П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
06 листопада 2019 р.м.ОдесаСправа № 420/6137/18
Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Запорожана Д.В.,
суддів - Осіпова Ю.В., Танасогло Т.М.,
при секретарі Андрушкевич М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області про визнання протиправним та нечинним рішення,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області про визнання протиправним та нечинним рішення №331/1 від 28 вересня 2018 року про скасування рішення «Про затвердження тимчасового порядку про надання в оренду нерозподілених пайових залишків, не витребуваних паїв, не успадкованих земельних ділянок та земель колективної власності, що належать членам бивших КСП для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» №88 від 12.10.2017 року. Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтував незаконністю спірного рішення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2019 року відмовлено в задоволенні позову.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати вищенаведене рішення, як таке, що прийняте з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права і прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.
Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з необґрунтованості даного позову та відсутності підстав для його задоволення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що Рішенням Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області, 17 сесії сільської ради VІІ скликання «Про затвердження Тимчасовго порядку про надання в оренду нерозподілених пайових залишків, не витребуваних паїв, не успадкованих земельних ділянок та земель колективної власності, що належать членам бивших КСП для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» №88 від 12 жовтня 2017 року, у відповідності до Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Законів України: «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», «Про оренду землі», сільська рада вирішила, зокрема:
1. затвердити Положення про надання в оренду нерозподілених пайових залишків, не витребуваних паїв, не успадкованих земельних ділянок та земель залуження для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
2. передавати в оренду нерозподілені (пайові залишки) та не витребувані паї, не успадковані земельні ділянки, а також землі залуження для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 7 (сім) років;
3. передавати в оренду не витребувані та не успадковані земельні ділянки власників земельних часток (паїв) на строк до моменту отримання їх власниками державних актів і спадкоємцями свідоцтва на право власності на землю;
4. передавати в оренду землі залуження на строк до моменту нормативно правового врегулювання цього питання законодавством України (а.с.33-39).
Рішенням Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області, 29 сесії сільської ради VІІ скликання «Про скасування рішення Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області №88 від 12.10.2017 року, «Про затвердження Тимчасовго порядку про надання в оренду нерозподілених пайових залишків, не витребуваних паїв, не успадкованих земельних ділянок та земель колективної власності, що належать членам бувших КСП для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» №333/1 від 28 вересня 2018 року, керуючись Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок підготовки пропозицій щодо удосконалення проектів регуляторних актів, які розробляються органами місцевого самоврядування» №634 від 23 вересня 2014 року, а також враховуючи листи відповіді Державної регуляторної служби України, Любашівської районної державної адміністрації, сесія Бобрицької сільської ради вирішила скасувати рішення «Про затвердження Тимчасовго порядку про надання в оренду нерозподілених пайових залишків, не витребуваних паїв, не успадкованих земельних ділянок та земель колективної власності, що належать членам бувших КСП для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» №88 від 12 жовтня 2017 року (а.с.32).
Не погоджуючись зі скасуванням Бобрицькою сільською радою Любашівського району Одеської області рішення №88 від 12 жовтня 2017 року, вважаючи рішення №331/1 від 28 вересня 2018 року протиправним та нечинним, ОСОБА_1 , звернувся до суду з даною позовною заявою.
Тобто, предметом спору у даній справі є вирішення питання щодо правомірності дій Бобрицької сільської ради, щодо скасування раніше прийнятого рішення при прийнятті спірного Рішення №331/1 від 28.09.2018 року.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до Конституції України визначає, згідно преамбули, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Частиною 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх компетенції.
Згідно з ч. 1 ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Пунктом 34 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Згідно зі ст.144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
За правилами ч. 2 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Частиною 3 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рішення ради приймаються відкритим поіменним голосуванням, окрім випадків, передбачених пунктами 4 і 16 статті 26, пунктами 1, 29 і 31 статті 43 та статтями 55, 56 цього Закону, в яких рішення приймаються таємним голосуванням. Результати поіменного голосування підлягають обов'язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". На офіційному веб-сайті ради розміщуються в день голосування і зберігаються протягом необмеженого строку всі результати поіменних голосувань. Результати поіменного голосування є невід'ємною частиною протоколу сесії ради.
Згідно з ч. 10 ст. 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними у судовому порядку.
Аналіз наведених положень Закону № 280/97-ВР дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.
Дана правова позиція підкріплена також і Рішенням Конституційного Суду України, по справі №7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року, щодо офіційного тлумачення положень зокрема, частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), яким визначено, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Стосовно визнання актів незаконними у судовому порядку, суд зазначає, що системний аналіз конституційних і законодавчих положень та положень пункту 5 статті 121, пункту 9 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України свідчить, що на прокуратуру України покладено нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами місцевого самоврядування. Закон України "Про прокуратуру", прийнятий до набуття чинності Конституцією України, є чинним у частині, що не суперечить Основному Закону України, і передбачає порядок зупинення рішень органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України. Цим Законом установлено, що при виявленні порушень закону прокурор у межах своєї компетенції має право опротестовувати акти виконавчих органів місцевих рад та вносити подання або протести на рішення місцевих рад залежно від характеру порушень. Протест прокурора приноситься до органу, який видав цей акт і зупиняє його дію, прокурору надається право звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним, і подача такої заяви зупиняє дію правового акта (частини перша, третя, четверта статті 21 Закону України «Про прокуратуру»).
У зв'язку з наведеним, Конституційний Суд України у рішенні по справі №7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року, дійшов висновку, що за змістом частини другої статті 144 Конституції України, частини десятої статті 59 Закону рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються прокурором у встановленому Законом України «Про прокуратуру» порядку з одночасним зверненням до суду. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що право прокурора оскаржувати до суду рішення органів місцевого самоврядування не є абсолютним, оскільки у Конституції України закріплено, що її норми є нормами прямої дії, а отже, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, як і право на оскарження в суді рішень органів місцевого самоврядування гарантується безпосередньо на підставі Конституції України кожному (частина третя статті 8, частина друга статті 55).
Статтею 5 КАС України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Стосовно порушених прав, свобод або законних інтересів ОСОБА_1 , як умови звернення до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) рішення органу місцевого самоврядування, суд зазначає наступне.
Судова колегія зазначає, що позивач звернувся за захистом не прав, а своїх законних інтересів, пов'язаних із здійсненням місцевого самоврядування.
За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.
Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 по справі №522/3665/17 вказав, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово "її"); суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Дана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові по справі №826/14642/15 від 11 липня 2019 року.
Також, у Рішенні №7-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їх існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
Отже, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Такі рішення можуть бути скасовані або змінені в судовому порядку.
Оскільки, предметом спору у даній справі, є вирішення питання щодо правомірності дій Бобрицької сільської ради, стосовно скасування раніше прийнятого рішення при прийнятті спірного Рішення №331/1 від 28.09.2018 року, суд звертає увагу, що відповідачем наголошувалося, що жодних правовідносин на підставі скасованого рішення - не виникло.
Поміж іншим, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до статті 36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» №1160-IV від 11.09.2003 року, регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
З аналізу вищенаведених правових положень, суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право на зміну та скасування власних рішень, особливо якщо відповідно до приписів цих рішень не виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.
Позивач посилається на те, що без звернення до суду неможливе скасування спірного рішення.
Однак, нормами чинного законодавства, у тому числі КАС України, не передбачено можливості суб'єкта владних повноважень звернутися до суду до себе самого.
Відповідно до норм ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Разом з тим позивач жодним чином не зазначив, які його права, свободи чи інтереси порушено відповідачем.
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість даного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Частиною 1 ст. 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів, вважає не суттєвими та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу уповноваженої особи ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Бобрицької сільської ради Любашівського району Одеської області про визнання протиправним та нечинним рішення №331/1 від 28 вересня 2018 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст виготовлено 06.11.2019 року.
Головуючий Д.В. Запорожан
Судді: Ю.В. Осіпов
Т.М. Танасогло