18.11.19
22-ц/812/1531/19
Справа № 473/1555/19 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.
Провадження № 22-ц/784/1531/19
іменем України
18 листопада 2019 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Серебрякової Т.В. та Галущенка О.І.,
із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,
за участі:
представників органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради -Тичинської Ж.П., ОСОБА_1 Н.В . ,
відповідачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, яке ухвалене 02 липня 2019 року, о 14 годині 10 хвилин під головуванням судді Старжинської О.Є. в приміщенні Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у цивільній справі за позовом органу опіки та піклування, в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради, в інтересах ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Вознесенської міської ради, про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, встановлення опіки, стягнення аліментів,
09 квітня 2019 року орган опіки та піклування, в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради в інтересах ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , пред'явив зазначений позов, який обґрунтовував наступним.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками малолітньої ОСОБА_5 .
З 25 грудня 2014 року по січень 2018 року малолітня ОСОБА_5 , за заявою батьків, знаходилась в Миколаївському обласному будинку дитини, через перебування родини в складних життєвих обставинах.
За висновком служби у справах дітей Вознесенської міської ради №27 від 10 січня 2018 року, дитина в трирічному віці була повернута в сім'ю ОСОБА_7 , де на момент на той час, були створені для цього умови.
Рішенням органу опіки та піклування №141 від 03 квітня 2019 року дитина була негайно відібрана у батьків з підстави виникнення безпосередньої загрози її життю та здоров'ю.
Посилаючись на наведене, позивач просив відібрати малолітню дитину від батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , без позбавлення їх батьківських прав.
Також просив стягнути з відповідачів аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частки, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку на користь установи чи фізичних осіб, на утримання яких буде перебувати дитина.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 липня 2019 року відмовлено органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради в задоволенні позову.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду 1 інстанції, та постановити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
Апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення суду 1 інстанції скасувати, оскільки воно ухвалене без точного дотримання положень чинного законодавства та, з ігноруванням дійсних обставин справи, і прийняти постанову про задоволення позову, виходячи з наступних підстав.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не зазначено достатньо переконливих та зважених аргументів, які можуть вважатися обґрунтованими для відібрання дитини, з підстави наявності небезпеки для життя і здоров'я дитини.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду не у повній мірі погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає помилковими, необґрунтованими та незаконними.
За Конституцією України, ст. ст. 4, 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.
Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Відмова від такого права є недійсною.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.
Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.
Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі.
Оскаржуване рішення суду 1 інстанції ухвалено без дотримання у повній мірі положень чинного законодавства щодо дотримання батьками обов'язків щодо утримання та виховання дітей, та з превалюванням інтересів батьків над інтересами дитини, що є невірним.
Так, стаття 150 СК України передбачає, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Якщо ті цього не роблять, то
Відповідно до ч. 1 статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
У відповідності до ч. 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Пунктом 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 року № 3 передбачає, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками».
Згідно ст. 166 СК України, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька, так і для дитини.
Це означає, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо і лише при наявності вини в діях батьків.
Позбавлення батьківських прав (тобто, прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Принципом 6 Декларації прав дитини ( Резолюція 1386 (XIV) Генеральної Ассамблеї ООН від 20.11.1959) року передбачено, що для повного і гармонійного розвитку своєї особистості дитина потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під піклуванням і відповідальністю своїх батьків і, безперечно, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
Згідно з ч. 7, 8 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради № 789-X11 від 27 лютого 1991 року в усіх випадках щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї.
Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 09 листопада 2011 року, мають двох малолітніх дітей ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У них була ще й третя дочка, ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 - яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.6, 9,168).
При цьому, орган опіки та піклування, в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради, теж відбирав її від батьків через відсутність належних умов та догляд. Трагедія з дитиною сталася після повернення дитини батькам.
У свою чергу, дочка відповідачів ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , за рішенням органу опіки та піклування №283 від 25 грудня 2014 року на підставі заяви батьків про згоду, з 25 грудня 2014 року по січень 2018 року вже знаходилась в Миколаївському обласному будинку дитини через перебування родини в складних життєвих обставинах (а.с.10-11).
Мати дитини - ОСОБА_4 перебуває на обліку у лікаря психіатра, і, хоча перебуває з чоловіком у зареєстрованому шлюбі, проживає зі старшою донькою ОСОБА_9 окремо від нього, самоусунувшись від догляду за меншою донькою.
Відповідно до рішення комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Вознесенської міської ради № 27 від 10 січня 2018 року, дитина відповідачів в трирічному віці була повернена в сім'ю, де на момент повернення були створені для цього умови. Після повернення 16 січня 2018 року ОСОБА_5 , вона стала проживати з батьком, який влаштував її до дитячого садка, дитина відвідувала заклад регулярно і батько приводив її до садка і забирав додому вчасно та переймався її утриманням, в березні та в липні 2018 року адміністрацією дошкільного закладу звернено увагу, що дівчинка одягнена неохайно, носить одяг більший за розміром, що відлякує її від інших дітей, в квітні 2018року батько дитини звернувся з заявою проти спілкування дитини з психологом закладу (а.с.12,13,16-18).
Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов від 20 липня 2018 року, було встановлено умовно-задовільний стан обстановки для проживання малолітньої дитини, відсутність явної загрози життю та здоров'ю дитини, рекомендовано навести лад в житловому будинку та укласти договір на соціальний супровід родини, даний договір відповідач ОСОБА_3 не побажав укласти та ухилявся від зустрічей з працівниками Вознесенського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (а.с.19, 21).
25 березня 2019 року працівниками дитячого садку були виявленні у малолітньої ОСОБА_5 кров'янисті виділення із статевих органів, їх почервоніння, повідомлений батько, якому було надано медсестрою дитячого садку направлення до лікувального закладу (а.с. 25, 28, 53,91).
26 березня 2019 року ОСОБА_3 разом з дитиною відвідали сімейного лікаря, яка направила на консультацію до лікаря-гінеколога, якою було проведено огляд з висновком про підозру на зовнішнє пошкодження статевих органів дитини, лабораторне обстеження дитини та надано рекомендацію на повторний огляд у сімейного лікаря для лікування виявленого захворювання, дитина була також оглянута судовим експертом, який вказав на запалення слизової оболонки предвір'я піхви та дівочої пліви (гострий цистит), що могло виникнути внаслідок перехолодження, не проведення туалету статевих органів, а також потрапляння глистів у сечовивідні шляхи (а.с.91). Батько повідомив медсестру дитячого садку про направлення дитини на лікування (а.с.26 ).
27 березня 2019 року відповідач ОСОБА_3 разом з дитиною повторно відвідали сімейного лікаря, яка направила дитину на стаціонарне лікування до педіатричного відділення Вознесенської багатопрофільної лікарні з діагнозом - гострий пієлонефрит (а.с. 92).
29 березня 2019 року відповідач ОСОБА_3 написав заяву про відмову від лікування, забрав дитину з лікарні, самостійно звернувся до незалежної лабораторії для здачі дитячих аналізів крові та сечі (а.с.96-98,152, 162).
Відповідно до актом обстеження житлово - побутових умов від 03 квітня 2019 року то умови були вкрай незадовільними. Зокрема, потребувало невідкладного ремонту пічне опалення; у будинку було холодно, скрізь бруд, сморід із запахом людських екскрементів, всюди розкидано одяг, недостатньо продуктів харчування, відсутня приготовлена їжа, не помитий посуд знаходиться на столі, в дитячому ліжку знаходилося ганчір'я, що свідчило про те, що дитина не спала в ліжку.
Рішенням органу опіки та піклування від 03 квітня 2019 року№141 дитина була негайно відібрана у батьків та направлена до закладу охорони здоров'я для обстеження та надання необхідної медичної допомоги, в тому числі лікування в стаціонарних умовах (а.с.46).
ОСОБА_3 звертається до лікарні з заявою про повідомлення йому підстав перебування дитини у лікарняному закладі та незгоду на прийом дитиною препаратів до її повного обстеження (а.с.100, 110). Згідно виписки із медичної карти стаціонарного хворого педіатричного відділення за період з 3 по 8 квітня 2019 року ОСОБА_5 поступила здоровою, аналізи не виявили відхилення, які б свідчили про наявність захворювання, лікування не проводилося (а.с.101).
08 квітня 2019 року дитина тимчасово влаштована до Вознесенського міського центру соціально-психологічної реабілітації дітей служби у справах дітей Вознесенської міської ради та 09 квітня 2019 року орган опіки та піклування виконавчого комітету Вознесенської міської ради прийшов до висновку про доцільність відібрання малолітньої ОСОБА_5 у батьків, без позбавлення їх батьківських прав (а.с.56- 59,86)
Звертаючись до суду із даним позовом, позивач вказував, що відповідачі неналежним чином піклуються про своїх малолітніх дітей, що створювало загрозу для їх життя і здоров'я.
Його рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, яка, як на думку служби у справах дітей, справді існує. Колегія суддів з цим погоджується та вважає, що дитина страждає і страждатиме через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, що виправдовує встановлення державної опіки над дитиною, виходячи із стану її фізичного та психічного здоров'я. У зв'язку з цим, дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання та фізичне існування, що виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід виправдовується ненадійністю ситуації, відсутністю можливості вирішення такої проблеми за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз'єднання сім'ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням.
Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_3 вказував, що у нього в приміщенні наявні всі умови для належного та достатнього розвитку дитини, що він в повній мірі піклуються про дочку, належним чином її виховує.
Між тим, він тривалий час ніде не працює і не зазначає реальної перспективи працевлаштуватись. Сім'я існує на випадкові, заробітки батька, що ставить дитину у вкрай несприятливі умови. При цьому, на час виконання батьком тимчасової роботи, дитина залишається без догляду, іншого відповідачами не доведено. У зв'язку з таким, мати не заперечує проти влаштування дитини у відповідні державні установи, а батько, навіть звертався до Вознесенького міського голови з заявою про таке ж (а.с. - 72, ), що дало б йому можливість працевлаштуватися та виправити становище з ремонтом житла, врегулювати життєві відносини.
На намагання державних органів реально поліпшити умови проживання дитини, шляхом надання конкретної фінансової підтримки, адресно-цільової допомоги, ОСОБА_3 не реагує, з викликом та обуренням зустрічає їх намагання проконтролювати життя дитини у сім'ї.
Враховуючи викладені обставини, бажання ОСОБА_4 передати дитину на тимчасове утримання та піклування державних органів, наявність переконливих доказів наявності реальної небезпеки для здоров'я дитини, яка не може бути усунута іншими заходами ніж відібрання дітей від батьків, колегія вважає за необхідне позов задовольнити.
Оскільки суд 1 інстанції був іншої думки, то його рішення слід скасувати і прийняти постанову про задоволення позову.
Зазначене відповідає наведеній практиці Європейського суду з прав людини та Декларації прав дитини.
Одночасно з відібранням дитини слід вирішити питання про стягнення з відповідачів аліментів на утримання дитини.
Згідно ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Відповідно до ч. 3 ст. 181 СК країни, аліменти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття та знайшло своє закріплення в Сімейному кодексі України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
Відповідно до ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів, суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого та рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Беручи до уваги необхідність врегулювання виниклих між сторонами аліментних правовідносин на принципах справедливості, сумлінності і розумності, рівності батьків щодо обов'язку по утриманню дітей, враховуючи вимоги ст.ст.182, 184 СК України, суд першої інстанції помилково вважав, що заявлений позов і у частині стягнення аліментів не підлягає задоволенню.
У зв'язку з цим, та відповідно до глави 15 СК України з відповідачів на користь установи чи фізичної особи - опікуна (піклувальника) на утримання якої буде знаходитися дитина, слід стягнути аліменти на утримання тої у встановленому законом розмірі.
Крім того, з відповідачів на користь держави слід стягнути судовий збір у розмірі 4 802 гривні 50 копійок, тобто по 2 401 гривня 25 копійок з кожного.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Вознесенської міської ради задовольнити.
Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 липня 2019 року скасувати та прийняти постанову, якою відібрати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від батьків ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , без позбавлення батьківських прав.
Малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 передати Виконавчому комітету Вознесенської міської ради, як органу опіки та піклування для її подальшого влаштування.
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 на користь установи чи фізичної особи - опікуна (піклувальника) на утримання якої буде знаходитися дитина, аліменти на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі по ј частки з кожного, але не менше 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 на користь держави судовий збір у розмірі 4 802 гривні 50 копійок, по 2 401 гривня 25 копійок з кожного.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий П.П. Лисенко
Судді: О.І. Галущенко
Т.В. Серебрякова
Повний текст постанови складено 21 листопада 2019 року.