Іменем України
18 листопада 2019 року
Київ
справа №158/1820/16-а
адміністративне провадження №К/9901/23293/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року (головуючий суддя - Сапіга В.П., судді - Левицька Н.Г., Обрізко І.М.)
у справі № 158/1820/16-а
за позовом ОСОБА_1
до інспектора роти № 4 батальйону Управління патрульної поліції у місті Луцьку Департаменту патрульної поліції Хроля Андрія Вікторовича,
третя особа на стороні позивача: ОСОБА_2 ,
про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у серпні 2016 року звернувся з адміністративним позовом до інспектора роти № 4 батальйону Управління патрульної поліції у місті Луцьку Департаменту патрульної поліції Хроля Андрія Вікторовича про скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення серії ПС 2 № 850774 від 19 серпня 2016 року.
Свій позов ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що Правил дорожнього руху не порушував, автомобіль, яким він керував належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який є учасником бойових дій, і який був присутній в транспортному засобі, а тому в силу статті 13 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» ОСОБА_2 звільнений від обов'язку страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а також звільнені від такого обов'язку особи, що керують транспортним засобом в присутності власника. Також вказував на те, що відповідач не склав протокол про адміністративне правопорушення, чим грубо порушив вимоги статті 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - «КУпАП»).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ківерцівський районний суд Волинської області постановою від 17 жовтня 2016 року адміністративний позов задовольнив з тих підстав, що за умови заперечення вини у вчиненні правопорушення, працівник поліції який виявив правопорушення, зобов'язаний був скласти протокол про адміністративне правопорушення.
Також суд першої інстанції зазначив, що з дослідженого в судовому засіданні відеозапису з відеореєстратора нагрудного персонального мобільного (боді камера) не встановлено порушення ОСОБА_1 вимог п. 20.2 Правил дорожнього руху, а також дорожнього знаку 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено». Інших доказів вчинення ОСОБА_1 порушень Правил дорожнього руху, за які передбачена відповідальність частиною першою статті 123 КУпАП, встановлено не було. Разом з тим, суд встановив у діях позивача склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП (відсутність страхового поліса).
Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 лютого 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовив. Це судове рішення обґрунтоване тим, що вчинене позивачем порушення правил дорожнього руху належить до випадків скороченого провадження на які вказав Конституційний Суд України в рішенні від 26 травня 2015 року №5-рп/15, а тому відповідач діяв в межах наданих повноважень, приймаючи постанову про накладення адміністративного стягнення на місці вчинення правопорушення.
Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що факт вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого частиною першою статті 123 КУпАП, підтвердився під час апеляційного розгляду. Водночас, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вважає оскаржувану постанову незаконною та необґрунтованою, а свою скаргу обґрунтовує мотивами, викладеними у постанові суду першої інстанції.
Відзивів на касаційну скаргу не надійшло.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 19 серпня 2016 року інспектор Хроль А.В. склав постанову у справі про адміністративне правопорушення серії ПС2 № 850774 щодо ОСОБА_1 про накладення адміністративного стягнення.
Згідно цієї постанови ОСОБА_1 , керуючи автомобілем марки «Opel Omega» на а/д Устилуг-Луцьк-Рівне, наближаючись до залізничного переїзду, не виконав вимогу дорожнього знаку 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено», чим порушив п. 20.2 Правил дорожнього руху. Крім того, на момент перевірки документів не мав при собі та не пред'явив поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, чим порушив п. 2.1 «г» Правил дорожнього руху.
Вказані порушення кваліфіковано за частиною першою статті 126, частиною першою статті 123 КУпАП, за якими позивача визнано винним та з урахуванням статті 36 КУпАП накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в сумі 425 грн.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до пункту 20.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі - «ПДР»), під'їжджаючи до переїзду, а також починаючи рух після зупинки перед ним, водій зобов'язаний керуватися вказівками і сигналами чергового по переїзду, положенням шлагбаума, світловою та звуковою сигналізацією, дорожніми знаками і дорожньою розміткою, а також переконатися в тому, що не наближається поїзд (локомотив, дрезина).
Згідно пункту 2.2 розділу 33.2 ПДР дорожній знак «Проїзд без зупинки заборонено» забороняє проїзд без зупинки перед розміткою 1.12 (стоп-лінія), а якщо вона відсутня - перед знаком.
Положеннями підпункту «ґ» пункту 2.1 Розділу 2 ПДР визначено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення).
Приписами пункту 21.1 статті 21 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року № 1961-IV (далі - «Закон № 1961-IV») встановлено, що з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою Моторне (транспортне) страхове бюро України уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування. Стосовно транспортних засобів, які не беруть участі в дорожньому русі, укладення договору страхування є необов'язковим. Транспортний засіб має відповідати вимогам, передбаченим пунктом 1.7 статті 1 цього Закону, з моменту взяття ним участі в дорожньому русі на території України. Положення цього пункту не поширюється на осіб, які звільнені від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності згідно з пунктом 13.1 статті 13 цього Закону.
Згідно пункту 21.3 статті 21 Закону № 1961-IV при використанні транспортного засобу в дорожньому русі особа, яка керує ним, зобов'язана мати при собі страховий поліс (сертифікат). Страховий поліс пред'являється посадовим особам органів, визначених у пункті 21.2 цієї статті, на їх вимогу.
Відповідно до пункту 13-1 статті 13 Закону № 1961-IV учасники бойових дій та інваліди війни, що визначені законом, інваліди I групи, які особисто керують належними їм транспортними засобами, а також особи, що керують транспортним засобом, належним інваліду I групи, у його присутності, звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на території України. Відшкодування збитків від дорожньо-транспортної пригоди, винуватцями якої є зазначені особи, проводить Моторне (транспортне) страхове бюро України у порядку, визначеному цим Законом.
Згідно частини першої статті 123 КУпАП в'їзд водіїв на залізничний переїзд на заборонений сигнал світлофора або жест регулювальника чи чергового по переїзду, при закритому шлагбаумі або коли до переїзду наближається поїзд тягне за собою накладення штрафу в розмірі від двадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до частини першої статті 126 КУпАП керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, ліцензійної картки на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка») тягне за собою накладення штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Статтею 254 КУпАП передбачено, що про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженою на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу.
Так, частиною другою статті 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.
Відповідно до частини четвертої статті 258 КУпАП у випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частин першої, четвертої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмету та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд враховує наступне.
Як вірно звернув увагу суд апеляційної інстанції, в рішенні Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року №5-рп/15 зазначено, що у частинах першій, другій статті 258 КУпАП визначено випадки, коли протокол про вчинення адміністративного правопорушення не складається, а адміністративне стягнення накладається і стягується на місці вчинення правопорушення, якщо особа не оспорює допущеного нею порушення і адміністративного стягнення, що на неї накладається, а розмір штрафу не перевищує передбаченого у Кодексі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Перелік адміністративних правопорушень, за які адміністративні стягнення накладаються на місці їх вчинення, є вичерпним і може бути змінений лише законом.
Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 КУпАП.
Так, зміни щодо переліку тих правопорушень, за які адміністративні стягнення накладаються на місці їх вчинення були внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 14 липня 2015 року № 596-VIII, яким статтю 258 КУпАП доповнено частиною другою такого змісту: «Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі».
Статтею 222 КУпАП України передбачено право органів Національної поліції розглядати справи про порушення правил дорожнього руху.
Тобто, законодавець доповнив існуючий перелік тими правопорушеннями, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, а тому відповідач діяв правомірно, не складаючи протокол про адміністративне правопорушення у цій справі.
Аналогічна позиція щодо відсутності обов'язку складати протокол про адміністративне правопорушення у таких випадках викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 127/16456/16-а.
Відтак, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що інспектори, які його зупинили, повинні були скласти протокол про адміністративне правопорушення, а не постанову.
Обґрунтованими є і висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивач повинен був пред'явити страховий поліс, з огляду на таке.
Як встановлено судами, зі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_1 від 23 липня 2010 року випливає, що власником автомобіля д.н.з. НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_1 , є ОСОБА_3 . Згідно особливої відмітки право керувати транспортним засобом має ОСОБА_2 (який був присутній в транспортному засобі), який відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 від 8 липня 2015 року має право на пільги встановлені для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Конституційний Суд України у рішенні від 23 грудня 2014 року у справі № 7-рп/2014 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 13.1 статті 13 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дав офіційне тлумачення зазначеній нормі, зазначивши, що для учасників бойових дій та інвалідів війни, що визначені законом, інвалідів I групи умовою їх страхування є особисте керування належними їм транспортними засобами, а для інвалідів I групи - також і керування належними їм транспортними засобами іншою особою в їх присутності.
Отже, обов'язковою умовою страхування учасників бойових дій є особисте керуванням ними належними їм транспортними засобами, тоді як в цьому випадку за кермом автомобіля був ОСОБА_1 , який, за встановлених судами обставин, від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на території України не звільнений, а тому повинен був пред'явити страховий поліс.
Що стосується доводів скаржника про те, що у справі немає доказів, передбачених статтею 251 КАС України, якими підтверджуються відповідні правопорушення, то суд касаційної інстанції, в силу частини другої статті 341 КАС України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Водночас, апеляційний суд дослідив наявні у справі докази та встановив, що 19 серпня 2016 року при розгляді справи про адміністративне правопорушення ОСОБА_1 , користуючись правами, передбаченими статтею 268 КУпАП, які йому було оголошено, надаючи усні пояснення, визнав факт порушення ним ПДР, а саме: невиконання вимог дорожнього знаку 2.2 розділу 33.2 ПДР України «Проїзд без зупинки заборонено» та здійснення проїзду без зупинки автомобілем марки «Opel Omega» д.н.з. НОМЕР_2 по автодорозі Устилуг-Луцьк-Рівне при наближенні до залізничного переїзду у с. Дерно Ківерцівського району Волинської області, що підтверджується дослідженим в суді апеляційної інстанції відеозаписом на носії інформації DVD-R, який записаний з відеореєстратора нагрудного персонального мобільного (боді камера) DM4227 з місця розгляду справи про адміністративне правопорушення.
Натомість, скаржник не навів будь-яких аргументів, які б свідчили про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, встановив обставини на підставі недопустимих доказів чи необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Також Верховний Суд враховує те, що визнання особою вини не звільняє суб'єкта владних повноважень від обов'язку доказування правомірності своїх дій та рішень. Однак, з огляду на межі касаційного перегляду та повноваження суду касаційної інстанції на цій стадії, колегія суддів не може самостійно з'ясовувати обставини справи та давати їм правову оцінку. Між тим, за описаних обставин та правового регулювання спірних відносин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, якого він дійшов, відмовляючи у задоволенні позовних вимог.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права й апеляційний суд прийняв правильне рішення про скасування постанови суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої й апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
……………………………………
……………………………………
……………………………………
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж .М. Мельник-Томенко ,
Судді Верховного Суду