Справа № 640/3183/19 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С.
20 листопада 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Безименної Н.В.
суддів Аліменка В.О. та Бєлової Л.В.
за участю секретаря судового засідання Головченко В.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 13 серпня 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 та зобов'язати відповідача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 13 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову у справі, якою позовні вимоги задовольнити повністю.
Апелянт мотивує свої вимоги тим, що, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт вказує, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення не врахував питання щодо можливості надання додаткового захисту; не проаналізовано ситуацію в країні походження позивача; не дослідив питання дотримання РФ міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, чеченців в особливості, можливих утисків громадян в РФ через їх політичні погляди; питання щодо безпечності таких країн як Азейрбайджан, Туреччина, ОАЕ, Грузія; не врахував докази про наявність кримінального провадження щодо позивача.
15.10.2019 до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримав позицію суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 30.08.2018 позивач звернувся до Управління ДМС України в Київській області із заявою про визнання його біженцем (справа №2018 0189), про що йому було видано довідку №009172, строком до 30.09.2018.
14.09.2018 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Управління ДМС України в Київській області Щегловою О.М. було проведено співбесіду, за результатами якої 20.09.2018 складено висновок, затверджений заступником начальника Управління ДМС України в Київській області Підручним С.І., про прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, додаткового захисту щодо позивача. При цьому у висновку зазначено, що твердження заявника про можливе політичне переслідування громадян, які у будь-який спосіб демонструють свою незгоду з діючим режимом на території Чеченської республіки, підтверджується інформацією про країну походження. При цьому заявник повідомив, що у підтвердження обставин щодо небезпеки його життю з боку представників влади РФ ним будуть надані підтверджуючі матеріали.
20.09.2018 наказом начальника Управління ДМС України в Київській області Пустовіта О.О. №312 відповідно до п. 4 ст. 8 Закону №3671 прийнято в оформлення документи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.10.2018 із позивачем було проведено додаткову співбесіду, а 20.12.2018 складено висновок, погоджений заступником начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УДМС в Київській області Васильонком С.В. та затверджений Першим заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Київській області Рижковим І.В., щодо відмови у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
31.01.2019 рішенням заступника директора департаменту - начальником відділу по роботі з шукачами захисту Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України Синявського П.М. №11-19 на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону №3671, розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884), відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.
Вважаючи зазначене рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що звернення позивача про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є зловживанням процедурою з метою легалізації в Україні. Ця умова не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва УВКБ ООН СБ, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
А тому, суд першої інстанції вважав, що відповідач прийняв законне та обґрунтоване рішення; під час прийняття оскаржуваного рішення відповідач, на думку суду, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо, добросовісно та розсудливо з дотриманням принципу рівності перед законом, пропорційно та своєчасно.
За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів доходить наступних висновків.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань
Частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженця) Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців( далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Натомість, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Згідно з рішенням від 31.01.2019 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, зазначених у п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач в обґрунтування наявності підстав для надання йому статусу біженця вказував, що виїзд з країни громадянської належності та звернення за міжнародним захистом відбулися через застосування щодо нього тортур, фабрикування кримінальної справи, переслідування з боку представників державної влади невстановленого органу через участь його старшого брата у другій чеченській війні. Позивач вказав, що його багато разів викрадали, застосовували тортури та фізичне насилля щодо нього.
Відповідачем під час розгляду заяви позивача про надання захисту було встановлено, що позивач авіарейсом прибув в Україну (м Дніпропетровськ) 31.12.2014 та виїхав з України 13.01.2015; 09.07.2015 шукач захисту вдруге перетнув державний кордон на підставі паспорта Російської Федерації для виїзду за кордон серії 64 НОМЕР_1 (в міжнародному аеропорті "Бориспіль"); 23.08.2012 позивач оформив національний паспорт, а 20.07.2012 оформив новий паспортний документ громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон.
Позивач неодноразово здійснював виїзди до Азербайджану (2002-2003 роки), Туреччини (2007, 2013, 2015 роки), ОАЄ (2007-2010), Грузії (2011-2013 роки), України (31.12.2014-13.01.2015), де не звертався за отриманням міжнародного захисту, перебував там тривалий проміжок часу та займався бізнесом.
Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Наразі, повідомлені позивачем обставини Головне управління Державної міграційної служби України у Київській області визнало недостатніми для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, заявник, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Позивач стверджує, що відповідачем не проаналізовано ситуацію в країні походження позивача; не досліджено питання дотримання РФ міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, чеченців в особливості, можливих утисків громадян в РФ через їх політичні погляди; питання щодо безпечності таких країн як Азейрбайджан, Туреччина, ОАЕ, Грузія; не врахував докази про наявність кримінального провадження щодо позивача.
Згідно з пунктом 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649) інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, УВКБ ООН, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Відповідно до підпункту е) пункту 2.1 Правил № 649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється, в тому числі, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.
Приписами пункту 4.1 Правил № 649 передбачено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником; розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25 червня 2009 року № 1 зазначається: «Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей, відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що у висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем неповно проаналізовано подану позивачем заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надано оцінки доводам позивача щодо інформації по країні походження в частині обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Російської Федерації, а саме ситуація у сфері безпеки, порушення прав людини тощо; не взято до уваги та не перевірено відомості про можливо наявні кримінальні провадження щодо позивача, докази перебування позивача у розшуку ( зокрема можливого перебування у розшуку за вчинення на території Російської Федерації кримінально караного злочину), недозволеного поводження відносно нього близьких членів сім'ї.
Натомість, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.
При цьому, Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у позивача так і від інших державних органів, додаткові документи, що останньою вчинено не було.
Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Разом з тим, в даному випадку, відповідач не встановив об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.
А тому, колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення позову й покладення на ДМС України обов'язку щодо повторного розгляду поданої позивачем заяви.
На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів доходить висновку, що рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 13 серпня 2019 року підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст.243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 13 серпня 2019 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31 січня 2019 року №11-19 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено - 25.11.19.
Суддя-доповідач Н.В.Безименна
Судді В.О.Аліменко
Л.В.Бєлова