життю та здоров'ю.
13. У заяві анкеті ОСОБА_1 вказав, що до інших країн за наданням притулку не звертався, а звернувся саме до України, оскільки вона є демократичною країною де він зможе вільно займатися журналістикою без побоювань за власне життя.
14. В реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник зазначив причини виїзду країни проживання - політичні.
15. Вивчивши матеріали особової справи заявника та аналізу інформації по країні походження, ГУ ДМС в м. Києві сформувало висновки від 21 вересня 2016 року про те, що відповідно до абз. 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заявником не доведено обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та вирішено про доцільність рекомендувати ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
16. Водночас суди встановили, що ОСОБА_1 під час першої співбесіди повідомив, що в Афганістані у нього проблем з владою не було, заарештованим ніколи не був, насиллю фізичному/психологічному не піддавався. На поставлене запитання під час співбесіди, що саме спричинило від'їзд, що стало останньою каплею, заявник відповів, що він не пам'ятає коли виїхав з Афганістану, у нього була депресія (протокол співбесіди від 17 червня 2016 року).
17. Крім того, ОСОБА_1 під час співбесід (17 червня 2016 року; 18 липня 2016 року) протирічив в своїх твердженнях.
17.1. Зокрема, на питання «Чому виникло бажання потрапити до України?», заявник відповів, що Україна демократична країна і вона йому дуже подобається. Водночас, під час проведення вже другої співбесіди, заявник зазначив, що мав на меті потрапити до країн Європи, що його обдурили та пообіцяли потрапити до країн Європи, а він потрапив до України.
17.2. У протоколі співбесіди від 17 червня 2016 року ОСОБА_1 зазначав, що Афганістан покинув нелегально, у той час коли, в протоколі другої співбесіди від 18 липня 2016 року вказав, що виїхав з країни походження легально.
17.3. Позивач повідомив, що планує переїхати до США чи Канади, у зв'язку з гарним володінням англійської мови та можливістю знайти високооплачувану роботу, разом з тим вказував, що любить свою країну і в разі можливості обов'язково повернеться до неї.
17.4. Позивач повідомив, що причиною залишення країни походження є саме рід його діяльності - журналістика, оскільки він робив репортажі проти Талібану та його політики.
18. За результатами розгляду особової справи громадянина Афганістану ОСОБА_1 поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проаналізувавши доводи ОСОБА_1, ГУ ДМС України в м. Києві дійшло висновку що підстав вважати, що він переслідувався в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань немає, а тому ГУ ДМС України в м. Києві 21 вересня 2016 року оформлено висновок із рекомендацією відмовити громадяну Афганістану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - висновок), який підтримано рішенням ДМС України № 521-16 від 11 жовтня 2016 року (далі - оскаржуване та/або спірне рішення).
19. Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України № 521-16 від 11 жовтня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся з цим позовом до суду першої інстанції.
20. Водночас судами встановлено, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
21. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
22. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
22.1. Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
23. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
24. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
25. Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
26. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
26.1. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
27. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
28. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
29. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
30. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
VI. Позиція Верховного Суду
31. Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не встановлено фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
32. Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
33. Верховний Суд відхиляє доводи позивача та його представника, що розбіжності в наданих ОСОБА_1 фактах під час проведення співбесід не можуть бути покладені в основу прийняття спірного рішення, оскільки заявник не володіє, ані українською, ані російською мовами, а спілкування через перекладача, кваліфікація якого ніяким чином не підтверджена і могла спричинити певні суперечності, є необґрунтованими, оскільки, співбесіди перекладалися з англійської на російську, українську мову, зміст яких відповідно до підпису заявника був останньому зрозумілий.
33.1. Окрім того, позивач вільно володіє англійською мовою, що свідчить про зрозумілість змісту проведення співбесіди.
33.2. В протоколі співбесіди від 17 жовтня 2016 року вказано, що заявник почав розмовляти російською мовою та не заперечував проти здійснення перекладу ОСОБА_2 .
34. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірне рішення ДМС України від 11 жовтня 2016 року № 521-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.
35. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.
36. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
37. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
38. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
VII. Судові витрати
39. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу адвоката Журко Олександри Сергіївни - представника громадянина Афганістану ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року, та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 7 лютого 2018 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. І. Смокович
Судді В. М. Бевзенко
М. В. Білак