10.12.19
22-ц/812/2024/19
Провадження №22-ц/812/2024/19
Іменем України
10 грудня 2019 року м. Миколаїв
колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Кушнірової Т.Б. та Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання: Цуркан І.І.
за участі представника позивачів - ОСОБА_1 ,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №477/2729/19 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_1 на ухвалу, яку постановив Жовтневий районний суд Миколаївської області під головуванням судді Семенової Людмили Михайлівни у приміщенні цього суду 31 жовтня 2019 року, повний текст якої постановлений в той же день, за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Вітовського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Акціонерного товариства «Укрсиббанк», про зняття арешту та заборони відчуження з нерухомого майна,
У жовтні 2019 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_1 звернулися з позовом до Вітовського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Вітовський ДВС), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Акціонерного товариства «Укрсиббанк», про зняття арешту та заборони відчуження з нерухомого майна.
Позов мотивовано тим, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 17 квітня 2015 р. позов Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - квартиру АДРЕСА_1 задоволено, звернуто стягнення на вказаний предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 березня 2008 р. 22 квітня 2019 р. АТ «Укрсиббанк» надав ОСОБА_3 довідку про те, що станом на 22 квітня 2019 р. отриманих та непогашених кредитів в АТ «Укрсиббанк» у неї не має. У зв'язку з чим 11 вересня 2019 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до приватного нотаріуса Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Краснової С.М. про зняття заборони відчуження у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та припинення іпотеки нерухомого майна. Згідно інформаційної довідки від 11 вересня 2019 р. наданої приватним нотаріусом Красновою С.М. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, було встановлено, що заступником начальника Вітовського ДВС у Миколаївській області Шкляренко С.В. 21 листопада 2016 р. були винесені постанови про арешт майна боржника №51082128, №51081700. 31 серпня 2017 року заступником начальника Вітовського ДВС було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу згідно п.9 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з тим, що законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. 16 вересня 2019 року позивачі звернулись із заявами до відповідача про скасування постанов від 21 листопада 2016 року про арешт з майна боржників та внесення відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення обтяження майна. 09 жовтня 2019 року Вітовським ДВС було надано відповідь, з якої вбачається, що зняття арешту з майна у разі завершеного виконавчого провадження на підставі п. 9 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження» не передбачено, у зв'язку з чим з приводу зняття арешту з майна боржників рекомендовано звернутися до суду.
Посилаючись на викладене, вимоги частини 5 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», позивачі просили зняти арешт з нерухомого майна, а саме - квартиру АДРЕСА_1 , накладені постановами заступника начальника Вітовського ДВС від 21 листопада 2016 року у виконавчих провадженнях №51082128, №51081700, та припинити обтяження на вищезазначене нерухоме майно.
Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 31 жовтня 2019 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Ухвала суду мотивована тим, що виконання судового рішення в цивільній справі є заключним етапом юрисдикційної діяльності та процесу захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Виконавче провадження є стадією цивільного процесу, а не окремою галуззю права. Суб'єктами цих правовідносин є учасники виконавчого провадження, права яких не мають ознак юридичної рівності.
Правовідносини, що виникають в процесі виконання судового рішення органами виконавчої служби, регулюються не нормами матеріального права, а нормами виконавчого законодавства, в тому числі Законом «Про виконавче провадження».
Способом захисту прав учасника виконавчого провадження, які порушені під час виконання судового рішення, є оскарження рішення, дії та бездіяльності державного виконавця або посадової особи органу державної виконавчої служби, що передбачено статтею 447 ЦПК України в чинній редакції.
Отже, спори, що виникають між учасниками виконавчого провадження з питань правомірності вчинення або невчинення виконавчих дій, в тому числі між боржником та державним виконавцем, регулюються нормами виконавчого законодавства (Закон «Про виконавче провадження»).
Такі спори не є спорами про право матеріальне та розглядаються за правилами розділу VІІ ЦПК («Судовий контроль за виконання судових рішень») за скаргою учасника виконавчого провадження на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачами оскаржуються дії Вітовського районного відділу державної виконавчої служби щодо відмови скасування арешту, накладеного на їх майно як боржників у виконавчому провадженні. Вимоги позовної заяви - зняти арешт з майна. Вчинення цих дій державним виконавцем регулюється Законом «Про виконавче провадження», а сторони спору є учасниками виконавчого провадження.
За такого спір, що виник між позивачами та державною виконавчою службою при виконанні судового рішення, регулюється нормами виконавчого законодавства та має розглядатись за правилами розділу VІІ ЦПК України.
Звернення позивачів з вимогами про зняття арешту у формі позовної заяви не змінює дійсного характеру правовідносин та не може свідчити про порушення їх цивільних прав. Правовідносини між сторонами (боржниками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та державним виконавцем) нормами цивільного законодавства, зокрема статтями 317, 319, 321 ЦК України, на які посилалися позивачі, не регулюються.
Зазначені обставини, на думку суду, є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України.
В апеляційній скарзі представник позивачів - ОСОБА_1 вказує, що ухвала суду є незаконною, при її постановленні судом невірно застосовані положення ст. 447 ЦПК України, а тому просить її скасувати та повернути матеріали справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок суду про необхідність вирішення спору між боржником та державним виконавцем за правилами розділу VII ЦПК України не відповідає положенням статті 447 ЦПК України, оскільки в даному випадку позивачами не оскаржуються дії державного виконавця, а ставиться питання про скасування арешту, накладеного державним виконавцем на підставі частини 5 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», статей 317, 319, 321 ЦК України. При цьому судом не враховано, що державний виконавець не відмовив у знятті арешту, а вважав можливим вирішення цього у судовому порядку, оскільки провадження було завершено 31 серпня 2017 року, що виключає будь-які виконавчі дії.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивачів, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню із таких підстав.
Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Ухвала суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.
Статтею 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, в тому числі, скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції в силу положень ст. 379 ЦПК України є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_1 звернулися з позовом до Вітовського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Вітовський ДВС), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Акціонерного товариства «Укрсиббанк», про зняття арешту та заборони відчуження з нерухомого майна.
Позов обґрунтований тим, що на примусовому виконанні у Вітовському районному відділі Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області перебували виконавчі провадження, які були відкриті на виконання рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 17 квітня 2015 р. Цим рішенням задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме - квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 березня 2008 р. в розмірі 19 765,59 доларів США, що еквівалентно 295 591 грн. 40 коп., та 4 086 грн. 14 коп. пені. В межах цих виконавчих проваджень заступником начальника Вітовського відділу ДВС ГТУЮ Миколаївської області 21 листопада 2016 року були винесені постанови № 51082128 та № 51081700 про арешт майна боржника - квартири АДРЕСА_1 .
Звернувшись із заявами до відповідача про скасування постанов від 21 листопада 2016 року про арешт майна боржників та внесення відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення обтяження майна, позивачі отримали відповідь від начальника Вітовського відділу ДВС про те, що виконавчі листи були повернуті стягувачеві на підставі п. 9 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження», що не є підставою для зняття арешту з майна боржників, рекомендовано звернутися до суду.
Посилаючись на те, що накладення арешту на майно порушує їхні права як власників, захист яких передбачено статтями 317, 319, 321, 391 ЦК України, позивачі просили зняти накладені державним виконавцем арешти на квартиру.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд вважав, що для цього є передбачені пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України підстави.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Тобто застосування правил пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України можливе якщо спір належить до розгляду іншої ніж цивільна юрисдикція або якщо спір взагалі не підлягає розгляду у судах будь-якої юрисдикції.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Право на суд включає, насамперед, принцип доступу до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд послався на те, що спір, що виник між позивачами та державною виконавчою службою при виконанні судового рішення, регулюється нормами виконавчого законодавства та має розглядатись за правилами розділу VІІ ЦПК України.
Тобто суд виходив з того, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту своїх прав.
Законодавець у частині першій статті 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Частиною другою статті 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.
До заходів примусового виконання рішень, статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року 1404-VIII (далі - Закон від 02 червня 2016 року 1404-VIII) віднесені, серед інших, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.
Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову (частина 1 статті 48 Закон від 02 червня 2016 року 1404-VIII).
Цим же законом (статті 40, 59) визначені також випадки та підстави зняття арешту з майна боржника.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною 1 статті 74 Закону від 02 червня 2016 року 1404-VIIIР також передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Таким чином, законом додатково визначений такий спосіб захисту прав учасників виконавчого провадження як оскарження рішення, дії чи бездіяльність виконавця .
Право вибору способу судового захисту, визначення кола відповідачів належить виключно позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, статті 4, 5, 13 ЦПК України).
Суд, вирішуючи спір по суті визначається, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту прав та чи є належним склад учасників справи.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18).
При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права, звернення з позовом до неналежних відповідачів в певних випадках є підставою для відмови в позові.
Тобто встановлення судом того, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту свого права, не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі.
Оскільки ухвала суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права в силу в силу положень пункту 4 статті 379 ЦПК України, її необхідно скасувати, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційним судом судове рішення не змінювалось та не ухвалювалось нове, відсутні передбачені ст. 141 ЦПК України підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 31 жовтня 2019 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Вітовського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Акціонерного товариства «Укрсиббанк», про зняття арешту та заборони відчуження з нерухомого майна повернути до того ж суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Т.Б. Кушнірова
Ж.М. Яворська
Повний текст постанови виготовлений 10 грудня 2019 року