Справа № 462/6031/17 Головуючий у 1 інстанції: Бориславський Ю.Л.
Провадження № 22-ц/811/2089/18 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
Категорія:59
14 листопада 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду:
головуючої судді - Копняк С.М.
суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Жукровська Х.І.,
з участю апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 серпня 2018 року, постановлене в складі головуючого судді Бориславського Ю.Л., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про виселення з квартири та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права власності, -
Позивач ОСОБА_3 звернувся в суду із позовом, в якому просив виселити відповідача ОСОБА_1 із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , як особу, що втратила право користування даною квартирою та перешкоджає йому, як власнику, здійснювати право користування. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що шлюб між сторонами розірвано 07.03.2017 року, однак відповідач продовжує проживати у спірній квартирі, яка відповідно до договору купівлі-продажу від 2006 року та свідоцтва про право власності належить позивачу. Вказував, що відповідач створює йому незручності у користуванні його власністю, оскільки постійно провокує сварки та створює умови, що унеможливлюють нормальне проживання обох сторін у вказаній квартирі. Відтак, просить позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просила суд визнати за нею право власності на 58/100 частин квартири АДРЕСА_2 та поділити між сторонами спільне майно подружжя (42/100), виділивши їй у власність 21/100 частину квартири АДРЕСА_2 . Свої вимоги обґрунтовує тим, що спірна квартира придбана сторонами спільно під час перебування у шлюбі. Вказала, що вона сплатила за спірну квартиру, яка коштує 35 500 доларів США - 20 300 доларів США своїх особистих коштів, які отримані нею від продажу її особистого майна, а також успадкованих нею коштів та коштів, отриманих в якості компенсації за належне їй спадкове майно, а тому їй на праві особистої власності належить 58 % спірної квартири. Крім цього, вказала, що частина квартири в розмірі 42 % є спільною власністю подружжя сторін, оскільки дана частина квартири придбана за спільні гроші сторін в сумі 15 200 доларів США, а відтак їй, як другому з подружжя, належить 21/100 частина спірної квартири. Просить зустрічні позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 08 серпня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про виселення з квартири - відмовлено.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права власності задоволено частково.
Визнано квартиру АДРЕСА_2 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .
Вирішено питання судових витрат.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 серпня 2018 року оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що при ухваленні вищезазначеного рішення судом першої інстанції були допущені порушення норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що з 24 жовтня 1998 року і до 07 березня 2017 року вона перебувала з позивачем в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07.03.2017 року. 21.06.2006 року вона з відповідачем отримали кредит в сумі 28 000 доларів США на підставі кредитного договору № 014/08-5/ 13307- СК, укладеного між ОСОБА_3 і АППБ «Аваль» і того ж дня придбали квартиру АДРЕСА_2 , вартість якої становила 35 500 доларів США (а.с. 39).
Під час розгляду вищевказаної справи було встановлено, що частина коштів, використаних на придбання спірної квартири, загальною сумою 20 300 доларів США, були її особистою власністю, так як дані кошти отримані нею від продажу особистого майна - 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 , коштів, отриманих нею в якості компенсації за належне їй спадкове майно, а також за рахунок успадкованих нею коштів. Решта коштів в розмірі 15 200 доларів США, сплачених за спірну квартиру, були їхніми з позивачем спільними коштами.
За таких обставин, оскільки спірна квартира була придбана за 35 500 доларів США, з яких 20 300 доларів США сплачено за рахунок особистих коштів апелянта, їй на праві особистої власності належить 58% спірної квартири.
За наведених обставин вважає, що суд першої інстанції, не звернувши увагу на наявні у справі докази і на надавши їм належної оцінки, не взявши до уваги часткове визнання відповідачем обставин, на які вона покликалась, як на підтвердження заявлених вимог, прийшов до помилкового висновку про недоведеність таких вимог.
Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити повністю.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України,кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п. п. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом встановлено, що сторони у справі з 1998 року по 2017 рік перебували у зареєстрованому шлюбі.
На підставі кредитного договору № 014/08-5/13307-СК від 21 червня 2006 року ОСОБА_3 отримав кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 28 000, 00 доларів США, на придбання квартири. Вказаний кредит погашено в повному обсязі 15 січня 2013 року.
21 червня 2006 року згідно договору купівлі - продажу квартири на своє ім'я ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_2 за 179 275 грн., що на день укладення договору за курсом НБУ еквівалентно 35 500 доларам США. Згідно п. 12 цього договору квартира придбана за письмовою згодою дружини покупця - ОСОБА_1 .
У вказаній квартирі зареєстровані та проживають, з 2007 року ОСОБА_3 (власник), ОСОБА_1 (колишня дружина власника), з 2012 року - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (доньки власника).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
У частині четвертій статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16 зроблено висновок, що «до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16 вказується, що в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що кошти за укладеним за час шлюбу кредитним договором ОСОБА_3 одержав для купівлі квартири, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також, що цей кредит повністю погашено за час шлюбу, а позивачем за зустрічним позовом не доведено належними та допустимими доказами те, що часткова оплата квартира та погашення кредитних коштів в період шлюбу здійснювалось за її особисті кошти, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про часткове задоволення зустрічного позову, а саме про визнання за колишнім подружжям по Ѕ частки у спірній квартирі. При цьому судом першої інстанції не встановлено обставин, які б давали підстави для відступу від засади рівності часток подружжя.
Щодо мотивів апеляційної скарги, що розписка видана ОСОБА_1 своїй сестрі ОСОБА_6 підтверджує обставини щодо придбання квартири та погашення кредиту особистими коштами ОСОБА_1 , отриманими нею у порядку спадкування, зокрема, відчуження своєї частки у приватизовані квартирі, колегією суддів відхиляються, оскільки у цій розписці нічого не вказано про призначення таких коштів. Матеріали справи не містяться також доказів, що кредит погашався не його отримувачем ОСОБА_3 , а його колишньою дружиною - ОСОБА_1 .
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки у даній справі колегія суддів прийшла до висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст. 141 ЦПК України питання розподілу судових витрат не вирішується. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 21 листопада 2019 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
Ніткевич А.В.