Справа № 552/3469/18 Номер провадження 22-ц/814/2514/19Головуючий у 1-й інстанції Кузіна Ж. В. Доповідач ап. інст. Пилипчук Л. І.
11 листопада 2019 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Пилипчук Л.І.,
судді Абрамов П.С., Чумак О.В.,
секретар Зеленська О.І.,
з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Портянка Є.В., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача - адвоката Плескач Г.А.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (із повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Київського районного суду м.Полтави від 19 липня 2019 року, постановлене суддею Кузіною Ж.В. (повний текст складено 25 липня 2019 року),
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Гризунова Олександра Віталіївна, про визнання договору дарування недійсним,
15.06.2018 ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом, в якому просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений 14.08.2008 приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., зареєстрований у реєстрі за номером 4834. В обгрунтування позовних вимог посилається на те, що відповідач скористалася безпорадним станом її матері, нині покійної ОСОБА_3 , та обманним шляхом змусила її підписати цей договір під приводом необхідності оформити документи на квартиру після смерті первісного власника. Безпорадний стан ОСОБА_3 обумовлений похилим віком та хворобами, а сам договір не відповідає внутрішньому волевиявленню сторони дарувальника та життєвим обставинам, що склалися, оскільки є вкрай невигідним для дарувальника.
Рішенням Київського районного суду м.Полтави від 19 липня 2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення вмотивовано тим, що позивач належними доказами не довела, що в момент укладення оспорюваного договору дарувальник не усвідомлював характер та наслідки вчинюваних ним дій, як і того, що укладення такого договору відбулося під впливом тяжких для дарувальника обставин і на вкрай невигідних умовах та за відсутності підстав, визначених ч.1 статті 215, ч.1-3, 5 статті 203, статті 225, статті 230, статті 233 ЦК України.
Позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування фактичних обставин, просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове.
Ввказує, що районним судом порушені норми ч.ч.3,10 ст.272 ЦПК України, оскільки рішення суду не містить інформації про його веб-адресу в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а копія рішення не була надіслана на офіційну електронну адресу позивача протягом двох днів з дня його складення.
Посилаючись на п.7 ч.2 ст.265 ЦПК України, вважає, що суд неправильно зазначив у вступній частині рішення предмет та підстави позову. Заперечує правильність відображення судом у рішенні процесуальних дій, зокрема, ухвал суду від 13.02.2019 та 19.08.2019, як такі, що фактично не були виконані Першою міською клінічною лікарнею м.Полтави та КП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №1 Управління охорони здоров'я Полтавської міської ради» в повному обсязі, а лише в частині надання медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_3 , тоді як медичну картку амбулаторного хворого за період з 14.08.2008 по 19.07.2017 надано не було.
Із підстав неналежного виконання ухвал позивач зверталася до суду із клопотанням про витребування із цих медичних установ первинної медичної документації на ім'я ОСОБА_3 , застосувавши до них заходи процесуального примусу, встановлені ст.144 ЦПК України. Підставами застосування таких заходів вважає порушення медичними установами вимог ст.18 ЦПК України, наказів Міністерства охорони здоров'я України №369 від 29.12.2000 та №110 від 14.02.2012, з огляду на які медична картка амбулаторного хворого повинна зберігатися в архіві медичного закладу та мала бути надана на вимогу суду, тоді як її можлива відсутність свідчить про порушення вимог Переліку №578/5 від 12.04.2012. На підтвердження факту існування медичної картки амбулаторного хворого посилається на запис в картці стаціонарного хворого. Вважає, що довідка про причини смерті складена та підписана іншим сімейним лікарем, ніж тим, що лікував її матір за місцем проживання, а саме сімейним лікарем амбулаторії сімейної медицини №9 Кривицькою А ОСОБА_5 , замість ОСОБА_6 - сімейного лікаря амбулаторії сімейної медицини №5. Ухвалою суду від 19.07.2019 неправомірно відмовлено у задоволенні зазначеного клопотання на підставі ст.222 ЦПК України, тоді як сама процесуальна дія не відображена в рішенні суду.
Вважає недопустимим, неналежним і недостовірним доказом акт судово-психіатричної експертизи №279 від 01.07.2019, про що позивачка 18.07.2019 заявляла суду та просила виключити його із числа доказів. Указане клопотання не було розглянуто судом у відповідності до норм ч.2 ст.258 ЦПК України шляхом постановлення ухвали, а було вирішено при постановленні рішення по суті, чим порушено її право на звернення із заявою щодо виклику експерта в суд для надання усних пояснень.
Заперечує висновок суду, що експертами при складанні акту судово-психіатричної експертизи №279 від 01.07.2019 враховані всі матеріали цивільної справи та надана медична документація, оскільки він зроблений без урахування вимог ст.12 Закону України «Про судову експертизу», ст.ст.72, 102 ЦПК України, п.п. 10, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 №8 (зі змінами), а сам акт оцінений судом з порушенням вимог ст.ст.89, 110 ЦПК України. Такі заперечення обґрунтовані відсутністю в матеріалах справи первинної медичної документації на ОСОБА_3 за період з 2008 року, а отже вона не була предметом експертного дослідження, а сам висновок експерта ґрунтується на медичних картках стаціонарного хворого за 2017 рік та показаннях свідків, які сам експерт визнав суперечливими.
З підстав порушення вимог ч.ч.1,2,3 ст.89 ЦПК України заперечує проти використаних судом в якості доказів показань свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та вважає, що районний суд протиправно відмовив у задоволенні клопотання про допит позивачки в якості свідка та не надав належної оцінки її письмовим поясненням.
Судом не розглянуто клопотання позивача про долучення доказів, а висновок суду щодо неналежності доказу - копії медичної картки на ім'я ОСОБА_3 , наданої через електронний кабінет з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, є хибним, оскільки електронні докази відносяться до загального переліку доказів, визначеного п.1 ч.2 ст.76 ЦПК України, а відповідність копії медичної картки оригіналу посвідчена електронним підписом позивачки у відповідності до вимог ч.3 ст.100 ЦПК України.
Зазначає, що районним судом не дотримані вимоги ч.ч.2,4,5 ст.14 ЦПК України, оскільки в системі електронного суду станом на 25.08.2019 із 56-ти документів, які там розміщені по справі №552/3469/18 відкриваються лише 8 файлів, решта файлів або недодані або пошкодженні.
Наполягає, що судом не забезпечено рівність процесуальних прав сторін та порушено гарантовані п.2 ч.1 ст.43, п.2 ч.5 ст.227 ЦПК України права, позбавивши її можливості поставити запитання відповідачу, натомість представник відповідача не був обмежений у праві задавати позивачці запитання. Наголошує на порушенні вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, оскільки відповідач та третя особа нічого в суді не доводили, а їх пояснення беззаперечно приймалися судом.
Вважає, що районний суд допустив порушення вимог ст.ст.236, 238 ЦПК України, оскільки без її згоди оголосив в судовому засіданні запис її розмов, зафіксований під час судового засідання 02.04.2018 по справі №552/8359/17.
Заперечує правомірність застосування судом до спірних правовідносин норм ч.1 ст.319, ст.204, ст.ст.717, 719, 722 ЦК України, оскільки у позовній заяві відсутні посилання на них, а сама позивачка не стверджувала про їх порушення, а тому не повинна була їх доводити. Посилаючись на особисті пояснення вважає доведеним порушення при укладенні договору дарування вимог ч.1 ст.203, ч.1 ст.215, ч.1 ст.230, ст.233 ЦК України.
Спростовує недружні стосунки із відповідачкою, яка є її племінницю, тоді як їх погіршення відбулося після того, коли остання звернулася в суд із позовом про позбавлення ОСОБА_1 права на частину квартири.
Не погоджується із твердженнями відповідачки про її, ОСОБА_1 , обізнаність щодо існування оскаржуваного договору дарування. Наполягає на тому, що укладення договору в 2008 році відбулось під впливом тяжких для її матері обставин, обумовлених її хворобами, смертю чоловіка, який був годувальником в родині, малим розміром пенсії, через який вона могла заборгувати за комунальні послуги, і як наслідок, загроза втратити житло, необхідність самій купувати ліки і продукти на маленьку пенсію.
Заперечує висновок суду, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України та наголошує, що є спадкоємицею 1-ої черги за законом своїх батьків. ЇЇ батько склав заповіт, яким заповів їм із сестрою по 1/2 квартири, волю батька підтвердила мати та сказала, що залишить їм із сестрою квартиру в рівних частках. Посилаючись на ст.1223 ЦК спростовує висновки районного суду, що оспорений договір не порушує її права
Зазначає, що її мати у відповідності до ч.2 ст.1226 ЦК України могла лише заповідати, але ніяк не дарувати свою частку в спільній сумісній власності, а свідоцтво на право власності у спільній сумісній власності як дружини власника майна, вона могла отримати лише після визначення та виділення в натурі її частки згідно вимог ст.ст.364, 369 ЦК України. З урахуванням викладеного просить визнати неналежним та недопустимим доказом свідоцтво про право власності на відповідну частку квартири АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_3 , видане 17.06.2008 нотаріусом Другої Полтавської державної нотаріальної контори №З-996.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В суді апеляційної інстанції позивач та її представник підтримали доводи апеляційної скарги, наполягаючи на її задоволенні. Відповідач та її представник проти апеляційної скарги заперечили та просили залишити її без задоволення, підтримуючи висновки суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до таких висновків.
Із матеріалів справи вбачається та не оспорюється сторонами, що ОСОБА_3 є матір'ю ОСОБА_1 , ОСОБА_12 та рідною бабою ОСОБА_2 .
17.06.2008 Другою Полтавською державною нотаріальною конторою видані свідоцтва на спадщину ОСОБА_13 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 : дочці ОСОБА_1 - свідоцтво про право на спадщину за заповітом на5/24 частини квартири АДРЕСА_3 ; дружині ОСОБА_3 - свідоцтво про право власності на 1/2 частину вказаної квартири (як частку в спільному майні) та свідоцтво про право на спадщину по закону на 1/12 частину квартири; дочці ОСОБА_12 - свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 5/24 частини квартири./а.с.11,72-80/
Згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В. по ро.№4834, від 14 серпня 2008 року ОСОБА_3 - 7/12 частини, ОСОБА_12 - 5/24 частини безоплатно передали у власність ОСОБА_4 , а ОСОБА_4 прийняла у власність 19/24 частини квартири АДРЕСА_3 ./а.с.12-13 т.1/
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ./а.с.35 т.1/
Відповідно до акту судово-психіатричного експерта №279 від 01 липня 2019 року ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент укладення та підписання договору дарування 14 серпня 2008 року будь-яким психічним розладом не страждала і могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними./а.с.229-242 т.1/
Відмовляючи у задоволенні позову районний суд виходив із того, що позивачем не доведено належними доказами, що в момент укладення оспорюваного договору, дарувальник не усвідомлював характер та наслідки вчинюваних ним дій, як і того, що укладення такого договору відбулось під впливом тяжких для дарувальника обставин і на вкрай невигідних умовах. Підстави для визнання договору дарування недійсним, визначені ч.1 ст.215, ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203, ст.ст.225, 230, 233 ЦК України, - відсутні.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони грунтуються на повно та всебічно з'ясованих фактичних обставинах, належній правовій оцінці спірних правовідносин.
Доводи апеляційної скарги правильність висновків районного суду не спростовують, зводяться до незгоди з рішенням, переоцінки доказів, довільного тлумачення норм права.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, що предметом та підставою позову є вчинення правочину під впливом тяжкої обставини, а районний суд у вступній частині рішення про це не наголосив, чим порушив п.7 ч.2 ст.256 ЦПК України, колегією суддів відхиляються, оскільки, фактично, зводяться до зміни/уточнення предмету та підстав позову, про які суду першої інстанції заявлено не було.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 ,як на підставу позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним, посилалася на норми ч.1 ст.203, ч.1 ст.215, ч.1 ст.230, 233 ЦК України, доводячи, що оспорюваний договір дарування був вчинений під впливом тяжких для її матері ОСОБА_3 обставин, на вкрай невигідних для неї умовах та внаслідок обманних дій відповідача під приводом необхідності дооформити документи на квартиру після смерті її первісного власника. При цьому, кожна із наведених позивачкою умов є самостійною підставою для визнання правочину недійсним .
Неспроможними є заперечення позивача проти застосування до спірних правовідносин ч.1 ст.319, ст.ст.204, 717, 719, 722 ЦК України з підстав відсутності посилань позивача на них у позовній заяві, оскільки наведені позивачем конкретні правові норми на обґрунтування позову не є визначальними при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Відповідно до вимог ч.ч.ч.1,2,3 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи предмет спору, яким є договір дарування, та заявлені позивачем підстави визнання його недійсним, районний суд правильно застосував для його вирішення положення глави 16 та 55 Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 203 глави 16 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частиною 1 статті 717 глави 55 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до роз'яснень, викладених в п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст.233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Натомість, правові наслідки вчинення правочину під впливом обману регламентовані ст.230 ЦК України, за умовами якої, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п.20 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 №9).
Аналізуючи наведені норми права, колегія суддів приходить до висновку, що одночасне застосування до спірних правовідносин норм статей 230 та 233 ЦК України є взаємовиключним. При цьому, у випадку застосування наслідків ст.230 ЦК України необхідним критерієм для визнання правочину недійсним - є доведення нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин; а в разі застосування ст.233 цього Кодексу - наявність умислу в діях відповідача та сам факт обману.
Відповідно до вимог статей 12, 13, 81ЦПК України обов'язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування ст.233 ЦК України з огляду на недоведеність того, що саме тяжкі обставини спонукали померлу ОСОБА_14 укласти правочин в інтересах онуки ОСОБА_2 , який за життя дарувальника оскаржений не був. Недоведеним я наявність умислу в діях відповідача та сам факт обману, що виключає можливість застосування наслідків ст.233 ЦК України.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, таких висновків не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, а заперечення щодо правильності та повноти відображення судом у рішенні процесуальних дій - є неспроможними, оскільки рішення за змістом відповідає вимогам ст.265 ЦЦПК України, а вирішення судом першої інстанції клопотань в ході судового розгляду здійснено в межах вимог процесуального закону.
За правилами ст.89 ЦПК України саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Виключно суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З наведених підстав апеляційним судом відхиляються доводи позивача, що акт судово-психіатричної експертизи №279 від 01.07.2019 є недопустимим, неналежним і недостовірним доказом. Тоді як доводи позивача, що через неналежний розгляд заявленого нею клопотання від 18.07.2019 про недопустимість, неналежністьта недостовірність акту як доказу, її було обмежено в праві звернутися із заявою про виклик експерта для надання усних пояснень спростовуються матеріали справи, зокрема, протоколом судового засіданні від 19.07.2019./а.с.83-86 т.2/
Апеляційним судом прослухано технічний запис судового процесу та встановлено, що під час дослідження матеріалів справи головуючий суддя оголосив сторонам, що через систему «Електронний суд» від позивача надійшла копія медичної картки на ім'я ОСОБА_3 і що оцінку вказаних доказів суд надасть при постановленні рішення в нарадчій кімнаті, так само як і щодо клопотання про неприйняття в якості доказу акту судово-психіатричної експертизи. Заперечень з цього приводу позивач та її представник не висловлювали, інших клопотань та доповнень не заявили.
Доводи апеляційної скарги, що акт судово-психіатричної експертизи №279 від 01.07.2019 не відповідає вимогам ст.12 Закону України «Про судову експертизу», ст.ст.72, 102 ЦПК України, п.п. 10, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 №8 (зі змінами), та оцінений судом з порушенням вимог ст.ст.89, 110 ЦПК України, зводяться до загального цитування норм права та їх довільного тлумачення позивачем на свою користь.
При цьому апеляційним судом враховано, що саме за клопотанням представника позивача районнй судом витребовував медичну документацію (із архіву: медичну картку стаціонарного хворого або витяг з медичної картки амбулаторного хворого) стосовно померлої ОСОБА_3 /а.с.50-51 т.1/ З огляду на отриману медичну документацію представником позивача заявлено клопотання про призначення та проведення судово-психіатричної експертизи./а.с.119-120 т.1/
Надаючи оцінку доводами позивача щодо належності електронного доказу - копії медичної картки на ім'я ОСОБА_3 , наданої через електронний кабінет з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційний суд враховує наступне. По-перше, ОСОБА_1 не дотримано ч.4 ст.100 ЦПК України та не зазначено про наявність у неї або іншої особи оригіналу електронного доказу; по-друге, наданий електронний доказ не є цілісною медичною карткою хворого, а є сукупністю різних за змістом документів від різних установ, що охоплює за часом різні роки. Поважні причини, які заважали позивачу своєчасно надати їх для експертного дослідження - відсутні, а тому районний суд надав їх належну оцінку з огляду на наявні у справі докази.
Допитані судом свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 приведені судом до Присяги та попереджені про кримінальну відповідальність, їх показання узгоджуються із рештою письмових доказів, а тому апеляційний суд не вбачає підстав не приймати їх в якості доказів. Заперечення позивача з цього приводу обґрунтовані виключно ч.ч.1,2,3 ст.89 ЦПК України та є такими, що зводяться до переоцінки доказів.
Частково досліджений районним судом запис судового засідання від 02.04.2018 по справі №552/8359/17 не має приватного характеру, а тому не потребує обов'язкової згоди позивачки для його відтворення.
Доводи позивача щодо неналежності та недопустимості доказу - свідоцтва про право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_3 , виданого 17.06.2008 нотаріусом Другої Полтавської державної нотаріальної контори №З-996, колегією суддів відхиляються, оскільки вказане свідоцтво є дійсним та не оспорювалося позивачем при оформленні спадкових прав на спадщину батька.
Судом також відхиляються доводи позивача щодо порушення судом першої інстанції норм ч.ч.3,10 ст.272 ЦПК України, оскільки справа №552/3469/18 розглядалася судом за матеріалами в паперовій формі, що у відповідності до частини 11 наведеної статті передбачає спрямування судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Факт отримання позивачем судового рішення у вказаний спосіб підтверджується рекомендованим поштовим відправленням 3600700737568 та не оспорюється позивачем. /а.с.107 т.2/ Тоді як перевірка повноти розміщення судом першої інстанції документів по справі №552/3469/19 в системі «Електронний Суд» не належить до повноважень суду апеляційної інстанції.
Інші доводи позивача є ідентичними підставам звернення до суду, нічим не підтверджені та є припущеннями позивача, на яких не може ґрунтуватися рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м.Полтави від 19 липня 2019 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 11.11.2019.
Головуючий суддя Л.І. Пилипчук
Судді П.С. Абрамов
О.В. Чумак