Головуючий у суді першої інстанції Пінкевич Н.С.
Єдиний унікальний номер справи № 369/12628/17
Апеляційне провадження №22-ц/824/13111/2019
14 листопада 2019року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Верланова С.М., Савченка С.І.
секретар -Тютюнник О.І.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, іпотеки, припинення обтяження,
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду , дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -
У листопаді 2019 року позивач звернулася до суду з даним позовом. Свої вимоги обгрунтовувала тим, що вона перебувала із 12 вересня 2012 року в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . За рішенням суду шлюб розірваний 13 жовтня 2016 року. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської одласті від 21 вересня 2017 року за нею було визнано право власності на Ѕ частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому судом було встановлено, що дана квартира є спільною сумісною власністю. Однак, при розгляді справи про поділ майна подружжя, ОСОБА_3 28 грудня 2016 року продав квартиру ОСОБА_4 без її , позивача, згоди та відому, що суперечить ст.368 ЦК України. Квартиру відповідач продав своїй матері, яка сплатила кошти за всю квартиру в час, коли вже було рішення суду. Вказала, що за ст. 362 ЦК України вона має право переважної купівлі частини, але їй як співвласнику не пропонували купити частину. Вважає своє право порушеним. У добровільному порядку вирішити дане питання сторони не можуть.
Позивач просила суд на підставі ст.ст.368, 370, 362, 215, 217 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Біххінеєвою І.А. , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом переведення на неї прав та обов'язків покупця квартири.
В подальшому, позивач 28 грудня 2017 року, подала заяву про збільшення розміру позовних вимог. Вказала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, тому права відчужувати квартиру без її згоди ОСОБА_3 не мав права. Квартира була відчужена на користь його матері - ОСОБА_4 , яка достеменно знала про право спільної сумісної власності, та 16 березня 2017 року уклала договір позики з ОСОБА_5 на суму 135 000 грн. та у якості забезпечення виконання умов договору передала в іпотеку дану квартиру. Статтею 65 Сімейного Кодексу України передбачено отримання обов'язкової згоди на відчуження нерухомого майна. Такої згоди вона не надавала. Кошти отримані від продажу квартири вона не отримувала, відповідач розпорядився ними на власний розсуд.
Укладений договір купівлі-продажу, договір іпотеки на думку позивача є недійсними, оскільки майно передано без її згоди, укладені з порушеннями ст.ст. 203, 215, 572, 575, 219 ЦК України, ст.17 Закону України «Про іпотеку».
Остаточно просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з моменту укладення; визнати недійсним договір іпотеки, укладений 16 березня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з моменту укладення; припинити обтяження в Державному реєстрі іпотек на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису обтяження 19466724; судові витрати покласти на відповідачів.
За заявою позивача ОСОБА_6 , ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2018 року позовні вимоги в частині переведення на неї прав та обов'язків покупця на квартиру: на Ѕ частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . залишені без розгляду .
У відзиві на позов ОСОБА_3 вказав, що рішення суду, на яке посилається позивач не набрало законної сили та оскаржено, оскільки суд розглянув справу за відсутності відповідачів, без поданих ними доказів. На думку відповідача квартира не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. У порушення вимог закону позивач, пред'являючи позов про переведення прав та обов'язків покупця не внесла кошти на депозитний рахунок суду, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому суд не має права задовольняти позовні вимоги про визнання правочину недійсним, якщо його метою є переведення прав та обов'язків покупця. ОСОБА_3 вважає що позивач не надав доказів на підтвердження позовних вимог. Просив відмовити в задоволенні позову.
В подальшому ОСОБА_3 подав відзив на заяву про збільшення позовних вимог. Вказав, що рішення суду про поділ майна подружжя не набрало законної сили, тому не може братись судом до уваги при вирішенні даного спору. Позивач не надала суду доказів того, що спірна квартира була придбана за спільні сімейні кошти і є їх спільною сумісною власністю. При цьому суд має взяти до уваги укладені договори доручення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , за яким він отримав грошові кошти в розмірі 50 000 доларів США. Тому він від свого імені уклав договір купівлі-продажу квартири та сплатив цими коштами її вартість. Тому це не були спільні сімейні кошти. Вказав, що дохід родини не дозволяв придбати нерухомість. Вважає, що квартира, хоч і придбана за час зареєстрованого шлюбу, але не є спільною сумісною власністю, оскільки придбана не за кошти подружжя. А тому як наслідок він мав право розпоряджатись квартирою без згоди позивача. Всі правочини відповідають вимогам закону. Просив відмовити в задоволенні позову.
ОСОБА_4 у відзиві на позов вказала, що вона мала на праві власності квартиру в АДРЕСА_2 , в якій спочатку проживало подружжя. Потім для поліпшення житлових умов, вони вирішили її продати та придбати квартиру в новобудові. На час будівництва та проведення ремонту, подружжя проживало разом з ними на дачі. Оскільки вона з чоловіком мали виїхати по роботі до Криму, тому був підписаний договір доручення, за яким вона зобов'язала ОСОБА_3 внести кошти від її імені за квартиру. Але через юридичну необізнаність, не уклали відповідної нотаріальної довіреності, і відповідач вніс кошти від свого імені. Вказала, що позивачка на час придбання квартири не працювала, а її син не мав постійних заробітків, тому придбати квартиру за спільні їх сімейні кошти не мали можливості. Вважає, що позивачка навмисно ініціювала позов ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики про отримання нею грошових коштів в розмірі 80 000 доларів США на придбання спірної квартири. ОСОБА_4 зазначила, що квартира придбана за її кошти, а не за кошти отримані в позику позивачем. Підтримала відзив ОСОБА_3 . Просила відмовити в задоволенні позову.
У доповненнях до відзиву ОСОБА_3 зазначив, що за правовими позиціями касаційного суду законодавством не передбачено визнання недійсним правочину, укладеного без надання згоди одного з подружжя, а має наслідком лише отримання компенсації частки. Просив врахувати судову практику, відомості з реєстру про вчинення кримінальних правопорушень стосовно ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , та відмовити в задоволенні позову.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_9 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову . В апеляційній скарзі зазначає, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для вирішення справи, суд не взяв до уваги останні правові позиції Верховного Суду щодо подібних правовідносин .
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 31 жовтня 2019 року, 14 листопада 2019 року за адресами , які були зазначені в матеріалах справи . Заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Заяв про причини неявки в судове засідання від сторін до апеляційного суду не надходило.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Як встановлено судом першої інстанції , 20 вересня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 був зареєстрований шлюб відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м.Києві.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 жовтня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 розірвано.( т.1 а.с. 16) .
Відповідно до свідоцтва про зміну імені серія НОМЕР_1 , ОСОБА_8 змінила прізвище на ОСОБА_2 .( т.2 а.с. 5) .
ОСОБА_3 05 червня 2014 року отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ( т.1 а.с. 15) .
Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.
Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року поділено спільно нажите майно подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , в изнано право власності ОСОБА_8 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 .
Позивачка у своєму позові як на підставу своїх вимог посилалась на наявність судового рішення, яким встановлена набуття квартири під час зареєстрованого шлюбу та саме за спільні кошти. Інших підстав у позові не вказано.
Разом з тим, постановою Верховного Суду від 06 березня 2019 року заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 24 квітня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 скасовано, справу в цій частині передатно до суду першої інстанції на новий розгляд. ( т.1 а.с. 228-230, т.2 а.с. 71 ) .
З огляду на вказане, посилання позивача як на підставу своїх вимог на наявність рішення суду та встановлення рішенням суду режиму спільної сумісної власності, суд першої інстанції вірно вважав необґрунтованим.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст. 63 Сімейного Кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У відповідності до ст. 65 Сімейного Кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без його згоди, якщо цей договір виходить поза межі дрібного побутового. Для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2016 року укладено договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .( т.1 а.с. 133)
Між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 16 березня 2017 року укладено договір позики. На забезпечення виконання даного зобов'язання сторонами даного правочину був укладений договір іпотеки . В іпотеку було передано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ( т.1 а.с. 107, 118)
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
При розгляді даної справи судом першо інстанції встановлено, що спірна квартира хоч і набута сторонами за час зареєстрованого шлюбу та при посвідченні оспорюваних правочинів, ОСОБА_8 згоди не надавала.
Крім того як видно із матеріалів справи ,на даний час в судовому порядку вирішуються спір між колишнім подружжям щодо спірної квартири, оскільки відповідач ОСОБА_3 не заперечуючи факту набуття квартири під час шлюбу, але при цьому стверджує, що спірна квартира придбана не за кошти подружжя, а за кошти його матері ОСОБА_4 , а тому не є спільним майном подружжя.
При вирішенні спору суд враховував, що право власності зареєстровано за ОСОБА_3 та видано свідоцтво про право власності. Як видно із матеріалів справи , за дорученням ОСОБА_4 , квартира придбана за інвестиційним договором ОСОБА_3 ( т.2 а.с. 156-157, 161-170) . Позивачка доказів на спростування не надала, не заявила клопотань про їх витребування
За змістом ст. 369 ЦК України, ст. 65 Сімйеного Кодексу України належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 Сімейного Кодексу України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. (Постанова ВСУ справа № 1622цс15 від 07 жовтня 2015 року, Постанова ВСУ від 21 жовтня 2015 року справа № 6-1568цс15, Постанова ВСУ від 30 березня 2016 року справа № 6-533цс16 , постанова ВСУ від 27 січня 2016 року справа № 6-1912цс15)
Разом з тим слід врахувати наступне .
Відповідно до п.3,5 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто
Як роз'яснено у пп. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч.4 ст.65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Відпвідно до ст.ст. 77,78 ЦПК України позивача не надала суду будь-яких належних і допустимих доказів про обізнаність відповідачів щодо належності даного майна до спільної сумісної власності пожружжґя. В матеріалах даної цивільної справи відсутні будь-які докази підтвердження обізнаності відповідачів про судовий спір щодо поділу майна подружжя. Слід зазначити .що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року , скасовано саме з підстав незалучення до участі у справі ОСОБА_4 , відсутності ОСОБА_3 під час розгляду справи, а відтак суд не вирішив питання про склад осіб, яки мають брати участь у справі.
Крім того , матеріали справи містять повідомлення про підозру ОСОБА_8 від 23 січня 2019 року у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 358 КК України (використання завідомо підробленого документу, а саме договору безпроцентної позики грошей, переслідуючи корисливий мотив щодо особистого збагачення за рахунок належних родині колишнього чоловіка ОСОБА_3 грошових коштів та майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1 )( т.2 а.с. 9-13).
Наведене свідчить, що твердження відповідача про придбання квартири, хоч і в період перебування у шлюбі із ОСОБА_8 , однак не за спільні кошти подружжя є обґрунтованими, а відтак квартира не є спільним сумісним майном подружжя. Встановлені обставини виключали необхідність посьмової згоди другого із подружжя під час укладення договору купівлі-продажу квартири відповідачем ОСОБА_3 . Укладення в подальшому відповідачем ОСОБА_4 договору позики, та договру іпотеки відповідає вимогам закону.
Позивач ОСОБА_9 будь-яких доказів зловмисної домовленості відповідачів щодо укладення оспорюваних договорів суду не надала. Посилання на бажання відповідачів ухилитись від поділу майна, не є належним доказом.
Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, позивач суду не надала. Не надано таких доказів і до апеляційної скарги
Як роз'яснив Верховний Суд, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Твердження позивача, що кошти від продажу нерухомості вона не отримувала, є підставою у разі доведеності стягнення їх в судовому порядку.Таких вимог у даному позові позивач не заявляла .
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку та встановлених судом обставин, слід дійти висновку, що в даному випадку відсутні підстави для визнання договорів недійсними, оскільки матеріали справи не містять доказів, що відповідачі діяли недобросовісно .
Висновок, суду про недоведеність позивачем своїх вимог налдежнитми і допустими доказами ґрунтується на вимогах закону.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в порядку ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги, , колегія суддів вважає ,що суд першої інстанції розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову,підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,375,381 - 384 ЦПК України , колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення буде виготовлений не пізніше 21 листопада 2019 року.
Головуючий
Судді