Справа № 573/1623/19
Номер провадження 2/573/473/19
(заочне)
08 листопада 2019 року м. Білопілля
Білопільський районний суд Сумської області в складі:
головуючої судді: Свиргуненко Ю. М.,
з участю секретаря: Федорченко Г. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білопілля заочно цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України,
10 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом. Свої вимоги мотивує тим, що народилася, була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, внаслідок збройної агресії Російської Федерації була вимушена залишити своє житло та переїхати до підконтрольної Україні території. Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 08 серпня 2019 року у цивільній справі №573/161/19 встановлено факт вимушеного її переселення у грудні 2014 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України. З вказаного рішення також вбачається, що в результаті збройної агресії Російської Федерації, вона втратила право розпоряджатися та користуватися своїм житлом, а також можливість проживати у рідному місці. Вказує, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, їй було завдано істотної шкоди, в зв'язку з чим ОСОБА_1 просить стягнути з держави Російська Федерація на її користь моральну шкоду, у розмірі 968 100 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ складає 35 000 євро.
Ухвалою від 12 вересня 2019 року відкрито провадження у справі за вказаним позовом та призначено її до підготовчого засідання в порядку загального позовного провадження (а. с. 104-105).
Ухвалою від 09 жовтня 2019 року підготовче провадження по справі закрите з призначенням справи до розгляду по суті (а. с. 128).
У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явилася. Представник позивача адвокат Ганчук П. Я. подав заяву про розгляд справи без їх участі, позов підтримують, проти ухвалення заочного рішення не заперечують (а. с. 133).
Представник відповідача - Російської Федерації у судове засідання не з'явився без повідомлення причин. Про час, день та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 132).
У зв'язку з неявкою сторін, суд розглядає справу без їх участі, на підставі наявних доказів, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Статтею 280 ЦПК України передбачено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
За таких обставин, враховуючи, що належним чином повідомлений відповідач у судове засідання не з'явився без повідомлення причин, відзив на позов не подав, а також, що позивач проти заочного вирішення справи не заперечує, суд вважає за можливе ухвалити заочне рішення.
Повно, всебічно і об'єктивно дослідивши матеріали справи, оцінивши їх у сукупності з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв'язку, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Горлівка Донецької області. З 14 грудня 1979 року зареєстрована по АДРЕСА_2 (а. с. 16-18).
Позивач є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_1 , виданим 20 січня 2009 року Пенсійним фондом України (а. с. 19).
З довідки №5901000345 від 15 грудня 2014 року про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, виданої Управлінням соціального захисту населення Білопільської РДА, вбачається, що ОСОБА_1 , яка постійно проживала у АДРЕСА_1 , перемістилася з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної інформації) в АДРЕСА_3 (а. с. 21).
Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 08 квітня 2019 року, яке набрало законної сили 08 травня 2019 року, встановлено юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у грудні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області (а. с. 22-27).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Положеннями ч. 1 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ст. 12 ЦПК України та відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною 2статті 78 ЦПК України зазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 82 ЦПК України передбачені підстави звільнення від доказування, зокрема, ч. ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, про те можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участь у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ст. 15 ЦК України).
Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Пунктами 8, 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з ч. ч. 2, 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Відповідальність Російської Федерації, відповідно до принципів і норм міжнародного права, за майнову чи немайнову шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлена ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».
Частиною 6 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Таким чином, безпосереднім суб'єктом, внаслідок умисних дій якого позивачу завдана моральна шкода, є Російська Федерація.
В ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
При вирішенні вимог позивача про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізіду проти Турецької ОСОБА_3 (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Турецька ОСОБА_3 зобов'язана сплатити позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала позивач, турецькими Збройними Силами.
У вказаному рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. Крім того, суд також врахував моральні страждання позивача через змушене переселення із північної території Кіпру, де вона народилась та законно мешкала до моменту окупації цієї частини Кіпру турецьким Збройними Силами.
Отже, виходячи із норм, закріплених у Європейській Конвенції, можна зробити висновок, що Європейський суд з прав людини, затвердивши «Правила суду - компенсація шкоди», виходив із того, що збитки, нанесені особі через порушення прав та законних інтересів, встановлених в Європейській Конвенції, можуть мати не тільки матеріальний, а й моральний характер, а також мати характер множинності.
Враховуючи множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд вважає законним обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно позивача.
Вирішуючи питання щодо розміру компенсації за спричинену позивачам моральну шкоду, суд виходить із розміру задоволених вимог позивача по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01 січня 1998 року Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - Євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 Євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).
Таким чином, враховуючи характер та обсяг істотних порушень конституційних прав позивача внаслідок умисного характеру дій Російської Федерації, а також завданих моральних страждань, які виразилися в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, почутті безпорадності та розчарування, які він відчуває роками через втрату сталих соціальних зв'язків, звичного середовища існування, налагодженого побуту та надії на повернення додому, виниклих на цьому грунті проблем зі здоров'ям, суд вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну позивачу моральну шкоду у сумі 698 100 грн, який на день пред'явлення позовної вимоги до суду за офіційним курсом НБУ еквівалентний 35 000 Євро, і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через незаконну окупацію.
Крім цього, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Зокрема, п. 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров'я людини, а також нанесення шкоди її майну.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 8 Конституції України кожному гарантовано право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
У статті 3 Європейської конвенції зазначено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Відповідно до статті 5 Європейської конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність.
Згідно з ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Статтею 9 Європейської конвенції встановлено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії.
Кожен має право на свободу вираження поглядів (ст. 10 Європейської конвенції).
Відповідно до ст. 11 Європейської конвенції, кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
Користування правами та свободами, визнаними в Європейській конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою (ст. 14 Європейської конвенції).
За змістом ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня1973 року №2148-VIII, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується: а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; в) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.
Окрім цього, як вбачається зі змісту ст. ст. 4, 5, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» ціллю державної політики - є захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом вжиття заходів органами державної влади та їх посадовими особами, що діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України; основним напрямком захисту прав і свобод цивільного населення є - захист основоположних політичних і громадянських прав і свобод людини.
Враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач у своїй позовній заяві знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, при цьому відповідач у судове засідання не з'явився, відзив на позов з відповідними запереченнями та доказами не надав, суд приходить до висновку, що наявні усі правові підстави для стягнення з Російської Федерації, як з учасника цивільних правовідносин, на користь позивача ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 968 100 грн, що є еквівалентом 35 000 Євро за офіційним курсом Національного Банку України на день підписання позову. При цьому суд погоджується з наведеним позивачем розрахунком завданої шкоди, оскільки він проведений відповідно до вимог чинного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 22, 23, 1166, 1167 ЦК України, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ст. 3, 10, 11, 76 - 81, 89, 209, 229, 255, 258-259, 263-265, 280-282 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Калінінським РВ Горлівського МУ УМВС України у Донецькій області 22 липня 2002 року, мешканки АДРЕСА_4 (адреса для листування: АДРЕСА_5 ) до Російської Федерації, місцезнаходження Посольства Російської Федерації в Україні: 03049, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 27 про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України задовольнити.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 968 100 (дев'ятсот шістдесят вісім тисяч сто) гривень, що є еквівалентом 35 000 євро за офіційним курсом Національного Банку України станом на 09 вересня 2019 року.
Заява про перегляд заочного рішення може бути подана відповідачем до Білопільського районного суду Сумської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сумського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя