Провадження № 22-ц/803/6324/19 Справа № 182/6536/13 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І.О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
14 листопада 2019 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Бондар Я.М.
суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П.
секретар судового засідання - Голуб О.О.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Комунальне підприємство Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку, спрощеного позовного провадження апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 відповідача ОСОБА_4 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2019 року, ухваленого суддею Кобеляцькою-Шаховал І.О. в м.Нікополі Дніпропетровської області, (відомості про складення повного тексту судового рішення відсутні),-
В провадження Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області надійшла обєднана цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , КП «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право на житло, встановлення порядку користування, вселення та виселення, та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа Головне управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що в 1967 році він уклав шлюб з ОСОБА_2 і прожив з нею до 06 липня 1999 року, після чого вони розлучилися з ініціативи дружини. Від цього шлюбу вони мають двох доньок. В 1972 році на сім'ю із чотирьох осіб він отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу вони проживали разом та вели спільне господарство, але грошей на утримання доньок та і на своє не вистачало, тому він по домовленості з колишньою дружиною ОСОБА_2 поїхав працювати до Португалії, звідки надсилав грошові перекази на утримання квартири та на проживання сім'ї. Під час його перебування в Португалії на заробітках ОСОБА_2 звернулася до Нікопольського міськрайонного суду з позовом про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням. На підставі вказаної заяви, 14 листопада 2005 року Нікопольський міськрайонний суд виніс заочне рішення, яким задовольнив позов ОСОБА_2 та визнав його таким, що втратив право користування жилим приміщенням в спірній квартирі. Зазначене судове рішенні позивач не отримував
і не знав про його природу та і в матеріалах справи немає підтвердження того, що таке рішення було йому направлене.
Після того, як позивачу стало відомо про зазначене заочне рішення, він подав заяву до суду про його скасування і 18 вересня 2006 року Нікопольський міськрайонний суд своєю ухвалою заочне рішення скасував та призначив справу до загального розгляду.
В період розгляду цієї справи, не погодившись з позовом ОСОБА_2 , він подав до суду зустрічну позовну заяву про вселення в квартиру. Незважаючи на його доводи, Нікопольський міськрайонний суд 09 січня 2007 року виніс рішення про задоволення позову ОСОБА_2 та визнав його таким, що втратив право користування жилим приміщенням в спірній квартирі, відмовивши в задоволенні його зустрічного позову.
Не погодившись з даним рішенням, він оскаржив його до Апеляційного суду Дніпропетровської області і 19 квітня 2007 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області, розглянувши його скаргу, скасувала рішення Нікопольського міськрайонного суду від 09 січня 2007 року та направила справу на новий розгляд.
На підставі незаконного заочного рішення від 14 листопада 2005 року він був знятий з реєстрації. Керівництвом Нікопольського комунального підприємства «Житлово- експлуатаційна контора № 8» була видана довідка з місця проживання для приватизації, в якій були указані тільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на яких і була розпорядженням відділу приватизації управління житлово-комунального господарства Нікопольської міської ради від 23 травня 2006 року приватизована спірна квартира, що підтверджується листом начальника КП «НМБТІ».
Вважаючи рішення органу приватизації незаконним, він вимушений був звернутися до суду за захистом своїх порушених прав з позовною заявою про визнання недійсним розпорядження відділу приватизації свідоцтва про право власності на квартиру та вселення.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду від 27 лютого 2012 року його позовні вимоги були в повному обсязі задоволені, розпорядження відділу приватизації управління житлово-комунального господарства Нікопольської міської ради від 23 травня 2006 року скасовано та прийнято рішення про вселення його до квартири, яке в наступному було залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2012 року.
На теперішній час відповідачі перешкоджають йому користуватися квартирою, зайняли обидві кімнати і не пускають його до квартири. Його молодша донька ОСОБА_3 у зазначеній квартирі не проживає з серпня 2000 року, в звязку з тим, що виїхала на постійне місце проживання до Великобританії. Якщо відсутність особи перевищує шість місяців, члени сім'ї, а також наймодавець вправі предявити позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, як передбачено ст.72 Житлового кодексу України. ОСОБА_3 не проживає в зазначеній квартирі з 2000 року, що підтверджується актом про непроживання. Старша донька ОСОБА_4 була незаконно прописана в спірну квартиру ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки питання по вказаній квартирі було спірне і суд розглядав його позов стосовно зазначеної квартири.
Крім того, його донька, маючи свою власну квартиру по АДРЕСА_2 , навмисно незаконно прописалася в спірну квартиру, чим ускладнила розвязання квартирного питання.
Для того, щоб приховати право власності на квартиру по АДРЕСА_2 , його донька змінила прізвище та отримала новий паспорт (прізвище змінено з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 »). Для підтвердження факту отримання нового паспорту його донькою ОСОБА_4 та зміни прізвища він звернувся до Нікопольського районного відділу Головного управління Державної Міграційної служби в Дніпропетровській області, але йому було відмовлено, що підтверджується листом начальника Нікопольського РВ ГУ ДМС в Дніпропетровській області.
На момент прийняття незаконного заочного рішення про позбавлення його права на житло він проживав в кімнаті НОМЕР_1 , житловою площею 16.2 кв.м. Квартира їх двокімнатна, житлова площа - 30.1 кв.м, загальна площа - 44.4 кв.м. В квартирі є місця загального користування: кухня, ванна кімната, туалет та коридор. В квартирі є газ, централізоване опалення тощо. Особовий рахунок на квартиру оформлений на нього після надання рішень суду. Після відновлення його в правах на квартиру життя стало неможливим, оскільки відповідачі чинять йому перешкоди у користуванні зазначеною квартирою. Вважає, що встановлення порядку користування житловими кімнатами та позбавлення права користування житлом ОСОБА_7 , зміна договору найму житлового приміщення і відкриття на його ім'я окремого особового рахунку на кімнату, площею 16.2 кв.м., не порушать житлових прав і інтересів ОСОБА_2
Відповідачі не погоджуються добровільно встановити порядок користування житловими кімнатами, змінити договір найму житлового приміщення. За таких обставин звернувся до суду і просив визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації.
Визнати незаконною реєстрацію ОСОБА_4 в спірній квартирі та виселити її.
Встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши в його користування кімнату №7, житловою площею 16.2 кв.м.; в користування відповідачки ОСОБА_2 виділити кімнату, житловою площею 13.9 кв.м. Все інше залишити в загальному користуванні.
Крім того, просив змінити договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 та зобов'язати КП «Оселя -Нікополь» укласти з ним окремий договір найму житлового приміщення і відкрити на його ім'я окремий особовий рахунок на кімнату НОМЕР_1 , площею 16.2 кв.м.
ОСОБА_4 надала до суду позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. В обґрунтування своїх позовних вимог посилалась на наступне.
Вона разом зі своєю матірю ОСОБА_2 , сестрою ОСОБА_3 та батьком ОСОБА_1 є квартиронаймачами квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 .
В 1999 році ОСОБА_1 розірвав шлюбз її матірю ОСОБА_2 та тому ж році ОСОБА_1 залишив ключі від квартири, зібрав та вивіз усі свої речі та пішов жити окремою сім'єю з іншою жінкою ОСОБА_8 , яка мешкала за адресою: АДРЕСА_6 . Тоді ж він заявив, що буде виписуватись із спірної квартири і квартира залишиться їм. В зв'язку з цим, в якості компенсацій за квартиру, він забрав собі значну суму коштівїх сім'ї (як всю готівку, яка знаходилася в квартирі, так і всі кошти, які знаходилися на рахунках в Нікопольському відділенні "Промінвестбанку"), машину, мотоцикл та два гаражі, а також виніс з квартири все майно, яке там знаходилося (всі меблі, два телевізора, пральну машинку, холодильник), залишивши їм тільки голі стіни та величезні борги за комунальні послуги, які рахувалися за ним і які вони разом з матір'ю вимушені були сплачувати замість нього.
З того часу ОСОБА_1 у вказаній квартирі не проживає.
09 жовтня 2006 року ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу р.№ 3700, придбав 4/7 частин будинку АДРЕСА_7 , зареєструвався за цією адресою, фактично проживає та веде господарство за цією адресою. Відповідач не з'являється за адресою спірної квартири ще і в наслідок скоєння ним протиправних дій, які виразилися в тому, що 23 квітня 2013 року він вчинив в квартирі погром та бійку, під час якої завдав їй тілесних ушкоджень. Після того, як позивач побачив, що вона викликала на допомогу міліцію, він вибіг із спірної квартири і до теперішнього часу там не з'являється, намагаючись таким чином уникнути відповідальності та переховуючись від працівників міліції. Даний факт зареєстрований в ЖЄО за №4598 від 23.04.2013 року. За даним фактом СВ Нікопольського МВ по обслуговуванню м.Нікополь та Нікопольського району ГУМВС України в Дніпропетровській області 23.04,2013 року внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013040340003117 (кримінальне провадження), за ознаками ст.125 ч.1 КК України. Відповідач не оплачує комунальні послуги і до теперішнього часу включно і за всі комунальні послуги в повному обсязі платять вони разом з сестрою та матірю. Тому звернулась до суду і просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Виділена в користування ОСОБА_1 кімната №3, житловою площею 13.9 кв.м., а в користування відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 кімната НОМЕР_1 , житловою площею 16.2 кв.м., інші приміщення в квартирі АДРЕСА_1 залишені в загальному користуванні.
Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
В інших позовних вимогах відмовлено.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житлом, відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального і процесуального права, ставить питання про скасування судового рішення та ухвалення нового, яким у повному обсязі задовольнити її зустрічні позовні вимоги, відмовивши позивачу ОСОБА_1 у задоволенні його первісних позовних вимог.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_4 вказує на те, що суд першої інстанції під час судового розгляду залишив поза увагою її зустрічний позов про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житлом, оскільки суд взяв до уваги докази сторони позивача, залишивши без уваги надані нею докази не проживання позивача в спірній квартирі з 1999 року (акти про не проживання від 20.02.2013, 05.05.2014, 22.02.2016, показання свідків), які підтверджують факт не проживання ОСОБА_1 в спірному житлі понад 6-ти місяців.
Окрім того, скаржник вважає, що судом порушено норми матеріального права, оскільки, зазначені у рішенні норми права стосуються приватного житла, а в цій справі спір йде про комунальне житло. ОСОБА_4 вважає, що наданими нею доказами доведено факт не проживання позивача у спірній квартирі понад 6 місяців, тому він втратив право на спірне житло і також втратив право на звернення до суду з поданим ним позовом, тому вважає рішення суду в частині виділення ОСОБА_1 в користування кімнату №3, житловою площею 13,9 кв.м. незаконним.
Також, ОСОБА_4 не згодна з висновком суду про наявність підстав для визнання її сестри ОСОБА_3 такою, що втратила право на користування спірним житлом, оскільки вважає, що суд не звернув уваги на те, що сестра є громадянкою України і виїхала з України тимчасово, спочатку на навчання, пізніше залишилась працювати, надсилала грошові перекази для сплати за житлово-комунальні послуги, що підтверджено наданими суду доказами, у зв'язку з чим, вважає, що рішення суду в цій частині суперечить нормам ч.2 ст.71 ЖК України.
Позивач ОСОБА_1 , також, не погоджуючись з ухваленим судовим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність судового рішення в частині відмови у задоволенні його позовних вимог в повному обсязі, ставить питання про його скасування з ухваленням нового рішення, яким задовольнити не задоволені судом його позовні вимоги щодо: невизнання судом незаконним вселення та прописки в спірне житло відповідача ОСОБА_4 та відмови йому у виділенні кімнати №7 житловою площею 16,2 кв.м., рішення ж суду про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 , залишити без змін.
При цьому зазначає, що суд першої інстанції під час судового розгляду справи не об'єктивно дослідив і оцінив докази, що мають значення для вирішення справи. Вказує, що він, як основний квартиронаймач не давав письмової згоди на вселення в квартиру відповідача ОСОБА_4 , вважає, що остання була незаконно прописана в спірному житлі в той час, як в суді розглядалася справа щодо спірної квартири. Скаржник вказує, що квартира з липня 2007 року по теперішній час знаходиться під арештом на підставі ухвали Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Позивач звертає увагу на те, що на час ухвалення незаконного заочного рішення, яке в подальшому було скасовано, він проживав в кімнаті №7 площею 16,2 кв.м., зазначає, що він інвалід другої групи, пересувається на милицях і потребує сторонньої допомоги, тому йому було б зручніше проживати в більшій за площею кімнаті, де за ним зможуть доглядати, однак суд не врахував цієї обставини, виділивши йому меншу за площею кімнату.
Відзиви на апеляційні скарги не подано.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши позивача ОСОБА_1 , який у повному обсязі підтримав вимоги своєї апеляційної скарги і просив її задовольнити з викладених у ній підстав та заперечував проти апеляційної скарги ОСОБА_4 , відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які, кожна окремо підтримали апеляційну скарги ОСОБА_9 та заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 , перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог сторін, доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_4 не може бути задоволена, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував в шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 . Від шлюбу, який було пізніше розірвано, сторони по справі мають двох доньок відповідачок по справі ОСОБА_4 та ОСОБА_3
В 1972 році на сім?ю із чотирьох осіб позивач ОСОБА_1 отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
09.01.2007 року Нікопольським міськрайонним судом за позовною заявою ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 було винесено заочне рішення, яким позов ОСОБА_2 задоволено та визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування вказаним жилим приміщенням.
Позивач вказане рішення оскаржив, подавши заяву про скасування заочного рішення.
Нікопольський міськрайонний суд задовольнив заяву позивача по справі і заочне рішення скасував, призначивши справу до загального розгляду.
В період розгляду зазначеної справи, позивач ОСОБА_1 надав до суду зустрічну позовну заяву про вселення в спірну квартиру.
Нікопольський міськрайонний суд 09.01.2007 року виніс рішення про задоволення позову ОСОБА_2 та визнав ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірним жилим приміщенням, а в задоволенні зустрічного позову про вселення позивачу ОСОБА_1 було відмовлено (а.с.9-11 т.3).
19.04.2007 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала рішення Нікопольського міськрайонного суду від 09.01.2007 року та направила справу на новий розгляд.
На підставі скасованого заочного рішення від 14.11.2005 року позивач по справі ОСОБА_1 був знятий з реєстрації і НКП «Житлово-експлуатаційна контора № 8» була видана довідка з місця проживання для приватизації спірної квартири, в якій були указані тільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на яких і була розпорядженням відділу приватизації управління житлово-комунального господарства Нікопольської міської ради від 23.05.2006 року приватизована спірна квартира (а.с.53 т.2).
Позивач по справі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним розпорядження відділу приватизації свідоцтва про право власності на квартиру та вселення.
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду від 27.02.2012 року його позовні вимоги були в повному обсязі задоволені, розпорядження відділу приватизації управління житлово - комунального господарства Нікопольської міської ради від 23.05.2006 року скасовано та прийнято рішення про вселення його до квартири (а.с.65-66 т.2), яке в подальшому було залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.06.2012 року (а.с.67 т.2) та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.12.2012 року (а.с.68-69 т.2).
Судом, також було встановлено, що молодша донька позивача по справі ОСОБА_3 в спірній квартирі не проживає з серпня 2000 року, в звязку з тим, що виїхала на постійне місце проживання до Великобританії і до України не поверталась (а.с.71, 159-160, т.1).
Суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог в частині вселення його в спірну квартиру, виходив з того, що ці вимоги вже розглянуті судами і по даній позовній вимозі існує судове рішення, яке набрало законної сили.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання відповідача ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірною квартирою, суд виходив з того, що відповідач не проживає в спірній квартирі з серпня 2000 року у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Велокобританії і до цього часу на Україну не поверталась, при цьому суд не взяв до уваги посилання відповідача ОСОБА_4 , що її сестра ОСОБА_3 є громадянкою України, нещодавно овдовіла, має неповнолітню дитину, надає їм з мамою грошові кошти для оплати житла, у зв"яку із чим не може бути знята з реєстрації в спірній квартирі, пославшись на їх непереконливість та безпідставність.
Відмовляючи позивачу ОСОБА_1 в задоволенні його вимог щодо визнання незаконним вселення та прописки в спірній квартирі ОСОБА_4 , суд виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 достеменно не доведено незаконність реєстрації відповідачки в спірній квартирі, і що обраний ним у цій частині спосіб захисту не передбачений ст.16 ЦК України.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині встановлення порядку користування спірним житлом, суд взяв до уваги відносини, що клались між сторонами по справі та виходив з того, що позивач має право на проживання в спірній квартирі, встановлене рішеннями судів різних інстанцій.
Відмовляючи позивачу за зустрічним позовом ОСОБА_4 у задоволені її вимог щодо визнання позивача ОСОБА_1 таким, що втратив право на житло, суд виходив з того, що рішеннями судів різних інстанції вже встановлено право проживання ОСОБА_1 у спірному житлі.
Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції, а саме не погоджується із задоволенням частини позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення порядку користування спірним житлом, з огляду на таке.
За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд зобовязаний зясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі додержався наведених вище норм закону.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
У відповідності до ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У п.34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №5, роз'яснено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням, відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71. 72, 116. 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення: про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст.3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних реєстраційному органу.
Відповідно до ч.4 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У статтях 47, 48 Конституції України закріплено право громадян на житло, як найважливішою ланкою соціально-економічного права.
Згідно ч.4 ст.9 Житлового кодексу України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи зі змісту положень статей 71,72 коментованого кодексу, наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.
Як роз'яснено у п.п. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Висновки суду про те, що відповідач ОСОБА_3 втратила право користування спірною квартирою, колегія суддів вважає вірними, оскільки як встановлено судом і не заперечувалось сторонами, остання з 2000 року не мешкає в спірному житлі, так як виїхала на постійне місце мешкання до іншої країни - Великобританії, де вона спочатку навчалася, потім стала працювати, вийшла заміж, народила дитину, тобто має має інше житло.
Доводи відповідача ОСОБА_4 про те, що її сестра є громадянкою України, а тому не може бути знята з реєстрації в спірній квартирі були предметом розгляду судом першої інстанції, про що зазначено у судовому рішенні. Окрім того, відповідач ОСОБА_4 не вправі оскаржувати судове рішення у цій частині, оскільки вона не наділена повноваженнями представляти інтереси відповідача ОСОБА_3 .
Також, доводи Литвинової про те, що наданими нею доказами вона довела факт не проживання позивача ОСОБА_1 у спірному житлі понад 6 -ти місяців у звзяку із чим останнього суд повинен був визнати таким, що втратив прово на житло, на думку колегії суддів не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанціїх є судове рішення, яке набрало законної сили і яким було встановлено право позивача на спірне житло в яке його було вселено. Той факт, що позивач після вселення в квартиру за рішенням суду не проживає в квартирі не свідчить, що останній не потребує житла, так як судом встановлено і не заперечується сторонами, що між ними виникли неприязнені стосунки, що перешкоджає ОСОБА_1 мешкати в спірному житлі.
Доводи скаржника ОСОБА_1 про те, що суд не звернув уваги на те, що відповідач ОСОБА_4 була незаконно прописана в спірному житлі, також не заслуговують на увагу, оскільки вони також були предметом розгляду судом першої інстанції, що відображено в оскаржуваному судовому рішенні.
Відповідно до ч.1 ст.116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім"ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Як правильно зазначив суд, позивач не надав доказів систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або використання його не за призначенням або систематичне порушення правил співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з відповідачем ОСОБА_4 в одній квартирі чи в одному будинку.
Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції щодо можливості виділення в користування ОСОБА_1 кімнати №3, житловою площею 13,9 кв.м., а в користування відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 кімнати №7, житловою площею 16.2 кв.м., а все інше залишити в загальному користуванні, оскільки такий висновок суперечить нормам статті 47 ЖК України.
Відповідно до ст.47 ЖК України норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.
Спірна квартира АДРЕСА_1 є 2-х кімнатною квартирою, загальною площею 44,4 кв.м та житловою площею 30,1 кв.м.
Суд першої інстанції, виділивши в користування позивачу ОСОБА_1 кімнату №3 житловою площею 13,9 кв.м. не порушив його права в розумінні норм ст.47 ЖК України, тоді як права відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , яким суд виділив кімнату№7, житловою площею 16.2 кв.м. порушені, оскільки метраж виділеної їм кімнати не відповідає встановленій в статті 47 ЖК України нормі жилої площі на одну особу, тобто є набагато меншим ніж визначено законом, а відтак встановити порядок користування спірним житлом без порушення права жодного зі сторін, не є можливим.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 у цій частині не підлягають задоволенню у зв'язку із чим, рішення суду першої інстанції в частині встановлення порядку користування спірним житлом підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Інші доводи скаржників ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . спростовуються повно і всебічно з'ясованими судом обставинами справи та наявними у справі доказами, яким судом, як кожному окремо так і у їх сукупності надана належна правова оцінка, що аргументовано і повно відображено в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, -
Апеляційну скарга позивача ОСОБА_1 задовольнити частково, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2019 року скасувати в частині виділення в користування ОСОБА_1 кімнату №3, житловою площею 13.9 кв.м., а в користування відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 кімнату №7, житловою площею 16.2 кв.м., та залишення в загальному порядку користування іншими приміщеннями в квартирі АДРЕСА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 18 листопада 2019 року.
Головуючий:
Судді: