Справа № 2-17/2009 року
01 квітня 2009 року Совєтський районний суд
Автономної Республіки Крим
у складі: головуючого - судді Петрової Ю.В.
при секретарі - Тріфонової С. О.
за участю позивачки - ОСОБА_1
представника позивачки - адвоката ОСОБА_2
відповідачки - ОСОБА_3
представника відповідачки - адвоката ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Совєтський Совєтського району Автономної Республіки Крим цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договором позики та штрафних санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язань за цим договором,
ОСОБА_1 21 травня 2008 року звернулася до суду із позовом до відповідачки про стягнення суми боргу за договором позики у розмірі 3720 гривень 97 копійок та штрафних санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язань за цим договором у розмірі 349 гривень 65 копійок.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_3 06 червня 2004 року отримала від позивачки за договором позики 4215 гривень 97 копійок, які зобов'язалася повернути в строк до 06 червня 2005 року, про що 06 червня 2004 року була складена розписка. В обговорений між сторонами строк суму позики відповідачка не повернула, лише після 06 червня 2005 року повернула частину коштів у розмірі 495 гривень, однак іншу частину повертати відмовляється, у зв'язку з чим, просила стягнути з відповідачки суму боргу за договором позики у розмірі 3720 гривень 97 копійок, а також штрафні санкції за невиконання зобов'язань за цим договором у вигляді відсотків за користування грошима на протязі трьох років у розмірі 349 гривень 65 копійок.
У судовому засіданні позивачка та її представник - адвокат ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали у повному обсязі та посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, просили їх задовольнити, у тому числі зазначили, що позивачка працювала у посаді бухгалтера приватного підприємця Ахтемова, а відповідачка разом із іншою особою працювали продавцями його магазину, при цьому ОСОБА_3 в трудових відносинах ні з підприємцем Ахтемовим, ні з позивачкою, не перебувала та договір про повну матеріальну відповідальність не укладала. Зазначають, що до моменту боргових відносин між сторонами, в магазині відбулася нібито крадіжка, але цей факт у належному порядку встановлений не був, проте проведеною ревізією виявлена недостача товару на суму приблизно 7000 гривень, яка була розподілена між обома продавцями магазину. Вказують, що оскільки відповідачка знаходилась в скрутному матеріальному становищі, а також перебувала в стані вагітності, тому з метою уникнення кримінальної відповідальності просила ОСОБА_1 виплатити за неї гроші в рахунок відшкодування матеріальної відповідальності перед приватним підприємцем та постачальниками товару, у зв'язку з чим, 06 червня 2004 року сторони уклали договір позики, про що відповідачка особисто написала розписку, в якої вказала, що повинна повернути гроші до 06 червня 2005 року, але до теперішнього часу повернула лише частину боргу у сумі 495 гривень, а іншу частину повертати відмовляється. В цьому зв'язку позивачка вимушена була звернутися до суду із вимогами про повернення боргу, оскільки спливає строк позовної давності. Крім того, посилаючись на норми Цивільного Кодексу України просили стягнути з ОСОБА_3 три відсотки річних від простроченої суми, яку розраховує у розмірі 349 гривень 65 копійок, а також просила судові витрати покласти на відповідачку.
Відповідачка та її представник - адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні позов не визнали, та заперечуючи проти вимог ОСОБА_1 зазначили, що відповідачка разом із іншою особою дійсно працювала в магазині в якості продавця, при цьому трудові відносини ніяким чином оформлені не були, а на прохання ОСОБА_3 оформити трудові відносини ОСОБА_1 відмовила. Не заперечують, що в магазині сталася недостача товару, але розписку від 06 червня 2004 року відповідачка написала під тиском та під диктування ОСОБА_1С, що на їх думку встановлено постановою правоохоронного органу про відмову в порушенні кримінальної справи. Крім того зазначають, що грошові кошти, згідно з розпискою, ОСОБА_3 особисто не отримувала. При цьому, повернення позивачці грошової суми в розмірі 495 гривень, відповідачка пов'язує з боргом, який мали покупці магазину, беручі товар в кредит і сплачуючи гроші лише через тривалий час.
Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали цивільної справи, суд дійшов до висновку, що позов підлягаю задоволенню з наступних підстав:
Як вбачається з пояснень сторін в 2004 році вони працювали в магазині приватного підприємця Ахтемова, де ОСОБА_1 займала посаду бухгалтера, а ОСОБА_3 посаду продавця, при цьому остання належним чином оформлена з роботодавцем в трудових відносинах не була і в її трудовій книжці відсутній відповідний запис.
В ході судового розгляду було встановлено, що не пізніше 06 червня 2004 року в магазині приватного підприємця Ахтемова сталася крадіжка, тому в ході ревізії бухгалтером ОСОБА_1 був виявлений факт недостачі грошових коштів в розмірі приблизно 7000 гривень.
Із пояснень позивачки вбачається, що вказана сума грошових коштів була внесена нею постачальникам товару підприємця Ахтемова, з метою запобігання кримінальної відповідальності ОСОБА_3, а також іншого продавця, який також працював в магазині підприємця.
Наведені обставини справи, на підставі ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню, оскільки визнані у судовому засіданні учасниками процесу.
Згідно з наявною в матеріалах справи розпискою, складеною 06 червня 2004 року ОСОБА_3, відповідачка зобов'язалася в строк до 06 червня 2005 року виплатити борг у сумі 4215 гривень 97 копійок (а.с. 26).
При цьому, як вбачається з розписки складеної 14 червня 2004 року від імені ОСОБА_1, остання отримала від ОСОБА_3 в рахунок відшкодування боргу суму грошових коштів в розмірі 495 гривень (а.с, 25), що свідчить про те, що ОСОБА_3 частково виконала взяті на себе зобов'язання, а ОСОБА_1 частково його прийняла згідно з положеннями ч. 1 ст. 545 ЦК України.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речи, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, крім того, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
При цьому, згідно зі ст. 1047 ч. 2 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Із наведених норм Цивільного Кодексу України вбачається, що договір позики за своєю природою є одностороннім договором, оскільки обов'язок позичальника повернути позикодавцеві суму позики кореспондує лише право позикодавця вимагати повернення предмета позики, при цьому позика надається без чіткого цільового призначення відносно використання її позичальником.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що між сторонами склалися боргові відносини, які регулюються нормами Цивільного Кодексу України, зокрема нормою ст. 1046 ЦК України, при цьому розписку ОСОБА_3 про обов'язок повернути грошову суму в розмірі 4215 гривень 97 копійок, складену 06 червня 2004 року (а.с. 26), суд визнає підтвердженням укладеного між сторонами договору позики згідно зі ст. 1047 ч. 2 ЦК України, а розписку ОСОБА_1 про отримання від відповідачки грошових коштів в сумі 495 гривень в рахунок боргу, складену 14 червня 2004 року (а.с. 25), суд відповідно до положень ст. 545 ч. 1 ЦК України визнає частковим прийняттям позивачкою виконання зобов'язання за договором позики. При цьому відповідачка згідно з положеннями ст. ст. 10, 60 ЦПК України не довела протилежного.
К доводам представника відповідачки про те, що спір між сторонами випливає із трудових відносин, а спірна сума виникла внаслідок недостачі товару, суд відноситься критично та не бере до уваги, оскільки, як вже встановлено вище ОСОБА_3 не перебувала в трудових відносинах із позивачкою та відповідно до положень КЗпП України не укладала договір про повну матеріальну відповідальність, при цьому, як вбачається з довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, наданого позивачкою, ОСОБА_1 не зареєстрована в якості суб'єкта підприємницької діяльності, а згідно з договором купівлі-продажу інвентарного об'єкту, наявного в матеріалах справи, є лише власником приміщення магазину в якому здійснює свою діяльність приватний підприємець Ахтемов, що в тому числі, не оспорюється відповідачкою в судовому засіданні.
В судовому засіданні також встановлено, що в обговорений між сторонами строк та навіть на час розгляду справи в суді, відповідачка у добровільному порядку повернула лише частину грошових коштів в сумі 495 гривень, що не оспорюється з її боку, а іншу суму боргу в розмірі 3 720 гривень 97 копійок повертати відмовляється.
У відповідності до ст. 1049 ч. 1 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором та згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України.
Беручі до уваги вищенаведене, суд доходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договором позики, укладеному між сторонами, є законними, обгрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі у сумі 3 720 гривень 97 копійок, яка визначена з урахуванням часткового виконання зобов'язання відповідачкою.
При цьому, доводи відповідачки та її представника про те, що грошові кошти відповідно до її розписки насправді не були одержані нею від ОСОБА_1 суд вважає неспроможними і виходить із того, що договір позики між сторонами укладений в письмовій формі, а згідно із положеннями ст. 1051 ч. 2 ЦК України рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків, в тому числі, із цього положення вбачається, що взагалі на свідченнях будь-якої особи, для підтвердження того факту, що гроші не були одержані позичальником від позикодавця.
Крім того, до посилань відповідачки та її представника на те, що ОСОБА_3 склала розписку під тиском позивачки та на цій підставі зверталася до правоохоронних органів, суд відноситься критично та не бере до уваги, оскільки такий факт звернення відповідачки мав місце в 2008 році, тобто після спливу чотирьох років від дня складання розписки, в тому числі, після подачі позову до суду, що не оспорюється з її боку, при цьому, дана обставина правоохоронним органом достовірно не встановлена, оскільки грунтується на поясненнях лише ОСОБА_3, крім того, правоохоронним органом встановлені цивільно-правові відносини між сторонами, а тому в порушенні кримінальної справи було відмовлено (а.с. 28).
Разом з тим, вищенаведені доводи, відповідно до положень ст. ст. 10, 60 ЦПК України, відповідачкою та її представником належним чином не доведені.
Крім того, доводи ОСОБА_3 про те, що недостача грошей в магазині сталася через наявність боргу у покупців магазину, які отримували товар, а розплачувалися за нього значно пізніше, суд не приймає до уваги, оскільки ця правова позиція відповідачки, як спосіб захисту може бути реалізована нею самостійно відповідно до положень ст. 544 ЦК України шляхом зворотної вимоги (регресу) до покупців магазину, які згідно пояснень відповідачки фактично є боржниками суми коштів, що сплачені ОСОБА_3 в рахунок відшкодування недостачі.
Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідачки штрафних санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором позики, суд бере до уваги положення ст. 1050 ЦК України, згідно з якими, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позику, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України, якою передбачено право вимоги кредитора на сплату боржником крім суми основного боргу, також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом, і доходить до висновку, що вимоги позивачки про стягнення крім основного боргу за договором позики, ще й процентів, розмір яких у три відсотка річних за розрахунком позивачки за три роки становить 349 гривень 65 копійок підлягає задоволенню.
Вимоги позивачки про стягнення судових витрат, понесених при подачі позову до суду, у відповідності зі ст. 88 ЦПК України, підлягають присудженню на її користь з ОСОБА_3 в повному обсязі.
На підставі вищенаведеного, ст. ст. 526, 625, 1046, 1047, 1049, 1050, 1051 ЦК України, керуючись ст. ст. 5, 10, 11, 57, 60, 88, 208, 209, 212-218, 223 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 3720 (три тисячі сімсот двадцять) гривень 97 копійок, три проценти річних за три роки від простроченої суми грошового зобов'язання у розмірі 349 (триста сорок дев'ять) гривень 65 копійок, судові витрати по сплаті державного мита в сумі 51 (п'ятдесят одна) гривня 00 копійок та витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи по спору майнового характеру у сумі 30 (тридцять) гривень 00 копійок, а взагалі 4151 (чотири тисячі сто п'ятдесят одну) гривню 62 копійки.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосія шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення через Совєтський районний суд Автономної Республіки Крим заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом двадцяти днів апеляційної скарги або в порядку, встановленому ч. 4 ст. 295 ЦПК України.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку, передбаченого для подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано, а у разі подання заяви про апеляційне оскарження після закінчення дваднятиденного строку для подання апеляційної скарги, який вираховується з дня подачі заяви про апеляційне оскарження.