Провадження № 22-ц/803/8019/19 Справа № 204/7908/15-ц Суддя у 1-й інстанції - Дубіжанська Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
10 грудня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.
при секретарі - Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 07 червня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Несен В.А., про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування, -
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування, мотивуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 та після його смерті вона звернулась до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхєєвої Т.М. з відповідною заявою про прийняття спадщини.
Вказувала, що після звернення з заявою нотаріус повідомила про те, що її батько ОСОБА_3 за життя, а саме 18 липня 2013 року, склав заповіт, яким все належне йому майно заповів ОСОБА_2 .
Зазначала, що батько тривалий час був наркозалежною людиною, перед смертю тяжко хворів, у зв'язку з хворобою приймав препарати, які пригнічують психічний стан, та не міг адекватно реагувати на навколишнє середовище, оскільки після проведеної хірургічної операції йому були прописані сильнодіючи знеболювальні препарати.
Посилаючись на те, що під час складання заповіту ОСОБА_3 не усвідомлював свої дії та не міг керувати ними, а тому просила суд ухвалити рішення, яким визнати заповіт, укладений ОСОБА_3 18 липня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Несеном В.А. та зареєстрований у реєстрі за№ 971 недійсним; визнати в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 за нею право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 07 червня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишені без задоволення.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не з'ясував належних обставин по даній справі, не взяв до уваги докази, надані нею, та помилково погодився з висновком посмертної судової-психіатричної експертизи.
Правом на надання відзиву сторони по справі не скористались.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Шульга проти України", №16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року у справі "Мусієнко проти України", №26976/06).
Поряд з цим, у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» від 7 липня 1989 року ЄСПЛ вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
За змістом статей 2,44 ЦПК України добросовісність здійснення процесуальних прав є однією із основних засад цивільного судочинства, спрямованих на забезпечення виконання його завдання, яким повинні керуватись суд та учасники судового процесу.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до суду та інтересів інших учасників судового процесу.
Справу було призначено до розгляду на 05 листопада 2019 року та, у зв'язку з неявкою апелянта ОСОБА_1 , відкладено на 10 грудня 2019 року.
Як видно з відміток на поштових конвертах, направлених на зареєстровану адресу місця проживання позивача, судові повістки на 05 листопада 2019 року та на 10 грудня 2019 року повернулись до суду за закінченням встановленого терміну зберігання.
В той же час, представник позивача ОСОБА_4 про дату та час судового засідання сповіщена належним чином (т.2 а.с.15,23)
Зважаючи на вищезазначене колегія суддів визнала повідомлення позивача належним, а її неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Встановлено судом і підтверджується матеріалам справи, що батьком позивачки ОСОБА_1 є ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.7,8,9).
18 липня 2013 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Несен В.А. та зареєстрований в реєстрі за №971, яким на випадок його смерті усе належне йому майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, усі майнові права та обов'язки, які належатимуть йому на день смерті, а також все те, на що за законом він матиме право, він заповів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.29).
З відповіді комунального закладу «Дніпропетровська шоста міська клінічна лікарня» Дніпропетровської обласної ради» №9/121 від 26 травня 2016 року вбачається, що ОСОБА_3 поступив до лікарні 20 червня 2013 року та був виписаний 24 липня 2013 року. У зв'язку з важкістю стану на початку лікування пацієнт перебував у відділенні інтенсивної терапії, де був під постійним наглядом лікарів-анестезіологів, завідувачів хірургічними відділеннями та чергових лікарів (а.с.35).
Тобто у період складання оспорюваного заповіту ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні у комунальному закладі «Дніпропетровська шоста міська клінічна лікарня» Дніпропетровської обласної ради».
Ухвалою суду від 06 лютого 2017 року (а.с.119-120) за клопотанням представника позивача по справі було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої були поставлені такі питання: який психічний стан здоров'я характеризував ОСОБА_3 на момент укладання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 ; чи страждав ОСОБА_3 психічним захворюванням на момент складання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 ; чи усвідомлював ОСОБА_3 свої дії і міг керуватись ними на момент підписання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 .?
Згідно висновку судово-психіатричного експерта №13 від 18 травня 2017 року, виконаного судовими експертами комунального закладу «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради», комісія дійшла висновку, що ОСОБА_3 на момент складання та підписання заповіту 18 липня 2013 року будь-якими психічними захворюваннями не страждав, за своїм психічним станом в той період часу він міг розуміти значення своїх дій та керувати ними (а.с.135-137).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що вони не ґрунтуються на матеріалах справи, суперечать встановленим обставинам, оскільки заповідач на момент складання заповіту розумів значення своїх дій та міг керувати ними, а позивачем не надано жодних доказів, які б вказували на те, що оспорюваний нею заповіт є недійсним з підстав, визначених статтею 1257 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
У відповідності до ч.ч.3,4 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Заповіт, як односторонній правочин відповідає загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Недійсними є заповіти: 1)в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2)складенні особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3)складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником тощо).
Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
У ст.1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своє смерті.
Згідно до вимог ст.1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Статтею 1257 ЦК України визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
В п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 зазначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами.
Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі №6-9цс12 та від 28 вересня 2016 року у справі №6-1531цс16.
Крім того, статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров'я, а саме, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
У свою чергу суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно з ч.1 ст.105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 06 лютого 2017 року (а.с.119-120) за клопотанням представника позивача по справі було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої були поставлені такі питання: який психічний стан здоров'я характеризував ОСОБА_3 на момент укладання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 ; чи страждав ОСОБА_3 психічним захворюванням на момент складання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 ; чи усвідомлював ОСОБА_3 свої дії і міг керуватись ними на момент підписання заповіту від 18 липня 2013 року за реєстраційним №971, який був складений на користь ОСОБА_2 (а.с.119-120).
Згідно висновку судово-психіатричного експерта №13 від 18 травня 2017 року, виконаного судовими експертами комунального закладу «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради», комісія дійшла висновку, що ОСОБА_3 на момент складання та підписання заповіту 18 липня 2013 року будь-якими психічними захворюваннями не страждав, за своїм психічним станом в той період часу він міг розуміти значення своїх дій та керувати ними (а.с.135-137).
Висновок судово-психіатричного експерта №13 від 18 травня 2017 року є повним, чітким та конкретним, експерти дослідили всі надані матеріали. Сумнівів у правильності висновку експертів не встановлено, ОСОБА_1 не довела, що висновок є недостатньо обґрунтований чи суперечить іншим матеріалам справи, чи істотно порушені норми процесуального права, які регламентують призначення і проведення експертизи.
Висновок наданий судовими експертами на підставі ухвали суду та експертів попереджено про кримінальну відповідальність, передбачену ст.ст.385,386 КК України.
Доводи апеляційної скарги стосовно неврахуванням судом першої інстанції обставини справи є хибними.
Колегія суддів звертає увагу на те, що факт вживання лікарських засобів у період складання заповіту не може слугувати підставою для визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України.
Колегія суддів вважає, що на момент складання заповіту ОСОБА_3 мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, його волевиявлення було вільним, відповідало його внутрішній волі та було спрямоване на настання наслідків, зазначених у заповіті на розпорядження належним йому майном на випадок своєї смерті, складений та посвідчений нотаріусом з дотриманням вимог діючого законодавства і порушень при його посвідченні не встановлено, а позивачем не надано жодних доказів, які б вказували на те, що оспорюваний ним заповіт є недійсним.
Рішення ухвалене з урахуванням загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України): справедливості, добросовісності та розумності, та доводи апеляційної скарги цього не спростовують.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 07 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Куценко Т.Р.
Макаров М.О.