Постанова
Іменем України
14 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 204/2341/17
провадження № 61-48204св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.
учасники справи:
позивач - Дніпропетровська місцева прокуратура № 4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області на постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 листопада 2018 року у складі суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н.М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року Дніпропетровська місцева прокуратура № 4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Третя дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання правочинів недійсними та визнання спадщини відумерлою.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що під час здійснення представницьких повноважень прокуратурою встановлено факт безпідставного набуття права власності на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно вказана квартира безпідставно перейшла у власність ОСОБА_2 1 квітня 2016 року, проте станом на 16 березня 2017 року Дніпровською міською радою не вжито заходів цивільно-правового характеру щодо визнання права власності за територіальною громадою м. Дніпро на вказану квартиру як відумерлу спадщину після смерті ОСОБА_4 та не витребувано цю квартиру з чужого незаконного володіння. Зазначене свідчить про бездіяльність Дніпровської міської ради, яка є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, у зв'язку з чим прокурор звернувся з цим позовом до суду в порядку, передбаченому чинним законодавством. Порушення інтересів Дніпровською міської ради полягає в тому, що квартира, яка залишилась після смерті володільця, не прийнята у спадщину, що унеможливлює надання міською радою цієї квартири особам, які перебувають на квартирному обліку. Так, прокуратурою встановлено, що спірна квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 19 вересня 2006 року, виданого КЖЕП «Південне». Реєстрація права власності за ОСОБА_4 на вказану квартиру проведена КП «ДМБТІ» 28 грудня 2006 року. Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилася спадщина на спірну квартиру. Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру, наданою Третьою дніпровською державною нотаріальною конторою, станом на 18 січня 2017 року спадкова справа не заводилась. Це свідчить про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом або неприйняття ними спадщини, внаслідок чого відповідно до вимог статті 1277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначена квартира повинна бути визнана відумерлою спадщиною та перейти у власність територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Крім того, заочним рішенням Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року у справі № 189/305/16-ц визнано за ОСОБА_2 право власності на належну ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2016 року виправлено описку в зазначеному рішенні, допущену в прізвищі позивача. На підставі вказаних судових рішень ОСОБА_2 . 1 квітня 2016 року зареєструвала право власності на вказану квартиру. Ухвалою Покровського районного суду Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 року у справі №189/305/16-ц заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 скасовано, а ухвалою цього ж суду від 27 квітня 2016 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 залишено без розгляду. 19 травня 2016 року між ОСОБА_7 , що діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири. Відповідно до пункту 1.3 цього договору зазначена квартира належить ОСОБА_2 на підставі рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року та ухвали цього ж суду від 29 березня 2016 року. Отже, на момент укладення вказаного договору ОСОБА_2 не мала права розпоряджатися спірною квартирою. 29 серпня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу цієї ж квартири.
Посилаючись на те, що зазначені договори купівлі-продажу суперечать вимогам статей 203, 215 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 на момент укладення договору купівлі-продажу квартири не набула належних підстав для розпорядження спірною квартирою, позивач просив визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 19 травня 2016 року між ОСОБА_7 , що діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , та договір купівлі-продажу цієї ж квартири, укладений 29 серпня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати відумерлою спадщину, що складається із указаної квартири, яка належала померлій ОСОБА_4 , вартістю 49 тис. 600 грн, та передати її у власність територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 3 жовтня 2017 року позовні вимоги Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 19 травня 2016 року між ОСОБА_7 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 ; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири цієї ж квартири, укладений 29 серпня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнано відумерлою спадщину, що складається із зазначеної квартири, яка належала померлій ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 19 вересня 2006 року, виданого КЖЕП «Південне», вартістю 49 тис. 600 грн, та передано цю квартиру у власність територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради.
Рішення суду мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не були власниками цієї квартири та не мали необхідного обсягу прав та обов'язків щодо розпорядження нею, тому зазначені договори купівлі-продажу відповідно до статей 203, 215 ЦК України підлягають визнанню недійсними. Після визнання недійсними вказаних договорів купівлі-продажу законним власником спірної квартири є ОСОБА_4 , після смерті якої не видавалися свідоцтва про право на спадщину за законом/заповітом. Ураховуючи, що строк для прийняття спадщини, встановлений частиною першою статті 1270 ЦК України, сплив, суд дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених нормами статті 1277 ЦК України, для визнання спадщини що складається із зазначеної квартири, відумерлою.
Не погоджуючись із зазначеним вище судовим рішенням, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
ПостановоюДніпровського апеляційного суду від 7 листопада 2018 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 3 жовтня 2017 року скасовано; у задоволенні позовних вимог Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, яким визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , скасовано ухвалою цього ж суду від 6 квітня 2016 року, то на момент укладання договору купівлі-продажу цієї квартири від 19 травня 2016 року ОСОБА_2 не була її власником. Відтак, зазначений договір купівлі-продажу є нікчемним, оскільки його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання зазначеного правочину недійсним судом не вимагається, тому позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року задоволенню не підлягають. Крім того, не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були відчужені після недійсного правочину, тому позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 29 серпня 2016 року також задоволенню не підлягають, оскільки позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який не відповідає вимогам закону. Оскільки позовні вимоги про визнання спадщини відумерлою є похідними від вимог про визнання договорів недійсними, їх розгляд у цьому провадженні є передчасним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано справу № 204/2341/17 з Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська.
Згідно зі статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У січні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції суперечить фактичним обставинам справи та прийнята з неправильним застосуванням норм статей 15, 16, 203, 215, 387, 388, 392, 1277 ЦК України, а також з порушенням норм статей 2, 4, 89, 263-265 ЦПК України. Зокрема, Законом не передбачена можливість набуття права власності на майно, власником якого є інша особа, без вирішення питання щодо законності набуття права власності на майно такою особою. Отже, до оспорення прав відповідачів на спірну квартиру та визнання недійсними договорів купівлі-продажу, на підставі яких вони набули право власності, відповідно до положень статті 204, частини другої статті 328 ЦК України ОСОБА_1 (останній набувач) вважається такою, що правомірно набула право власності на спірне майно. Ураховуючи, що має місце спір про право, у позові прокурор фактично просив суд надати оцінку законності набуття відповідачами прав на спірну квартиру, а саме визнати недійсними договори купівлі-продажу цієї квартири та захистити права держави щодо неї шляхом визнання цього майна відумерлою спадщиною. Висновок апеляційного суду про нікчемність договору купівлі-продажу від 19 травня 2016 року є помилковим, оскільки всупереч положень частини другої статті 215 ЦК України не визначено норму матеріального права, якою встановлено нікчемність такого правочину. Помилковим є також висновок суду про відсутність підстав для визнання недійсним наступного договору купівлі-продажу від 29 серпня 2016 року, оскільки недійсність правочину та наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, дають право стверджувати, що всі подальші угоди з відчуження майна також за своєю правовою природою є незаконними. Крім того, Дніпровська міська рада до визнання спадщини відумерлою не набула права власності на спірну квартиру, тому не наділена правом витребування спірного майна із чужого володіння, а лише має право в порядку частини третьої статті 215 ЦК України вимагати визнання недійсним правочину, що перешкоджає реалізації нею своїх прав.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, не знала та не могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину, вжила всіх необхідних і розумних заходів, щоб переконатися, що продавець мав право відчужувати майно. Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позивач не надав доказів на підтвердження своїх доводів та обрав неналежний спосіб захисту, а також, що оскільки позовні вимоги про визнання спадщини відумерлою є похідними від вимог про визнання угод недійсними, їх розгляд є передчасним.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Під час розгляду справи суди встановили, що заочним рішенням Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 у розмірі 120 тис. грн звернуто стягнення на належну ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за позивачккою. Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2016 року виправлено описку в зазначеному заочному рішенні, вказавши в тексті рішення вірне прізвище позивачки: « ОСОБА_2 ».
Ухвалою Покровського районного суду Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 року скасовано вказане заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року; ухвалою цього ж суду від 27 квітня 2016 року залишено без розгляду позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 про стягнення боргу.
За договором купівлі-продажу вказаної квартири від 19 травня 2016 року ОСОБА_2 , від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_7 , продала спірну квартиру ОСОБА_3
29 серпня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_1
Право власності на зазначену квартиру зареєстроване за ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 16224248, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 26 вересня 2017 року за № 98506529 (том 1 а.с. 236).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), споживачів (стаття 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (стаття 55).
У статті 15 ЦК України безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав.
Так, крім органів, зазначених у статті 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, органи прокуратури.
Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
Одним із таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
За статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду) прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині другій статті 16 ЦК України визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Звертаючись до суду з позовом, прокуратура просила визнати недійсними договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року та наступний договір купівлі-продажу цієї ж квартири від 29 серпня 2016 року як такі, що укладені з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України, а також визнати відумерлою спадщину, що складається із зазначеної квартири.
Оскільки відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, слід зазначити, що стаття 215 цього Кодексу розмежовує недійсні правочини на нікчемні - якщо їх недійсність прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог,та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але які у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом, можуть бути судом визнані недійсними. Кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).
Відповідно до частини другої статті 215 цього Кодексу якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами.
Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, суд апеляційної інстанції установив, що заочне рішення Покровського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, яким визнано право власності за ОСОБА_2 на спірну квартиру, скасовано ухвалою цього ж суду від 6 квітня 2016 року, відтак на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2016 року ОСОБА_2 не була її власником та не мала правових підстав для укладення цього договору. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вказаний договір купівлі-продажу квартири від 19 травня 2016 року є нікчемним, оскільки його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання зазначеного правочину недійсним судом не вимагається, тому позовні вимоги про визнання недійсним вказаного правочину задоволенню не підлягають.
Таким чином, права власності на спірну нерухомість за вказаним договором купівлі-продажу набувач (покупець) не набув у силу нікчемності цього договору, яка встановлена законом.
Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16.
Так, стаття 228 ЦК України визначає, що нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України; правочини щодо відчуження викраденого
майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК України).
Отже, спрямованість правочину, що порушує публічний порядок, визначається встановленням мети відповідного волевиявлення на момент його здійснення. Тобто, для віднесення правочину до тих, що порушують публічний порядок, достатньо встановлення в особи, яка його здійснила, мети щодо настання неправомірних наслідків уже на стадії укладення договору, а не його виконання.
При цьому у зазначених випадках особі не можна повертати все, що вона передала за недійсним правочином (частина перша статті 216 ЦК України). У такому разі настають наслідки, передбачені публічним законодавством (у тому числі й повернення майна власнику).
Отже, на відміну від положень частини першої статті 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, що в цілому не виключає того, що одночасно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватноправові відносини.
Правами і свободами людини і громадянина, закріпленими у Конституції України, зокрема є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (стаття 41).
Суди встановили, що на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року відповідачка ОСОБА_2 не була її власником та не мала правових підстав для укладення цього договору, тобто розпорядилась чужою власністю.
Таким чином, можна дійти висновку, що вказаний правочин був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та незаконне заволодіння нерухомим майном фізичної особи - ОСОБА_4 та на використання всупереч закону її приватної власності, а тому такий правочин порушує публічний порядок, є нікчемним, і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається.
Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту.
Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому в разі пред'явлення такої вимоги вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину або відмови в цьому.
Водночас відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тобто, виходячи зі змісту статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду), суд не має права вийти за межі позовних вимог.
Разом з тим, прокуратура не зверталась до суду з вимогою про встановлення нікчемності правочину; вимога про застосування наслідків недійсного правочину не була заявлена у встановленому порядку, а тому за правилами статей 11, 335 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду) не може бути предметом розгляду і щодо неї не може бути ухвалено рішення.
За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог прокуратури про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року.
Позовні вимоги прокуратури про визнання недійсним наступного договору купівлі-продажу квартири від 29 серпня 2016 року та про визнання спадщини відумерлою є похідними від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні цих вимог.
Крім того, норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Відтак, пред'явивши вимогу про визнання недійсним наступного правочину щодо відчуження спірної квартири, позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права.
Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За положеннями статті 81 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
За змістом статті 89 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог прокуратури, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що на момент укладання договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року відповідачка ОСОБА_2 не була її власником, тому зазначений договір купівлі-продажу є нікчемним, оскільки його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 29 серпня 2016 року та про визнання спадщини відумерлою також задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від вимог про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 травня 2016 року недійсним, крім того, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який не відповідає вимогам закону.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Сімоненко
С. Ю. Мартєв
Є. В. Петров