печерський районний суд міста києва
Справа № 757/6164/19-ц
10 липня 2019 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Матійчук Г.О.,
при секретарі Кіраль Г.О.,
сторони:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк»,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання договору про надання банківських послуг недійсним,-
У лютому 2019 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання договору про надання банківських послуг від 14 березня 2011 року недійсним.
Ухвалою суду від 11 лютого 2019 року у справі відкрито провадження та у відповідності до положень ч. 4 ст. 19 ЦПК України прийнято рішення щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін та заперечення щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження у встановленні ЦПК України терміни від позивача та відповідача до суду не надходили. Ухвала не оскаржувалась.
В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 вказує, що в жовтні 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до Южноукраїнського міського суду Миколаївської області з вимогою про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг від 14 березня 2011 року. Позов мотивовано тим, що 14 березня 2011 року позивачем було підписано заяву № б/н, яка разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» Договір про надання банківських послуг. При цьому позивач вказує у заяві, що вона зверталася до банку лише в 2012 році. Раніше договірних та інших формалізованих відносин з відповідачем не мала, що, на її думку, дає підстави для визнання Договору про надання банківських послуг від 14 березня 2011 року недійсним у зв'язку із відсутністю вільного волевиявлення ОСОБА_1 Свою правову позицію позивач формує на підставі положень ст.ст. 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України, які визначають загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (в тому числі в частині вільного волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Договірні зобов'язання встановлюються між конкретними (визначеними) сторонами., які відповідно до ст.ст. 509, 510, 526, 527 ЦК України ідентифіковані з метою з'ясування наявності в неї відповідної дієздатності. Враховуючи те, що завірення ідентифікуючих документів ОСОБА_1 датується 26 червня 2012 року, на думку позивача є підстави стверджувати про те, що під час підписання заяви б/н від 14.03.2011 не було ідентифіковано особу ОСОБА_1 та перевірено наявність у неї відповідної дієздатності.
Враховуючи вищевикладене позивач вважає, що є підстави для визнання договору про надання банківських послуг від 14 березня 2011 року недійсним у зв'язку із відсутністю її вільного волевиявлення.
03.04.2019 до Печерського районного суду м. Києва надійшов відзив представника АТ КБ «ПриватБанк» адвоката Куценко Олексія Володимировича.
Згідно з відзивом АТ КБ «ПриватБанк» заперечує щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову та вважає позовну заяву такою, що не підлягає задоволенню виходячи із наступного. Між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» був укладений договір б/н від 14.03.2011 шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до умов і правил надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», в якій зазначено, що анкета-заява разом із пам'яткою клієнта, умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами становить між позивачем та банком договір про надання банківських послуг. В анкеті-заяві міститься підпис ОСОБА_1 та інформація про те, що позивач ознайомилася з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді, та погодилась з ними.
У відповідності до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Згідно із ст. 638 ЦК України, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.
Таким чином, між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 правовідносини виникли внаслідок приєднання однієї сторони до умов іншої. Із запропонованими умовами позивач ознайомилась та погодилась, про що розписалась у анкеті-заяві. Таке приєднання позивачем вчинено у письмовій формі, що ґрунтується на положеннях ст. 634 ЦК України.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Враховуючи викладене відповідач наполягає на тому, що спірний договір від 14.03.2011 містить всі необхідні умови, визначені положеннями чинного законодавства. Договір підписаний позивачем без будь-яких зауважень, що з огляду на приписи вказаних норм чинного законодавства свідчить про погодження всіх умов, які містяться в такому договорі.
Позивач в обґрунтування позовної заяви посилається на те, що нею нібито вказаний договір від 14.03.2011 не підписувався, що свідчить про його недійсність. Однак, вказане спростовується самим договором від 14.03.2011 в якому, міститься підпис ОСОБА_1 у відповідній графі.
При цьому, доводи позовної заяви обмежуються виключно твердженням про непідписання договору позивачем без будь-якого доведення цієї обставини у відповідності до ст.ст. 76, 77, 79-81 ЦПК України належними. допустимими, достовірними, достатніми доказами.
Окремо у відзиві відповідач вказує на пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання договору, укладеного в 2011 року недійсним, а також просить суд у відповідності до ст.ст. 256, 257, 260, 261, 267 ЦК України застосувати строк позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» у даній справі.
Вивчивши наявні у справі документальні матеріали, дослідивши та оцінивши письмові докази у їхній сукупності, суд встановив перелічені нижче обставини і прийшов до наступного висновку.
Відповідно до частин першої, другої ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).
Частиною 2 ст. 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 1055 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст ст.ст. 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
При цьому, враховуючи мінливий характер інформації, що розміщена на офіційному сайті АТ КБ «ПриваБанк», матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Тарифи та Умови розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «ПриваБанк», а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили всі істотні умови відповідного виду договору, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів).
Спираючись на положення Постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у цивільній справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) суд вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (14 березня 2011 року) до моменту звернення до суду (04 лютого 2019 року).
Враховуючи викладене, Правила надання банківських послуг АТ КБ «ПриваБанк», не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у ст. 8 Конституції України.
Відповідно до ч. 4 ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у ст. 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій ст. 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (ч. 1 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону №1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту, а також Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених ч. 2 ст. 11 Закону №1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 у даній справі є доведеними.
Водночас представник відповідача просив застосувати до заявлених позовних вимог строк позовної давності, на підставі ч.4 ст. 267 ЦК України.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Частинами 3-5 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
З наявних матеріалів справи судом встановлено наступне:
-позивач почала виконувати умови договору, що оспорюють ся, у 2011 році;
-до суду інформація про причини пропущення позовної давності позивачем не надавалась;
-позивач не навела обставин на обґрунтування поважності причин пропуску строку позовної давності й питання про поновлення пропущеного строку перед судом не ставила;
-в матеріалах справи відсутні документи на підставі яких можливо застосувати положення ст.ст. 263, 264 ЦК України щодо зупинення перебігу або переривання позовної давності;
-із позовною вимогою про визнання договору надання банківських послуг недійсним позивач звернулась до суду 04.02.2019, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови «Про судове рішення» № 14 від 18.12.2009, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Суд, також, звертає увагу, що відповідно до положень ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Також судом у ході аналізу обставин справи враховано положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому суд звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути порушені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)).
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, судову практику, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що в задоволенні позову необхідно відмовити повністю в зв'язку з пропуском строку позовної давності.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1-16, 28-32, 38-44, 57-63, 66, 79, 80, 88, 157-196, 208, 209, 212-215, 218 ЦПК України, ст. 256, ч. 3 ст. 261, ч.3, 4, 5 ст. 267 ЦК України, суд,-
В задоволенні позову громадянки України ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер картки платника податків НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання договору про надання банківських послуг недійсним - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Г. О. Матійчук