Постанова
Іменем України
13 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 752/17437/15-ц
провадження № 61-27829св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (правонаступник ОСОБА_2 ),
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданої представником ОСОБА_3 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2017 року у складі судді Чередніченко Н. П. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП «Банк») про визнання недійсними кредитних договорів.
Позов мотивовано тим, що укладені між нею та ПАТ «ОТП Банк» кредитний договір № CNI-В00/055/2006 від 18 квітня 2006 року, кредитний договір № ML-В00/107/2007 від 27 листопада 2007 року, та укладені до них додаткові договори є такими, що порушують норми Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про банки і банківську діяльність», вимоги законодавства щодо здійснення валютних операцій, а отже мають бути визнані судом недійсними на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2017 року позовні вимоги залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не зазначив поважних причин пропуску строку позовної давності, оскільки строк позовної давності для пред'явлення позивачем вимоги до суду про визнання недійсним кредитного договору № CNI-B00/055/2006 від 18 квітня 2006 року сплив 18 квітня 2009 року, для пред'явлення позивачем вимоги до суду про визнання недійсним кредитного договору № ML-B00/107/2007 від 27 листопада 2007 року - 27 листопада 2010 року.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову відмовлено з інших підстав.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції безпідставно застосував наслідки спливу строку позовної давності до даного спору, оскільки це може мати місце лише тоді, коли позовні вимоги будуть визнані судом доведеними та за наявності факту порушення, невизнання чи оспорювання відповідачем прав позивача. У такому випадку суд з'ясовує причини пропуску строку позовної давності та за відсутності поважних причин застосовує положення частини четвертої статті 267 ЦК України. Оскільки підстав для задоволення позову немає, то відсутні підстави для застосування строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2017 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції,
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивач не отримала від відповідача необхідної, повної та достатньої інформації щодо наданого їй кредиту, тому доводи про відповідні обмеження при виборі послуги банку та аналізу спроможності виконання взятого на себе зобов'язання вважає обґрунтованим.
Відповідачем не надано належних доказів оформлення та укладення між сторонами та відповідно отримання позивачем як споживачем послуг банка пам'ятки клієнта, Умов кредитування та тарифів, щоб у сукупності із Анкетою-заявою свідчило про укладення у належній письмовій формі договору між сторонами та надання позичальнику Банком йому примірника, як встановлено частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Аргументи інших учасників справи
У жовтні 2017 року ПАТ «ОТП Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких просять відмовити в задоволенні касаційної скарги представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3
У жовтні 2019 року правонаступник відповідача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2017 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року залишити без задоволення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу та надано строк для надання відзиву.
У вересні 2017 року матеріали цивільної справи № 752/17437/15-ц надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Підпунктом 4 пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У статті 388 ЦПК України зазначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
05 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року заяву ОСОБА_2 задоволено, залучено ОСОБА_2 правонаступником ПАТ «ОТП Банк».
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Судами встановлено, що 18 квітня 2006 року та 27 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзен банк Аваль» було укладено кредитні договори № CNI-B/055/2006 та № ML-B/107/2007, на підставі яких банк надав позичальнику грошові кошти у відповідності до положень статті 1054 ЦК України. Дані кредитні договори були забезпечені іпотекою.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).
Відповідно до положень кредитного договору № ML-B/107/2007 від 27 листопада 2007 року та на підставі кредитної заявки Банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 260 000 доларів США, із встановленням плаваючої процентної ставки в розмірі 3,99 % річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщенні у банку на трок в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору) (п. 3 ч.1 Договору).
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Укладаючи кредитний договір, сторони домовились, що для розрахунку процентів за кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого процента (у розмірі 3,99 % річних) + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк до 360 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору). При цьому сторони висловили свою цілковиту згоду щодо передбаченої договором зміни плаваючої процентної ставки (п.п.1.4.1.1.5. ч. 2 Кредитного договору).
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виходячи з умов кредитного договору зміна розміру ставки FIDR не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами кредитного договору. Таким чином, положення кредитного договору про встановлення плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента + FIDR, не можна вважати несправедливими, у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання спірних договорів недійсними.
Наведені в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, на підставі достатньо повно встановлених обставин справи.
Висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Європейський суд з прав людини зауважує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки Верховного Суду
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданої представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
М. Є. Червинська