ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.11.2019Справа № 910/12022/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Нечая О.В., за участі секретаря судового засідання Грузького Ю.О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу № 910/12022/19
за позовом Фізичної особи - підприємця Квятківської Ірини Анатоліївни
( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер картки платника податків: НОМЕР_1 )
до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс»
(01030, м. Київ, вул. Леонтовича, будинок 6; ідентифікаційний код: 35210739)
про визнання недійсним пункту 8.4 Договору ДНП-2016-05/01 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування,
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Шурда О.В., довіреність № 48 від 10.04.2019.
До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Фізичної особи - підприємця Квятківської Ірини Анатоліївни до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання недійсним пункту 8.4 Договору ДНП-2016-05/01 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, надавши позивачу на підпис власну редакцію Договору ДНП-2016-05/01 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування, який містить спірний пункт 8.4, створив умови, за яких позивач фактично позбавлений права на отримання кореспонденції за вказаним договором, та на ознайомлення зі змістом поштових відправлень, які надсилаються відповідачем.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2019 відкрито провадження у справі № 910/12022/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін; у задоволенні заяви Фізичної особи - підприємця Квятківської Ірини Анатоліївни про залучення Київської міської державної адміністрації до участі у справі, як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відмовлено; судове засідання у справі №910/12022/19 призначено на 02.10.2019.
27.09.2019 представником відповідача через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва було подано письмовий відзив на позов.
01.10.2019 представником позивача через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва було подано клопотання про відкладення розгляду справи.
У судове засідання 02.10.2019 з'явився представник відповідача. Представник позивача у судове засідання 02.10.2019 не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Розглянувши у судовому засіданні 02.10.2019 клопотання представника позивача про відкладення судового засідання, суд відмовив у його задоволенні у зв'язку із необґрунтованістю.
У судовому засіданні 02.10.2019 суд на місці ухвалив оголосити перерву в судовому засіданні до 06.11.2019.
05.11.2019 представником позивача було подано клопотання про розгляд справи без участі представника позивача.
У судове засідання 06.11.2019 представник позивача не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Розглянувши у судовому засіданні 06.11.2019 клопотання представника позивача про розгляд справи без участі представника позивача, суд відмовив у його задоволенні у зв'язку із необґрунтованістю, проте прийняв рішення про можливість розгляду справи без участі представника позивача.
Представник відповідача у судове засідання 06.11.2019 з'явився, надав свої пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечував.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника відповідача, суд
31.05.2016 між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (далі - сторона - 1, відповідач) та Фізичною особою-підприємцем Квятківською Іриною Анатоліївною (далі - сторона - 2, позивач) було укладено Договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2016-05/01 (далі - Договір), за умовами якого сторона - 1 надає стороні - 2 право на організацію та експлуатацію 42 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 5 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять інвалідів, що розташовані на паркувальному майданчику за адресою: м. Київ, просп. Возз'єднання, 21, у Дніпровському районі в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва (далі - фіксовані місця для паркування), а також здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхнього автотранспорту (п. 1.1 Договору).
Відповідно до п. 8.4 Договору усе листування між сторонами здійснюється за поштовими адресами, зазначеними у цьому Договорі. Повернення стороні поштового відправлення, яке направлялось іншій стороні цього Договору, із відміткою про відсутність адресата за вказаною в цьому Договорі адресою (або адресою, вказаною в письмовому повідомленні про зміну адреси для надсилання кореспонденції, яке було отримано стороною до відправлення поштового відправлення), або з відміткою про неявку представника сторони до відділення поштового зв'язку за адресованим йому поштовим відправленням, вважається належним повідомленням іншої сторони про обставини, які містились у письмовому повідомленні, що містилось у поштовому відправленні, яке повернулось.
Позивач зазначає суду про те, що відповідач, надавши на підпис позивачу власну редакцію Договору, створив умови, за яких позивач фактично позбавлений права на отримання кореспонденції за Договором та ознайомленням зі змістом поштових відправлень, які надсилаються на його адресу відповідачем щодо умов укладеного Договору, що є підставою для визнання недійсним пункту 8.4 Договору.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, зазначає суду про те, що позивач, звертаючись з даним позовом до суду, маніпулює процесуальними правами та намагається таким чином затягнути розгляд справи № 910/9922/19 (в даному провадженні розглядається спір про визнання Договору продовженим) і безпідставно використовувати паркувальний майданчик, а спірний пункт Договору не порушує прав позивача та відповідає приписам чинного матеріального законодавства.
Оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. ч. 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Крім того, суд звертає увагу, що Цивільний кодекс України у статтях 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Розкриваючи зміст засади свободи договору, у статтях 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Як вже зазначалось судом вище, спірний пункт 8.4 Договору передбачає, що усе листування між сторонами здійснюється за поштовими адресами, зазначеними у цьому Договорі. Повернення стороні поштового відправлення, яке направлялось іншій стороні цього Договору, із відміткою про відсутність адресата за вказаною в цьому Договорі адресою (або адресою, вказаною в письмовому повідомленні про зміну адреси для надсилання кореспонденції, яке було отримано стороною до відправлення поштового відправлення), або з відміткою про неявку представника сторони до відділення поштового зв'язку за адресованим йому поштовим відправленням, вважається належним повідомленням іншої сторони про обставини, які містились у письмовому повідомленні, що містилось у поштовому відправленні, яке повернулось.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, N 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року N 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у справі № 390/34/17 від 10.04.2019.
Очевидно, що сторонами було узгоджено умови Договору, в тому числі пункт 8.4 вказаного правочину, та враховуючи ту обставину, що Договір було укладено 31.05.2016, то вказана умова діє більше трьох років, при цьому доказів порушення прав позивача оспорюваним пунктом протягом строку дії Договору (з 31.05.2016) позивач суду не надав, а відтак його позовна вимога про визнання недійсним Договору в частині пункту 8.4 свідчить про те, що позивач діє всупереч своїй попередній поведінці.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
На думку суду існування у Договорі умови про відповідальне ставлення сторін до листування між ними з приводу виконання умов Договору не несе таких наслідків, як порушення прав позивача, а також вказана умова Договору не суперечить приписам частин 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Наведеними положеннями визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Тобто, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У той же час, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
У рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Тобто, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відтак, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту, що й унормовано в положеннях статей 4, 5 ГПК України.
Отже, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Позивачем не доведено суду наявність правових підстав для визнання недійсним пункту 8.4 Договору.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Одночасно, надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно з ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Згідно з ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Враховуючи наведене, з'ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, покладені в основу позову, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Судовий збір за розгляд справи, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Керуючись cтаттями 129, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судовий збір покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 11.11.2019
Суддя О.В. Нечай