Постанова
Іменем України
31 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 753/667/16-ц
провадження № 61-27000св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:Калараша А. А. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2017 року,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними, витребування майна.
Позовна заява мотивована тим, що 03 грудня 2014 року між нею та
ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно якого вона позичила у останнього 604 400,00 грн на строк до 03 січня 2015 року. Також того ж дня з метою забезпечення виконання грошового зобов'язання між нею та
ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира
АДРЕСА_1 . 24 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору позики, згідно якої сума заборгованості за договором становить 40 000,00 доларів США. та має бути повернута в строк до 03 лютого 2015 року. 23 лютого 2015 року між позикодавцем та позичальником було укладено додаткову угоду до договору позики, згідно якої сума заборгованості за договором становить
40 000,00 доларів США, а строк повернення позики до 03 квітня 2015 року.
31 березня 2015 року між нею та ОСОБА_2 знову було укладено додаткову угоду, згідно якої сума заборгованості за договором становить 40 000,00 доларів США, а строк повернення позики визначено до 03 травня 2015 року. 05 травня 2015 року укладено додаткову угоду до договору позики, згідно якої сума заборгованості за договором становить 40 000,00 доларів США, а строк повернення позики до 03 червня 2015 року. Вказує, що вищезазначені додаткові угоди від 24 грудня 2014 року, 23 лютого 2015 року, 31 березня 2015 року та
05 травня 2015 року на підставі статей 203, 215 ЦК України є недійсними, оскільки вона не отримувала від ОСОБА_2 коштів в розмірі
40 000,00 доларів США за договором позики. Також зазначала, що 26 червня 2015 року вона отримала від позикодавця заяву-вимогу про повернення заборгованості за договором позики у розмірі 847 844,00 грн, однак вона вважала таку вимогу незаконною, оскільки в позику брала лише 604 400,00 грн, тому надіслала останньому повідомлення про те, що його вимога про повернення коштів є незаконною. Однак ОСОБА_2 в порушення умов договору іпотеки 20 листопада 2015 року, а саме: пункт 5.3.1. та статті 38 Закону України «Про іпотеку», від свого імені продав предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , не повідомивши її про свої намір продати спірне нерухоме майно. На її думку, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу спірної квартири є недійсним. Також зазначала, що ОСОБА_3 згодом продав її квартиру ОСОБА_4 Вказувала, що оскільки ОСОБА_3 незаконно набув права власності на її квартиру, то її необхідно витребувати у останнього власника ОСОБА_4 .
У зв'язку з викладеним та з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати недійсними додаткові угоди до договору позики, укладені 24 грудня 2014 року, 23 лютого 2015 року, 31 березня 2015 року, 05 травня 2015 року, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 20 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та витребувати у ОСОБА_4 на її користь вказану квартиру.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого
2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними та витребування майна відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що додаткові угоди до договору позики є недійсними та, що договір купівлі-продажу спірної квартири від
20 листопада 2015 року було укладено з порушення пункту 5.3.1. договору іпотеки та частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Оскільки вимоги про витребування спірної квартири в порядку визначеному статтею
388 ЦК України є похідними від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 листопада 2015 року, то вони також не підлягають задоволенню, оскільки позивачем в судовому порядку не доведено недійсності вказаного договору купівлі-продажу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2017 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки від 20 листопада 2015 року та витребування цієї квартири та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Оскільки судові рішення оскаржені в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 листопада 2015 року та витребування квартири АДРЕСА_1 , то касаційному перегляду судові рішення підлягають лише в оскаржуваній частині.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 вересня
2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого
2017 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Дарницького районного суду міста Києва.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справу № 753/667/16-ц передано до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що її апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції в порушення приписів статті 11-1 ЦПК України 2004 року не була піддана обов'язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду для визначення колегії суддів, оскільки в матеріалах справи відсутній протокол автоматичного розподілу. На її думку, апеляційний розгляд її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції було здійснено неналежним складом суду, оскільки відповідно до пункту 5 частини першої статті 20 ЦПК України 2004 року судді, які її розглядали не могли брати участі у її розгляді. Зазначала, що оспорюваний нею договір купівлі-продажу спірної квартири від 20 листопада 2015 року було вчинено приватним нотаріусом Каплуном Ю. В. з порушенням пунктів 2.7, 2.8, 2.11 розділу 2 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, оскільки іпотекодержатель не повідомив її (іпотекодавця) про намір укласти цей договір купівлі-продажу предмета іпотеки, а ціна продажу не була визначена за її згодою. Вказує, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вона була обізнана про наміри іпотекодержателя продати предмет іпотеки є помилковими та такими, що не відповідають нормам матеріального права, оскільки його заява-вимога від 26 червня 2015 року не містила в собі повідомлення про намір укласти договір купівлі-продажу предмета іпотеки, як це передбачено статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Звертає увагу касаційного суду на те, що суди обох інстанцій надали неправильну оцінку письмовій заяві-вимозі від 26 червня 2015 року, переплутавши її з письмовим повідомленням про намір іпотекодержателя укласти договір купівлі-продажу предмета іпотеки. Також вказує, що вартість квартири, яка була предметом іпотеки перед її продажем не була узгоджена з неї, як іпотекодавцем, а визначена на підставі звіту про оцінку спірної квартири від 19 листопада 2015 року, де вартість квартири занижена удвічі. Також вказує, що поза увагою судів залишилась та обставина, що 11 лютого 2016 року спірна квартира була продана новим власником ОСОБА_3 у той час коли її продаж взагалі неможливо було здійснити, оскільки ухвалою суду на цю квартиру 01 лютого 2016 року було накладено арешт.
У вересні та жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_5 , у яких вказано, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, правильно встановили обставини справи на основі об'єктивної оцінки доказів, наданих сторонами, у зв'язку з чим ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. Також вказує, що доводи касаційної скарги про те, що справу в апеляційному порядку було розглянуто неналежним складом суду є безпідставними, тому не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 03 грудня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, згідно якого остання взяла у борг у позикодавця 604 400,00 грн, що на день укладення цього договору становило еквівалент 40 000,00 доларів США на строк до 03 січня 2015 року. Сума позики була отримана позичальником повністю до підписання цього договору
(а. с. 3-4 том 1).
Отримання вказаних коштів також підтверджено розпискою від 03 грудня
2014 року, згідно якої ОСОБА_1 засвідчила факт отримання нею від
ОСОБА_2 за договором позики від 03 грудня 2014 року грошей у розмірі 40 000,00 доларів США, які зобов'язувалась повернути до 03 січня 2015 року
(а. с. 81 том 1).
Пунктами 5, 6 Договору позики сторони визначили, що якщо борг не буде повернуто позичальником до визначеного цим договором строку, позикодавець має право стягнути борг шляхом звернення стягнення на будь-яке майно позичальника, на яке згідно з законом може бути звернено стягнення.
Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, згідно якого поручитель зобов'язувався відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов'язань ОСОБА_1 (а. с. 193 том 1).
Також з метою забезпечення виконання грошового зобов'язання за договором позики 03 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав іпотекодержателю в іпотеку квартиру
АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 30 липня 2014 року (а. с. 10-15 том 1).
24 грудня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до договору позики від 03 грудня 2014 року, згідно якої заборгованість за договором позики становить 40 000,00 доларів США та встановлено строк повернення позики до 03 лютого 2015 року (а. с. 5 том 1).
23 лютого 2015 року між позикодавцем та позичальником укладено додаткову угоду до договору позики від 03 грудня 2014 року, згідно якої заборгованості за договором позики становить 40 000,00 доларів США, зі строком повернення позики до 03 квітня 2015 року (а. с. 6 том 1).
31 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до договору позики від 03 грудня 2014 року, згідно якої заборгованість за договором позики становить 40 000,00 доларів США, а строк повернення позики визначено до 03 травня 2015 року (а. с. 7 том 1).
05 травня 2015 року між позикодавцем та позичальником було укладено додаткову угоду до договору позики від 03 грудня 2014 року, згідно якої заборгованість за договором позики становить 40 000,00 доларів США та строк повернення позики визначено до 03 червня 2015 року (а. с. 8 том 1).
Також судами було встановлено, що 26 червня 2015 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 письмову вимогу, в якій останній, як іпотекодержатель повідомив ОСОБА_1 , як іпотекодавця, про свій намір укласти договір купівлі-продажу предмету іпотеки у разі невиконання нею своїх зобов'язань згідно з умовами основного зобов'язання, про що ОСОБА_1 повідомляє в заяві, справжність підпису на якій засвідчено 26 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алешко І. В. Іпотекодавець у згаданій заяві повідомив, що визнає борг, але оплатити його не має можливості (а. с. 79-80 том 1).
Судами також було встановлено, що 20 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , згідно якого ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_3 прийняв у власність квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 39-42 том 1).
11 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , згідно якого ОСОБА_3 передав у власність, а ОСОБА_4 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1
(а. с. 72-74 том 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті
203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Визнаючи угоду недійсною на підставі частини першої статті 203 ЦК України, суди у рішенні мають встановити, якому саме закону чи іншому нормативному акту оспорена угода не відповідає.
За змістом частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
Відповідно до частини шостої статті 38 Закону ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.
У пункті 5.1. договору іпотеки від 03 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зазначено, що іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у разі настання одного з таких випадків, зокрема: якщо на день, визначений договором позики або додатковими угодами до нього іпотекодавець не поверне іпотекодержателю суму позики в повному обсязі.
У пункті 5.2.4. цього договору вказано, що у разі порушення умов основного зобов'язання та/або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. В документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцяти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом установленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору та Закону України «Про іпотеку».
Пунктом 5.2.9 договору іпотеки сторони визначили, що задоволення вимог іпотекоджерателя може здійснюватися шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та направлення вирученої суми на погашення заборгованості за основним зобов'язанням.
Відповідно до пункту 5.3.1. у випадку прийняття рішення іпотекодержателем про задоволення своїх вимог шляхом реалізації свого права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодержателя та всіх осіб, які мають зареєстровані в установленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір.
Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена ОСОБА_2 , тобто за 30 днів до укладення договору іпотеки, про його наміри продати предмет іпотеки (спірну квартиру), у разі якщо вона не поверне протягом тридцяти днів заборгованість за договором позики. Однак, вона у нотаріально посвідченій заяві-відповіді вказала, що вказаний позичальником борг визнає, але оплатити його в цей час не має можливості (а. с. 79-80 том 1, а. с. 42-43 том 2).
Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що позивачу було відомо за тридцять днів до укладення оспорюваного нею договору купівлі-продажу про наміри іпотекодержателя продати предмет іпотеки.
Також необхідно зазначити, що статтею 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Цивільним Кодексом та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав, тому суди під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначають спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.
Отже, нормами Закону України «Про іпотеку», які є спеціальними у спірних правовідносинах, врегульовано питання захисту прав іпотекодавця в разі реалізації іпотекодержателем предмету іпотеки за цінами, які є нижчими за звичайні ціни на цей вид майна. Названі норми визначають певний механізм захисту таких прав, який не передбачає визнання договорів недійсними у разі порушення вимог зазначених норм закону.
За таких обставин, доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним є необґрунтованими.
Отже враховуючи вище викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що відсутні визначені законом підстави для визнання недійсним оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Також суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову про витребування спірної квартири від ОСОБА_4 , оскільки на підставі статті 388 ЦК України неможливо витребувати майно від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому умовами договору та законом.
Доводи касаційної скарги про те, що розгляд апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції було здійснено не належним складом суду є необгрунтованими та спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до пункту 4.1 розділу III Засад використання автоматизованої системи документообігу Апеляційного суду міста Києва, затверджених рішенням загальних зборів Апеляційного суду міста Києва від 04 вересня 2015 року № 10 раніше визначеному в судовій справі судді-доповідачу передаються апеляційні скарги, що надійшли до суду в рамках однієї справи, після визначення судді-доповідача у цій судовій справі та до моменту закінчення її розгляду судом.
Слід зазначити, що позивач з аналогічних підстав заявляла колегії суддів апеляційного суду відвід, у задоволенні якого, ухвалою суду апеляційної інстанції від 01 лютого 2017 року, було відмовлено з тих підстав, що цивільна справа
№ 753/667/16-ц з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції перебувала на розгляді колегії суддів: Андрієнко А. М. (суддя-доповідач), Заришняк Г. М., Мараєва Н. Є, тому відповідно до пункту 4.1 розділу III Засад використання автоматизованої системи документообігу Апеляційного суду міста Києва, затверджених рішенням загальних зборів Апеляційного суду міста Києва від 04 вересня 2015 року № 10 апеляційна скарга на рішення суду у цій же справі, яка надійшла пізніше, була передана колегії суддів у тому ж складі без повторного автоматичного розподілу.
Таким чином, не знайшли свого підтвердженні доводи касаційної скарги
ОСОБА_1 про те, що розгляд її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції було здійснено неналежним складом суду.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 листопада 2015 року та витребування у ОСОБА_4 нерухомого майна без змін.
Рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції в частині визнання недійними додаткових угод до договору позики від 03 грудня 2
014 року до суду касаційної інстанції не оскаржувалося, тому Верховним Судом в цій частині не переглядалося.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2017 року рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
В. М. Сімоненко
С. П. Штелик