25 листопада 2019 рокуЛьвів№ 857/9425/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Запотічного І.І., Матковської З.М.,
за участю секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2019 року, ухвалене суддею Хрущ В.Л. у м.Тернополі о 16:29, повний текст якого складений 14 серпня 2019 року, у справі №1.380.2019.000793 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського окружного адміністративного суду, з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, - Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Управління Державної казначейської служби у Залізничному районі міста Львова, Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій,-
19 лютого 2019 року позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовною заявою до відповідача - Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Львівського окружного адміністративного суду, у якій просив визнати протиправною бездіяльность щодо нездійснення нарахування та виплати суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" та Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" та зобов'язати дійснити перерахунок, нарахувати та виплатити суддівську винагороду за період з 01.01.2017 по 03.12.2018 включно у розмірі, встановленому частинами 2, 3, 5 статті 133, статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2017 Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", в розмірі 3200,00 грн, та на 01.01.2018 Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" в розмірі 3723,00 грн з урахуванням проведених виплат у вказаному періоді.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що всупереч нормам, встановленим ст.133 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, відповідачем нараховано та виплачено суддівську винагороду із застосуванням розрахункової величини для визначення посадового окладу у 2017 році - 1600 грн, у 2018 році - 1762 грн, що визначена Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” №1774-VIII. Вказує, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеній у рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, положення ч.3 ст.133 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» підлягає застосуванню в його первинній редакції, відтак, на думку позивача, він має право на отримання щомісячної суддівської винагороди за спірний період, обрахованої виходячи з 10 мінімальних заробітних плат.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2019 року адміністративну справу №1.380.2019.000793 передано на розгляд до Тернопільського окружного адміністративного суду, як найбільш територіально наближеного до Львівського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, за клопотанням представника позивача здійснено заміну первинного відповідача - Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області належним - Львівським окружним адміністративним судом, та залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Управління Державної казначейської служби у Залізничному районі міста Львова. Первісного відповідача - Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Львівській області переведено в статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
11 червня 2019 року від представника позивача до суду надійшло клопотання про зміну предмету позову у зв'язку із заміною первинного відповідача на належного. Змінені позовні вимоги прийнято судом.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2019 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням, представник позивача - адвокат Кравець Ростислав Юрійович оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позовні вимог задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує на неврахування судом норм ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», за приписами яких виключно законом про судоустрій визначається розмір суддівської винагороли, не застосовано ст. 10 Закону України «Про оплату праці», яка встановлює, що виключно закон про Державний бюджет визначає величину мінімальної заробітної плати, інші акти набувають чинності лише після внесення змін до закону про Державний бюджет, тому Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих України» №1774-VIII, який не є законом про судоустрій та після прийняття якого не було внесено змін до закону про Державний бюджет, був невірно застосований судом.
Крім того, не погоджується із висновками суду щодо неможливості врахування рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018, оскільки даним рішенням встановлено порушення принципів верховенства права у випадку, коли розмір винагороди судді поставлено в залежність від кваліфікаційного оцінювання.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, представника третьої особи - Управління Державної казначейської служби у Залізничному районі міста Львова, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву відповідача на неї, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що Указом Президента від 01.10.2008 №882/2008 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Львівського окружного адміністративного суду строком на п'ять років.
Постановою Верховної Ради України від 05.09.2013 №451-VII ОСОБА_1 обраний на посаду судді безстроково.
Зі змісту довідок Львівського окружного адміністративного суду №03.4-31/4 від 05.02.2019 та 303.4-29-3167/19 від 05.02.2019 слідує, що суддівська винагорода позивачу виплачувалась з розрахунку посадового окладу працюючого судді Львівського окружного адміністративного суду, виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат, де розмір мінімальної заробітної плати визначений на рівні у 2017 році - 1600,00 грн, у 2018 році - 1762,00 грн.
Позивач, вважаючи, що виплачена у період з 01.01.2017 по 03.12.2018 суддівська винагорода не відповідає розміру, встановленому Законом України «Про судоустрій та статус суддів», звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
З 30.09.2016 набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, згідно з п.2 “Прикінцевих та перехідних положень” якого визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (далі - Закон №2453-VI), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.
Згідно з частинами 1, 2 статті 135 Закону №1402-VIIІ суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Разом з тим, “Прикінцевими та перехідними положеннями” Закону №1402-VIII передбачені певні особливості визначення розміру суддівської винагороди.
Так, відповідно до п.22 “Прикінцевих та перехідних положень” Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Пунктом 24 “Прикінцевих та перехідних положень” Закону №1402-VIII встановлено, що розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у п.23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів; з 01 січня 2018 року - 20 прожиткових мінімумів; з 1 січня 2019 року - 25 прожиткових мінімумів, з 1 січня 2020 року - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Натомість, пунктом 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIIІ визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI.
Виплату суддівської винагороди у Законі України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 (надалі - Закон №2453-VI) визначено статтею 133.
Так, згідно з частиною 1 цієї статті суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Таким чином, суддівська винагорода, зокрема посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, визначається відповідно до статті 133 Закону №2453-VI.
Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (частина 2 статті 133 Закону №2453-VI).
Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат (ч. 3 ст. 133 Закону №2453-VI).
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що позивач призначений на посаду судді до набрання чинності Законом №1402-VIІІ та не проходив кваліфікаційне оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді).
Тому відповідно до пункту 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIIІ позивач повинен отримувати суддівську винагороду відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VІ від 07.07.2010, проте з урахуванням наступних положень.
Статтею 8 Закону України “Про Державний бюджет України на 2017 рік” (далі - Закон №1801-VIII) передбачено, що з 01.01.2017 встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі - 3200 грн.
Згідно з ст.7 Закону №1801-VIII з 01.01.2017 прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1600 грн.
При цьому, пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесених змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VІІІ від 06.12.2016, який набрав чинності 01.01.2017 (надалі Закон №1774-VІІІ) встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Водночас, пунктом 9 “Прикінцевих та перехідних положеннь” Закону №1774-VІІІ визначено, що до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Таким чином, Законом №1774-VІІІ змінено підхід до визначення розміру суддівської винагороди, здійснивши перехід від обрахування його у відповідності до мінімальної заробітної плати як розрахункової величини - на прожитковий мінімум для працездатних осіб, зокрема, шляхом внесення відповідних змін до Закону №1402-VІІІ, які зазначені у його “Прикінцевих та перехідних положеннях”.
Тобто, враховуючи відповідні зміни, Законом №1402-VІІІ введено певну диференціацію щодо розміру суддівської винагороди, зокрема щодо суддів місцевих судів. Суддям, що не пройшли кваліфікаційне оцінювання, суддівська винагорода визначається відповідно до ч.ч.3,4 ст.133 Закону №2453-VI в розмірі 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб; для суддів місцевих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання суддівська винагорода визначається відповідно до ст.135 Закону №1402-VІІІ, з врахуванням посадового окладу судді з 01.01.2017 - в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Слід зазначити, що з прийняттям Закону №1774-VІІ не відбулось зменшення розміру суддівської винагороди, яку фактично отримували судді до його ухвалення: з 01.12.2016 розмір мінімальної заробітної плати становив 1600 грн (абзац 2 ст.8 Закону України “Про Державний бюджет України на 2016 рік”), з 01.01.2017 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 1600 грн (абзац 4 ст.7 Закону №1801-VІІІ). З 01.01.2018 розмір прожиткового мінімуму становить 1762 грн (абзац 4 ст. 7 Закону № 2246-VIII).
Крім того, частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частинами 1, 2, 3 статті 148 Закону фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.
Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відповідно до частин 1 та 2 ст.13 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про ДБУ. Бюджетні призначення встановлюються законом про ДБУ (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Положеннями ч.1 ст.51 БК України встановлено, що керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
У відповідності до ст.119 БК України нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають:
- бюджетним призначенням, встановленим законом про ДБУ (рішенням про місцевий бюджет);
- напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів;
- бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).
Враховуючи наведене, відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 поза межами видатків державного бюджету на оплату його праці.
Питання гарантій незалежності суддів, їх правового захисту, матеріального та соціального забезпечення неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України.
Так, у пункті 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №18-рп/2011 щодо офіційного тлумачення поняття “щомісячне довічне грошове утримання”, що міститься у підпункті “е” підпункту 165.1.1 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України, Конституційний Суд України вказав, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини п'ята, шоста статті 47 Закону 2453-VІ).
В пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 зазначено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому, рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Разом з тим, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012).
При цьому, колегія суддів зауважує, що норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, впливаючи на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, оскільки ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати при обрахунку суддівської винагороди.
За наведеного правового регулювання при нарахуванні суддівської винагороди позивачу у спірний період не змінюється розмір суддівської винагороди, визначений статтею 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010, а лише вказується на застосування мінімальної заробітної плати в розмірі 1600,00 грн у 2017 року та 1762 у 2018 році для визначення посадових окладів (інших складових суддівської винагороди). Крім того, встановлений з 01.01.2017 розмір мінімальної заробітної плати на рівні 1600,00 грн для розрахунку посадових окладів випливає із фінансових можливостей держави та стосується не тільки суддів, а всіх без виключення громадян України, оплата праці яких розраховується від мінімальної заробітної плати.
Нормами Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII лише змінено підходи до визначення розміру мінімальної заробітної плати, зокрема, шляхом запровадження нової методології визначення мінімальної заробітної плати при обрахунку розмірів посадових окладів, як нижньої межі оплати праці, що гарантується державою.
Оскільки Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII не внесено зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI в частині розміру суддівської винагороди, відтак її числове значення залишилося сталим - 10 мінімальних заробітних плат.
Суд зауважує, що положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII не втручаються у регулювання відносин судоустрою, проте, ними запроваджено зміни до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що підлягають безумовному врахуванню при визначенні її величини.
Щодо покликань представника скаржника на неврахування судом правової позиції, викладеної Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2008 в справі №1-7/2018(4062/15), яким встановлено порушення принципів верховенства права, колегія суддів зазначає наступне.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2008 в справі №1-7/2018(4062/15) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року 192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат". Визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року 1402-VIII зі змінами, а саме: частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв'язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв'язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду; частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв'язку з обов'язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації; частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв'язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.
Положеннями статті 91 Закону України „Про Конституційний Суд України" від 13 липня 2017 року № 2136-VIII (ділі - Закон) визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Вказане відповідає положенням Конституції України: „Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення" (частина друга статті 152).
Так, у Рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі №3/690-97 Конституційний Суд України зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі № 1-45/2010 за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.
Таким чином, вказане рішення Конституційного Суду України не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки такі виникли до прийняття рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2008 у справі №1-7/2018(4062/15).
Аналізуючи вищенаведені правові норми та фактичні обставини справи, колегія суддів дійшла висновку про правомірність обрахування позивачу розміру суддівської винагороди у спірний період у зв'язку з прийнятими змінами в законодавстві, якими врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Керуючись статтями 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2019 року у справі №1.380.2019.000793 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді І. І. Запотічний
З. М. Матковська
Постанова складена в повному обсязі 05.12.2019.