Справа № 320/2582/19 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.
20 листопада 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Файдюка В.В.,Мєзєнцава Є.І.
за участю секретаря Муханькової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач) про зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов'язання відповідача утриматися від дій щодо скасування дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року позов задоволено частково. Скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05.04.2019 року №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні. Зобов'язано відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні. На думку апелянта, зазначене рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначив, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому рішення є законним та обґрунтованим.
Судове засідання проведено без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, що підтверджується нотаріально посвідченим перекладом паспорту №1296474 від 06.10.2009 року.
В жовтні 2004 року позивачка звернулась до ВГІРФО Дарницького ГУ МВС України в м. Києві із заявою про документування посвідкою на постійне проживання як особа, яка є дружиною громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 , який документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 23.06.2003 року безстроково.
Рішенням від 02.02.2005 року ВГІРФО Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію".
Вказане рішення 03.02.2005 року було затверджено заступником начальника УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві.
Цього ж дня на підставі вказаного рішення позивачці було видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 з терміном дії безстроково.
10.03.2009 року позивачці було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 з терміном дії безстроково.
25.02.2019 року позивачка звернулась до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 у зв'язку з її непридатністю для користування.
Рішення від 05.04.2019 року №216547000 позивачці було відмовлено в оформленні посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321.
Підставою для прийняття оскаржуваного рішення, як зазначав у відзиві на позовну заяву відповідач, слугувало те, що чоловік позивача громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 23.06.2003 року з порушенням вимог Закону України "Про імміграцію" та така посвідка підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321, а тому відсутні підстави для обміну ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання.
У висновку, який складений за наслідками перевірки щодо обставин надання позивачці дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання та її чоловіка - громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 , зазначено, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 в період з 1986 року по 1992 рік пройшов професійне навчання та здобув спеціальність оператора мотальних автоматів. Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі його заяви 23.06.2003 року було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Однак, відповідно до приписів вказаної законодавчої норми такими, що мають дозвіл на імміграцію вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Таким чином, із відповідною заявою чоловіку позивача - громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частинами 2, 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію".
Також, у вказаному висновку зазначено, що враховуючи те, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 прибув на роботу за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, а звернувся з питанням щодо видачі посвідки на постійне проживання у 2003 році, він не мав підстав для оформлення посвідки на постійне проживання, у зв'язку з чим рішення про оформлення посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 прийнято з порушенням вимог законодавства України та така посвідка підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321
Вважаючи дії відповідача щодо відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні протиправними, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що в ході розгляду даних спірних правовідносин відповідачем не доведено правомірність прийнятого рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання позивачці, а тому дійшов висновку, що дане рішення відповідача фактично призвело до безпідставного позбавлення гарантованого Конституцією України права громадянина іншої держави на постійне проживання в Україні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України від 22 вересня 2011 року №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон №3773-VI) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно із частиною першою статті 3 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
За змістом частини п'ятнадцятої статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
При цьому, документами, що засвідчують законність перебування іноземця, особи без громадянства на території України, можуть бути посвідка на постійне проживання та посвідка на тимчасове проживання.
Відповідно до абз.4 п.4 Прикінцевих положень Закону України від 7 червня 2001 року №2491-III «Про імміграцію», вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Іншим законом ця норма скасована не була, а тому підстави вважати, що ця норма втратила чинність відсутні.
Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Відповідно до п.п. 21-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26 грудня 2002 року (далі - Порядок №1983), дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.
Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію».
Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п. 24 Порядку № 1983).
Згідно з абз. 6 статті 1 Закону України «Про імміграцію» посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - посвідки) іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання передбачений Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим Постановою КМ України, від 28 березня 2012 року № 251 (надалі - Порядок № 251).
Пунктом 17 Порядку № 251 передбачено, що рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства приймається в разі:
1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку;
2) необхідності охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;
3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі;
4) подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;
5) коли виявлено факти невиконання ними рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну (для осіб, що отримують посвідку на тимчасове проживання);
6) інших випадках, передбачених законами.
Відповідно до пункту 11 Порядку № 251, за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником. У заяві робиться відмітка про прийняте рішення або зазначаються причини відмови у видачі посвідки.
Таким чином, Закон України «Про імміграцію» і положення Порядку №1983 покладають на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, суб'єктів владних повноважень обов'язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у висновку Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області не вказано жодної з переліку вищезазначених підстав для прийняття рішення про відмову в проведенні оформлення посвідки на постійне проживання в Україні.
Колегія суддів зазначає, що при наданні позивачці посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2005 році відповідачем була проведена перевірка законності залишення її на постійне проживання на території України. При цьому відповідач керувався п.4 Розділу V «Прикінцеві положення «Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 10.03.2009 року позивачці було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 з терміном дії безстроково.
З моменту документування позивачки посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію.
Отже, доводи апелянта про те, що рішення про видачу позивачці посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.
Позиція апелянта щодо неправомірності надання позивачці дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, оскільки громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловіка позивача) визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання визнано неправомірною, спростовуються ще й наступним.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.
У висновку від 05.04.2019 року зазначено, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 (чоловік позивача) в період з 1986 року по 1992 рік пройшов професійне навчання та здобув спеціальність оператора мотальних автоматів. Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі його заяви 23.06.2003 року було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
При цьому, із відповідною заявою чоловіку позивача - гр. ОСОБА_2 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року.
При наданні громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловік позивача) посвідки на постійне проживання в Україні Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві керувалося абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію". За наслідками відповідної перевірки підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявилено та надано громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 посвідку на постійне проживання в Україні.
Разом з тим, в подальшому відповідачем було прийнято протилежне рішення - висновок про визнання чоловіка позивачки громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозвіл на імміграцію. Вказане рішення вмотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 оформлено в порушення вимог Закону України "Про імміграцію", оскільки документ, який підтверджує право такої особи на постійне проживання в Україні, був наданий після набрання чинності Закону України "Про імміграцію".
Суд першої інстанції правильно зазначив, що згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов'язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" було видано Указ №596 від 07.08.2001 року, яким покладано на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язав Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 року №1983,
Вказана постанова була видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію" з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці, а тому строки зазначені в Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003 року.
З матеріалів справи вбачається, що рішення щодо громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 про документування його посвідкою на постійне проживання було прийнято 23.06.2003 року, тобто до спливу терміну 26.06.3003 року (протягом шести місяців з дня прийняття постанови).
Вказані обставини спростовують доводи апелянта про те, що чоловік позивачки звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання із пропуском строку встановленого в абз. 4 п. Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Враховуючи викладене у сукупності суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову.
При цьому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з метою повного захисту прав позивача правильно вийшов за межі позовних вимог, скасувавши рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05.04.2019 року №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні та зобов'язавши відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання позивачки.
Водночас, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовної вимоги позивачки щодо зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматись від вчинення певних дій, оскільки чинним законодавством України не передбачено можливості захисту права на майбутнє.
Доводи апеляційної скарги не дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню.
Згідно з частинами першою-третьою ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Головуючий суддя: Є.В Чаку
Судді: В.В. Файдюк
Є.І.Мєзєнцев