Копія
Справа № 676/83/19
Провадження № 22-ц/4820/1969/19
13 листопада 2019 року м. Хмельницький
Хмельницький апеляційний суд у складі колегії
суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Костенка А.М., Янчук Т.О.,
секретар судового засідання Журбіцький В.О.,
з участю прокурора Веселовської О.П.,
представника відповідача Кравчука В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Заступника прокурора Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест», про визнання наказу про передачу земельної ділянки у власність недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 травня 2019 року,
встановив:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року Заступник прокурора Хмельницької області (далі - Прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - Держгеокадастр), ОСОБА_1 про визнання наказу про надання земельної ділянки у власність недійсним.
Прокурор зазначив, що наказом Держгеокадастру від 11 листопада 2016 року №22-30180-СГ затверджено проект землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0071), розташовану за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області та призначену для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього наказу 24 листопада 2016 року державним реєстратором зареєстровано право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. За договором купівлі-продажу від 24 червня 2017 року ОСОБА_1 продав земельну ділянку ОСОБА_2 , а той, у свою чергу, 17 березня 2018 року передав її до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест» (далі - ТОВ «Зарус-Інвест»). Як стало відомо, ще до того, відповідно до наказу Держгеокадастру від 25 серпня 2016 року №22-21564-СГ ОСОБА_1 у порядку приватизації набув права власності на земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6823681000:06:004:0031) для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Буртинської сільської ради Полонського району Хмельницької області. Оспорюваний наказ Держгеокадастру є незаконним, оскільки на час його прийняття ОСОБА_1 використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах норм приватизації для цього виду використання та не міг набути таке право повторно.
Отже, Прокурор просив суд визнати наказ Держгеокадастру від 11 листопада 2016 року №22-30180-СГ про надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1 недійсним.
Процесуальні дії суду першої інстанції
Суд залучив ТОВ «Зарус-Інвест» до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 травня 2019 року позов Прокурора задоволено. Визнано наказ Держгеокадастру від 11 листопада 2016 року №22-30180-СГ, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0071) для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, недійсним. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд виходив з того, що ОСОБА_1 незаконно набув права власності на спірну земельну ділянку в порядку повторної приватизації.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в позові посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 приватизував спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства вперше, разом із тим, суд першої інстанції не врахував цієї обставини, не застосував при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо безпідставного втручання у мирне володіння майном, і дійшов помилкового висновку про недійсність оспорюваного наказу Держгеокадастру. До того ж, прокурор не наділений повноваженнями представництва інтересів держави у спірних правовідносинах.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, вказуючи на його законність та обґрунтованість.
Держгеокадастр і ТОВ «Зарус-Інвест» не висловили своєї позиції щодо апеляційної скарги.
2.Мотивувальна частина
Позиція суду апеляційної інстанції
Частиною 1 статті 375 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволена.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
На підставі наказу Держгеокадастру від 25 серпня 2016 року №22-21564-СГ ОСОБА_1 у порядку приватизації набув права власності на земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6823681000:06:004:0031) для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Буртинської сільської ради Полонського району Хмельницької області.
Також Держгеокадастр наказом від 11 листопада 2016 року №22-30180-СГ затвердило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державної власності та передало у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0071), розташовану за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області та призначену для ведення особистого селянського господарства.
На підставі цього наказу 24 листопада 2016 року приватним нотаріусом Красилівського районного нотаріального округу Хмельницької області Кізюн Т.А. зареєстровано право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку (номер запису про право власності 17624248).
За договором купівлі-продажу від 24 червня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зимою Н.Ф. (реєстрацій №2221), ОСОБА_1 відчужив указану земельну ділянку ОСОБА_2 , а той, у свою чергу, 17 березня 2018 року передав її до статутного капіталу ТОВ «Зарус-Інвест» (номер запису про право власності 25302672).
Застосовані норми права
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За змістом ч.ч. 1, 3, 4 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Згідно з п. «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що безоплатна передача громадянам земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності понад нормів, визначених ст. 121 ЗК України, та більше одного разу по кожному виду використання, заборонена. Для ведення особистого селянського господарства громадяни можуть приватизувати земельну ділянку у розмірі, що не перевищує 2,0 га.
Встановивши, що ОСОБА_1 реалізував право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га більше одного разу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наказ від 11 листопада 2016 року №22-30180-СГ прийнятий Держгеокадастром із порушенням вимог ч. 4 ст. 116, п. «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України та є незаконним.
Доводи ОСОБА_1 про те, що він набув спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства вперше, а земельну ділянку (кадастровий номер 6823681000:06:004:0031), розташовану за межами населених пунктів Буртинської сільської ради Полонського району Хмельницької області, було приватизовано невстановленими особами від його імені та всупереч його волі, не відповідають фактичним обставинам справи.
Щодо доводів апелянта про незастосування судом при розгляді справи Конвенції та практики ЄСПЛ
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року (далі - Перший протокол), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Перший протокол із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
У справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади або органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної або комунальної власності.
Прийняття рішення про передачу земель державної або комунальної власності в приватну власність позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної або комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади або органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної або комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
У справі, яка переглядається, судом установлено, що ОСОБА_1 незаконно приватизував земельну ділянку та відчужив її за договором купівлі-продажу.
За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення Прокурора до суду з вимогою про визнання наказу про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 недійсним є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну вланість землі, що незаконно вибула з такої власності.
В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка цієї особи.
За правилами статей 116, 121 ЗК України у приватну власність громадян України не можуть безоплатно передаватися із земель державної власності земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства у більшому розмірі, ніж 2,0 гектара.
Отже закон прямо забороняє органам виконавчої влади передавати в приватну власність землі сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, якщо площа ділянки більше вказаного розміру.
Після того, як наказом Держгеокадастру від 25 серпня 2016 року №22-21564-СГ ОСОБА_1 була передана у приватну власність земельна ділянка площею 2 га (кадастровий номер 6823681000:06:004:0031), розташована за межами населених пунктів Буртинської сільської ради Полонського району Хмельницької області, останній не міг законно набути право власності на спірну земельну ділянку. Натомість, він набув такого права, що стало можливим у результаті прийняття органом державної влади незаконного рішення, та через незначний строк відчужив земельну ділянку ОСОБА_2 .
Отже, встановлені судом апеляційної інстанції під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах Прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності».
За таких обставин результат розгляду судом першої інстанції позову Прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
За обставинами справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії», на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у якій послався ОСОБА_1 , 27 листопада 1969 року заявник уклав з муніципалітетом міста Дорчестер договір оренди земельної ділянки для промислової забудови строком на 22 роки. За умовами цього договору він за власні кошти побудував шість будівель для легкої промисловості, які здав у суборенду. Договір оренди надавав заявникові право на його пролонгацію ще на 21 рік. 4 жовтня 1990 року він повідомив муніципалітет про намір продовжити договір оренди, при цьому заявник погодився на збільшення орендної плати. Однак, муніципалітет відмовився від пролонгації договору посилаючись на те, що, погоджуючись на цю умову договору, він перевищив свої повноваження.
Застосовуючи положення статті 1 Першого протоколу до цієї справи ЄСПЛ вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити строк його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цієї умови. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати, в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу, складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.
Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника ЄСПЛ відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.
За таких обставин ЄСПЛ виніс рішення на користь заявника.
Натомість, обставини, що мають значення для справи, яка переглядається судом апеляційної інстанції, є істотно відмінними.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку з порушенням норм чинного законодавства, тобто незаконно, внаслідок чого він не вправі був очікувати реалізації цього права.
Отже висновки ЄСПЛ за наслідками розгляду справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Щодо доводів апелянта про неправомірне представництво прокурором інтересів держави в суді
Частиною 1 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює : підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Таким законом є Закон №1697-VII.
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону №1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону №1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (ч. 4 ст. 23 Закон №1697-VII).
Із положень ч. 3 ст. 56 ЦПК України слідує, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Як передбачено ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Пунктом 4 частини 4 статті 185 ЦПК України визначено, що заява повертається, коли відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (ч. 5 ст. 56 ЦПК України).
ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (справа «Менчинська проти Росії», заява №42454/02, рішення від 15 січня 2009 року, п. 35).
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.
Прокурор здійснює представництво законних інтересів держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) якщо такий орган відсутній.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен належним чином обґрунтувати, а суд перевірити підстави для звернення прокурора до суду.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень.
У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор допускається до участі у справі та набуває відповідного статусу учасника процесу. У випадку відсутності підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави суд повертає йому подану заяву.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року (справа №587/430/16-ц) не виключила, що у разі нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідний суб'єкт владних повноважень може виступати відповідачем у справі, а прокурор, у такому випадку, набуває процесуального статусу позивача.
У справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції, Прокурор обґрунтував своє звернення до суду тим, що Держгеокадастр як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, незаконно відчужило земельну ділянку державної власності. При цьому Держгеокадастр не вжило заходів до виявлення та усунення вказаного порушення закону, а відповідно до приписів Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) не вправі здійснювати заходи державного контролю (нагляду), які у подальшому можуть бути підставою для звернення до суду з позовом, і самостійно скасувати наказ, на підставі якого особа набула право власності на земельну ділянку.
Звернення Прокурора до суду з позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання безоплатної передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності. Окрім того, суспільний інтерес полягає у поверненні земельної ділянки у розпорядження держави, що є умовою реалізації функцій держави з забезпеченням громадян правом власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, забезпечення рівності можливостей усіх громадян використати своє право на приватизацію землі.
Суд першої інстанції погодився з такими підставами для звернення Прокурора до суду та відкрив провадження у справі (ухвала від 21 січня 2019 року).
На думку суду апеляційної інстанції, враховуючи характер і суспільну значущість спірних правовідносин, Прокурор належним чином обґрунтував підстави для звернення до суду з позовом на захист інтересів держави. До того ж, у справі відсутні докази порушення Прокурором порядку звернення до суду, передбаченого ст. 23 Закону №1697-VII.
Посилання ОСОБА_1 на незаконність здійснення Прокурором представництва інтересів держави не відповідає закону та фактичним обставинам справи.
3. Висновки суду апеляційної інстанції та межі розгляду справи
Рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 травня 2019 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 15 листопада 2019 року.
Судді: /підпис/ О.І. Ярмолюк
/підпис/ А.М. Костенко
/підпис/ Т.О. Янчук
Згідно з оригіналом: суддя апеляційного суду О.І. Ярмолюк
Головуючий у першій інстанції - Вдовичинський А.В.
Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 47