Справа № 420/5874/19
15 листопада 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Сидорівського С.А., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; код ЄДРПОУ 39398646) про визнання протиправними дії та скасування вимоги № Ф-10510-52 від 12.11.2018р.,-
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДФС в Одеській області, в якій позивач просить:
визнати дії Головного управління ДФС в Одеській області щодо направлення фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 вимоги про сплату боргу № Ф-10510-52 від 12 листопада 2018 року протиправним;
скасувати вимогу Головного управління ДФС в Одеській області про сплату боргу № Ф-10510-52 від 12 листопада 2018 року;
стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений при поданні позову судовий збір в розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).
Ухвалою від 07.10.2019 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.
04.10.2019 року (вх. № 36276/19) позивачем до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без участі позивача.
24.10.2019 року (вх. № 38802/19) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на адміністративний позов.
30.10.2019 року (вх. № ЕП/8297/19) та 04.11.2019 року (вх. № 40828/19) позивачем до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи без участі позивача.
30.10.2019 року (вх. № ЕП/8298/19) та 04.11.2019 року (вх. № 40827/19) позивачем до канцелярії суду подано відповідь на відзив на адміністративний позов.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач до 28 січня 2019 року мала статус фізичної особи-підприємця. 23 січня 2019 року позивач отримала лист від 12.11.2018 року № Ф-10510-52, в якому зазначено, що Головним управлінням ДФС в Одеській області було сформовано та направлено на адресу позивача вимогу про сплату боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Позивач не погоджується із зазначеним рішенням, а в обґрунтування власної позиції зазначає, що 13.12.2017 року вона звернулась до державного реєстратора Арцизької районної державної адміністрації Одеської області про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця. Проте через довготривалу хворобу, у ОСОБА_1 не було змоги дізнатись про хід реєстраційної справи, з тих самих причин, позивач і не займалась підприємницькою діяльністю. Позивач зазначає, що про те, що вона має статус фізичної особи-підприємця, їй стало відомо лише у 2019 році з надісланої вимоги про сплату боргу. У зв'язку з цим, ОСОБА_1 неодноразово надсилались та листи на адресу Головного управління ДФС в Одеській області, проте вимогу про сплату боргу не було скасовано.
22.10.2019 року (вх.№38802/19) від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Згідно наданого відзиву, представник відповідача зазначає що він не згоден з позовними вимогами, та вказує, що сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне та соціальне страхування» є недоїмкою і стягується з нарахуванням пені та застосуванням штрафів. Контролюючий орган, визначивши суму внеску, надсилає платнику внеску вимогу щодо її сплати, що і було здійснено відповідачем у даній справі. Посилаючись на дані інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 , ГУ ДФС в Одеській області було сформовано вимогу щодо сплати внеску та направлено її позивачу. У зв'язку із цим, представник відповідача вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
У судове засідання, призначене на 07 листопада 2019 року сторони по справі не з'явились, сповіщались належним чином та завчасно про дату, час та місце судового засідання, від позивача надійшла заява про розгляд справи без її участі (а.с.48), від відповідача жодних клопотань про розгляд справи без участі або перенесення судового засідання на іншу дату до суду не надходило.
Згідно ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вказується позивачем та не заперечується відповідачем, ОСОБА_1 з грудня 2017 року була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності (фізична особа-підприємець).
23.01.2019 року позивач отримала від Головного управління ДФС в Одеській області вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-10510-52 від 12.11.2018 року. (а.с. 12-13)
28.01.2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 . (а.с.14)
Разом з тим, 12.11.2018 року, тобто у період, коли позивач ще мала статус фізичної особи-підприємця, Головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-10510-52 зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на суму 8075,54 грн. (а.с. 12).
Як вбачається з інтегрованої картки платника податків, ОСОБА_1 , в автоматичному режимі в ІС «Податковий блок» по коду платежу 71040000, проведені нарахування по сплаті ЄСВ:
09.02.2018 - 704, 00 грн. - за 2017 рік;
19.04.2018 - 2457,18 грн. - І квартал 2018;
19.07.2018 року - 2457,18 грн. - II квартал 2018;
19.10.2018 року - 2457,18 грн. - III квартал 2018.
Загальна сума боргу станом на 31.10.2018 року становила 8075,54 грн. (а.с.38)
ОСОБА_1 , не погоджуючись із даною вимогою, 01.02.2019 року, направила Скаргу до Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області. (а.с. 15)
Однак, згідно з відповіддю Ізмаїльського управління Головного управління ДФС в Одеській області, скаргу позивача не було задоволено та вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-10510-52 від 12.11.2018 року не було скасовано. (а.с. 16)
Позивач вважає такі дії контролюючого органу протиправними, необґрунтованими та такими, що порушують права та інтереси позивача, а тому звернулась до суду з вказаним позовом.
Правові відносини, що склались, регулюються Конституцією України та Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Згідно п.2 ч.1 ст.1 цього Закону єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У відповідності до п.4 ч.1 ст. 4 цього Закону платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Частиною 4 цієї ж статті встановлено, що особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Частиною 2-4 статті 6 визначено, що платник єдиного внеску зобов'язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. У разі надсилання звітності поштою вона вважається поданою в день отримання відділенням поштового зв'язку від платника єдиного внеску поштового відправлення із звітністю.
Обов'язки, передбачені частиною другою цієї статті, поширюються на платників, зазначених у пунктах 1, 4, 5, 5-1 та 16 частини першої статті 4 цього Закону.
У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем.
Позивач вважає, що, оскільки вона не здійснювала підприємницької діяльності, не була належним чином повідомлена про її державну реєстрацію як фізичної особи-підприємця, та не знала, що після подачі заяви до державного реєстратора документи автоматично передаються до ДФС та вона зобов'язана сплачувати податки, то розмір суми боргу у податковій вимозі є необґрунтованим.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст.7 цього Закону єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Частиною 5 ст.8 встановлено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Разом з тим, чинне законодавство у сфері збору та обліку єдиного внеску не пов'язує фактичне проведення фізичними особами-підприємцями своєї професійної діяльності із обов'язком сплати єдиного внеску. Судом наведено цитування норм чинного законодавства з приводу підстав звільнення від сплати єдиного внеску, серед яких відсутні обставини, на які посилається позивач. На думку суду, обов'язок сплати єдиного внеску, за відсутності інших умов, пов'язаний саме із статусом «фізична особа-підприємець» і припиняється разом із внесенням відомостей щодо припинення діяльності саме фізичної особи-підприємця.
Судом встановлено, що таке припинення відбулось саме 28.01.2019 року (а.с.14), тобто у зазначеному контролюючим органом періоді, позивач мав сплачувати єдиний внесок.
Доказів або пояснень відносно звернення про припинення підприємницької діяльності раніше початку 2019 року позивачем до суду не надано.
Тобто, загальна сума боргу у розмірі 8075,54 грн., станом на 31.10.2018 року, була розрахована контролюючим органом правильно, у відповідності до норм чинного законодавства. (а.с.38)
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
У п. 110 рішення Європейського суду з прав людини від 23.07.2002 року у справі «Компанія «Вестберга таксі Актіеболаг» та Вуліч проти Швеції» визначено, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податного управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасовувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами для призначення податкових штрафів (санкцій), має саме податкове управління.
Відповідачем доведена обґрунтованість та законність оскаржуваної вимоги, тому підстави для визнання її протиправною та скасування відсутні.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У зв'язку із тим, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, судові витрати зі сплати судового збору не стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; код ЄДРПОУ 39398646) про визнання протиправними дії та скасування вимоги № Ф-10510-52 від 12.11.2018р. - відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 15.11.2019 року.
Суддя О.М. Тарасишина
.