Постанова
Іменем України
13 листопада 2019 року
місто Київ
справа № 643/12157/13-ц
провадження № 61-13581св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Руденко Оксана Євгенівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року у складі судді Короткого І. П. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Піддубного Р. М., Гуцал Л. В.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк», банк) у серпні 2013 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Руденко О. Є., у подальшому уточненим, у якому просило в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_2 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № 20 звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, з початковою ціною продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів у розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що за кредитним договором, укладеним 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством Акціонерним банком «Укргазбанк» (далі - ВАТ АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 , останній отримав кредит у розмірі 2 644 000, 00 дол. США зі сплатою 12, 5 % річних строком до 25 грудня 2012 року. На забезпечення цього договору між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 09 червня 2008 року укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_2 . Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки визнаний недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек. У період чинності зазначеного рішення суду квартира АДРЕСА_3 відчужена ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2009 року. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано й запис про заборону відчуження об'єкта нерухомого майна відновлено.
Посилаючись на те, що кредитна заборгованість не погашена, ПАТ АБ «Укргазбанк» просило в рахунок погашення такої заборгованості, розмір якої станом на 01 червня 2013 року становив 3 664 801, 99 дол. США та 23 800 945, 13 грн пені, звернути стягнення на предмет іпотеки з початковою ціною продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів у розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України, а саме квартиру АДРЕСА_3 , власником якої є ОСОБА_1 , яка відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набула статусу іпотекодавця, має всі його права та несе всі його обов'язки за іпотечним договором.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач проти позову заперечувала та пояснила, що на час придбання нею квартири вона не перебувала в іпотеці.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року позов ПАТ АБ «Укргазбанк» задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № 20 позичальника ОСОБА_2 у загальному розмірі 3 664 801, 99 дол. США та 23 800 945, 13 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , з початковою ціною продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів у розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 листопада 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 листопада 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2015 року скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду та передаючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції вважав обґрунтованим висновок судів щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, урахувавши, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку, що є предметом іпотеки. Разом з тим, переглядаючи справу в частині встановлення способу визначення ціни продажу спірної квартири, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що в судових рішеннях не зазначено загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, та початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року змінено. Резолютивну частину рішення викладено у такій редакції: «У рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_2 у загальному розмірі 3 664 801, 99 дол. США та 23 800 945 грн. 13 коп. пені, які складаються з непогашеного кредиту у сумі 2 238 796, 72 доларів США, простроченої заборгованості по процентам у сумі 1 282 005, 27 доларів США, з пені за прострочення погашення кредиту у сумі 16 956 872, 78 грн, пені за прострочення погашення процентів у сумі 6 844 072, 35 грн, по кредитному договору № 20 від 26 грудня 2007 року, звернути стягнення на предмет іпотеки , а саме: нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Руденко Є. О. 17 березня 2012 року за реєстровим номером № 874, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за ціною не нижче 427 000 грн. 00 коп., встановленою Звітом про оцінку майна, складеного Приватним підприємством «Академія оцінки і Права» 10 червня 2016 року».
Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Таким чином, особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Суд першої інстанції, за висновками апеляційного суду, правильно виходив із того, що у розумінні статті 5 Закону України «Про іпотеку» на момент укладання договору іпотеки спірна квартира була складовою частиною предмета іпотеки, а після її виділення в натурі стала самостійним предметом іпотеки, що підтверджується технічним паспортом на житловий будинок та договором купівлі-продажу квартири, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про тотожність складової частини житлового будинку, що існувала до виділення квартири в натурі, та спірної квартири як окремого об'єкта цивільних прав, оскільки співпадають адреси нерухомого майна, площа квартири, що зазначена в технічному плані та в договорі купівлі-продажу, кількість квартир, що зазначені в технічному паспорті та в договорі іпотеки. Одночасно апеляційний суд зазначив, що, правильно дійшовши висновку про наявність підстав для звернення стягнення на нерухоме майно, що належить відповідачу, суд першої інстанції не зазначив всі складові вимог, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки та початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині відповідного рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв'язку у жовтні 2016 року, ОСОБА_1 просила скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суди неправильно застосували правила статті 23 Закону України «Про іпотеку», а також не встановили обставини, на які посилалась заявник, які мають безпосереднє значення для вирішення справи по суті, а також не залучили до участі у справі всіх заінтересованих осіб. Заявник також стверджувала, що спливла позовна давність у спірних правовідносинах.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ВАТ АБ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 26 грудня 2007 року укладений кредитний договір № 20, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 2 644 000, 00 дол. США на строк з 26 грудня 2007 року до 25 грудня 2012 року зі сплатою процентів за користування кредитними коштами, виходячи із 12, 5 % річних.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та іпотекодавцями ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладений договір іпотеки від 09 червня 2008 року № 16/08-Б.
Відповідно до підпункту 2.1.1. договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно - житловий будинок літ. В-5, загальною площею 6 422, 9 кв. м, житловою площею 2 285, 6 кв. м, (у житловому будинку розташовано 123 квартири), що находиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Відомості про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек, реєстраційний № 7356523, що підтверджено витягом з Державного реєстру іпотек від 09 червня 2008 року № 19045058. На відчуження предмета іпотеки накладено заборону, реєстраційний № 7356237, що підтверджено витягом про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 09 червня 2008 року № 19044890.
ОСОБА_2 взяті зобов'язання не виконував з грудня 2008 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року у справі
№ 2-1404/10 та рішенням Апеляційного суду Харківської області від 07 липня 2010 року у справі № 22-ц-10856/2010 на користь банку стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . 1 664 543, 02 грн, 2 630 252, 33 дол. США, а також судові витрати у сумі 1 700, 00 грн та 120, 00 грн.
Постановою від 11 листопада 2011 року ВП № 29965421 відділом примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України відкрито виконавче провадження щодо ОСОБА_3 на суму 1 664 543, 02 грн та 2 630 252, 33 дол. США.
Постановою від 22 лютого 2012 року ВП № 31363558 відділом примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України відкрито виконавче провадження щодо ОСОБА_2 на суму 1 664 543, 02 грн та 2 630 252, 33 дол. США.
Рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором на момент розгляду справи судами не було виконане.
Банк продовжував нараховувати проценти за користування кредитними коштами та пеню, а тому заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором станом на 01 червня 2013 року становила 3 664 801, 99 дол. США та 23 800 945, 13 грн пені.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року у справі № 2/9601 2009 року договір іпотеки № 16/9-Б визнано недійсним, запис про іпотеку виключений з реєстру іпотек.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 березня 2012 року квартира АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_4 .
У подальшому, 04 квітня 2012 року Апеляційним судом Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року у справі № 2-9061 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ВАТ АБ «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено.
Відомості у Державному реєстрі іпотек щодо предмета іпотеки поновлено, реєстраційний номер 12489264, що підтверджено витягом з Державного реєстру іпотек від 14 травня 2012 року № 36009183. Відомості у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна також поновлено, реєстраційний номер 12488862, що підтверджено витягом від 14 травня 2012 року № 36008860.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Згідно зі статтею 379 ЦК України як житло розуміється житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Житло як об'єкт права власності повинен відповідати певним критеріям:
1) це має бути приміщення; 2) приміщення має бути придатним для постійного проживання в ньому, відповідати встановленим санітарним, технічним, протипожежним нормам, які встановлюються спеціальним законодавством України.
ЦК України визначає, зокрема, такі об'єкти права власності, які можуть розглядатися як житло: житловий будинок (стаття 380 ЦК України), садиба (стаття 381 ЦК України) та квартира (стаття 382 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку»предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.
Чинне законодавство, зокрема ЦК України, Закон України «Про іпотеку» та Закон України «Про заставу», не містить жодної норми, якою б визначались особливості іпотеки житла - багатоквартирного житлового будинку чи квартир у ньому.
Отже, у разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки, на які може бути звернуто стягнення як на самостійні об'єкти нерухомого майна.
Оскільки квартира у багатоквартирному житловому будинку не була самостійним предметом іпотеки, тому позивач не вправі реалізувати свої права іпотекодержателя шляхом примусового звернення стягнення на неї у встановленому законом порядку незалежно від інших квартир у багатоквартирному житловому будинку, бо таке житлове приміщення як окрема частина об'єкта нерухомого майна не було самостійним предметом іпотеки, а може бути визначено як частка багатоквартирного будинку, який є предметом іпотеки.
За наведених обставин Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) підтримала правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження № 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), у яких зазначено, що неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку у цілому, а не окремих квартир.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.
Частиною п'ятою статті 3 цього Закону передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку»за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідача з огляду на таке.
Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку»обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Крім того, державна реєстрація іпотеки на час її виникнення регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис.
Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.
Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яким закріплюється презумпція правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору
(у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.
За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
Саме такі висновки щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на особу, щодо якої встановлено факт переходу права власності на квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, викладені у постановах ВерховногоСуду України від 16 вересня 2015 року (провадження № 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження № 6-1582цс16), а також неодноразово підтримані колегіями суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц (провадження
№ 61-4453св18), від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц (провадження № 61-18566св18) та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц (провадження № 61-5447зпв18). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) не встановила правових підстав від відступу від цих висновків.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Зважаючи на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що звернення стягнення на квартиру як предмет іпотеки у цій справі є неможливим, оскільки неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку у цілому, а не окремих квартир.
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, такі рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову у позові у зв'язку з безпідставністю таких вимог.
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача.
Судові витрати, понесені заявником у зв'язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню банком на користь позивача.
Вирішення питання про поновлення виконання (дії) оскаржуваних судових рішень
За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року зупинено виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року до закінчення касаційного провадження.
Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 травня 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2016 року скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Руденко Оксана Євгенівна, про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені заявником у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 243, 60 грн.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 004, 52 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко