15 жовтня 2019 року № 320/4185/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 22.04.2019 № 0090767-5606-1031.
Вказаним податковим повідомленням-рішенням податковий орган визначив позивачу податкове зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 - 2018 роки.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що йому на праві власності належить цех з складськими приміщеннями, загальною площею 3649,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , 8. При цьому, позивач зауважив, що вказана нежитлова будівля є будівлею промисловості, оскільки до її складу входять цех та складські приміщення, а тому в розумінні абз. "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Внаслідок цього, позивач вважає, що у відповідача не було жодних правових підстав для визначення йому податкового зобов'язання за платежем "Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості" за 2016 - 2018 роки, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідач позов не визнав, надав суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що на нежитлове приміщення, яке перебуває у власності гр. ОСОБА_1 , не поширюються норми, встановлені п.п. 266.2.2 п.266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, оскільки позивач не є промисловим підприємством, а тому відсутні будь-які правові підстави для не нарахування податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.08.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2019 замінено відповідача - Головне управління ДФС у Київській області, на правонаступника - Головне управління ДПС у Київській області.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем (запис про державну реєстрацію в ЄДР № 2 357 000 0000 009403), як платник податків перебуває на обліку в Головному управлінні ДПС в Київській області (Ірпінське управління), що підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Судом встановлено, що позивач є власником об'єкта нерухомого майна: цех з складськими приміщеннями загальною площею 3649,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно №42478919 від 19.08.2015.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 42479320 до складових частин об'єкта нерухомого майна, належного ОСОБА_1 на праві приватної власності, входять:
- цех, позначений літерою «А», площею 2488,9 кв.м.;
- склад, позначений літерою «Б», площею 213,5 кв.м.;
- склад, позначений літерою «В», площею 308,4 кв.м.;
- склад, позначений літерою «Г», площею 82,5 кв.м.;
- склад, позначений літерою «Д», площею 555,8 кв.м.;
- накриття, позначене літерою «Ж»;
- огорожа, позначена номером 1-2.
У квітні 2019 року Головним управлінням ДФС у Київській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 22.04.2019 № 0090767-5606-1031, згідно з яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 - 2018 роки у загальній сумі 176 598,20 грн.
Не погоджуючись з прийнятим податковим повідомленням-рішенням, позивач оскаржив його до вищестоящого податкового органу в порядку адміністративного оскарження, однак за результатом розгляду скарги, Державною фіскальною службою України прийнято рішення від 10.07.2019 № 5665/Л/99-99-11-05-01-25, яким податкове повідомлення-рішення залишено без змін, а скаргу - без задоволення.
Рішення контролюючого органу, яке прийняте за результатом розгляду скарги позивача, обґрунтоване тим, що у разі якщо промислова будівля належить не промисловому підприємству, то така будівля є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та податок повинен нараховуватись та сплачуватись на загальних підставах відповідно до норм чинного законодавства.
Не погоджуючись з прийнятим податковим повідомленням-рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства 1 січня 2011 року регулюються Податковим кодексом України.
Відповідно до п. 8.1. ст. 8 Податкового кодексу України, в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
Так, відповідно до п.8.3 ст.8 Податкового кодексу України до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Статтею 10 Податкового кодексу України визначено, що до місцевих податків належать: пп.10.1.1. податок на майно, відмінне від земельної ділянки; пп. 10.1.2. єдиний податок.
Відповідно до п.10.3 статті 10 Податкового кодексу України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.
Згідно п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (пп.12.3.1 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України).
При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом ХІІ цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (пп.12.3.2 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України).
Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів (пп.12.3.3 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України).
При цьому, згідно з п.12.5 ст.12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених пп. 12.3.4 ст.12 цього кодексу.
Відповідно пп. 12.3.4 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.
З наведеного вбачається, що норма розрізняє період опубліковування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний (тобто період, який є наступним за плановим). Кожен з цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийнято та опубліковано відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.
Таким чином, місцеві ради за Податковим кодексом України мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок ( і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.
При цьому, суд зазначає, що згідно зі ст.3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Водночас суд бере до уваги те, що відповідно до вимог підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, у разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.
Таким чином, Податковим кодексом України встановлений обов'язок громадянина сплатити податок за 2017 рік незалежно від наявності рішення органу місцевого самоврядування про встановлення відповідних податків і зборів.
1 січня 2015 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року № 71-VIII, яким, виклавши у новій редакції ст.266 Податкового кодексу України, законодавець запровадив справляння податку за об'єкти житлової та нежитлової нерухомості.
Відповідно до пп.266.1.1 п.266.1 ст.266 Податкового кодексу України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Підпунктом 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України встановлено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
За правилами пп.266.5.1 п.266.5 ст.266 Податкового кодексу ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Згідно з пп. 266.6.1 п. 266.6 ст. 266 Податкового кодексу України базовий податковий (звітний) період для цього виду податку дорівнює календарному року.
Згідно підпункту 266.3.3 пункту 266.3 статті 266 Податкового кодексу України база оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими особами самостійно виходячи із загальної площі кожного окремого об'єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об'єкт.
Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в селищі Гостомель Київської області установлений рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 17.01.2015 № 959-52-VI "Про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в селищі Гостомель" з додатком 1.
Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 21.01.2016 № 65-04-VIІ "Про внесення змін до рішення Гостомельської селищної ради №959-52-VI від 17.01.2015 "Про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в селищі Гостомель" зі змінами та доповненнями визначено ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб на 2016 рік, у розмірі 1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня звітного (податкового) року за 1 кв.м. бази оподаткування.
Суд зазначає, що відповідно до ст.8 Закону України "Про державний бюджет на 2016 рік", станом на 01.01.2016, розмір мінімальної заробітної плати було визначено на рівні 1378,00 грн.
Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 15.12.2016 №277-15-VII "Про внесення змін до рішення Гостомельської селищної ради №959-52-VI від 17.01.2015 "Про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в селищі Гостомель" визначено ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб на 2017 рік, у розмірі 0,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня звітного (податкового) року за 1 кв.м. бази оподаткування.
Суд зазначає, що відповідно до ст.8 Закону України "Про державний бюджет на 2017 рік", станом на 01.01.2017, розмір мінімальної заробітної плати було визначено на рівні 3200,00 грн.
Суд констатує, що на офіційному сайті Гостомельської селищної ради Київської області відсутнє рішення про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в селищі Гостомель на 2018 рік.
Підпунктом «є» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України визначено перелік об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткування, до яких віднесено будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
В силу вимог підпункту 14.1.1291 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема, будівлі офісні (будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей), будівлі промислові та склади.
При цьому, Податковий кодекс України не містить обмежень щодо використання чи невикористання таких об'єктів.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач є власником цеху з складськими приміщеннями загальною площею 3649,1 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1. До складових частин об'єкта нерухомого майна (цеху з складськими приміщеннями) входять такі будівлі та споруди: цех, позначений літерою «А», площею 2488,9 кв.м.; склад, позначений літерою «Б», площею 213,5 кв.м.; склад, позначений літерою «В», площею 308,4 кв.м.; склад, позначений літерою «Г», площею 82,5 кв.м.; склад, позначений літерою «Д», площею 555,8 кв.м.; накриття, позначене літерою «Ж».
При цьому, суд звертає увагу на те, що при віднесенні об'єктів нежитлової нерухомості позивача до об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, необхідно дотримуватись умов, визначених підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Кодексу, та враховувати рішення органів місцевого самоврядування в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та документи, які підтверджують право власності на таку нерухомість з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
Так, Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17.08.2000 № 507 затверджено і введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000 (далі - ДК 018-2000), призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України. Об'єктами класифікації в ДК 018-2000 є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
До групи "Будівлі офісні" (код 122) належать будівлі, що використовуються як приміщення для конторських та адміністративних цілей, в тому числі для промислових підприємств.
Згідно з ДК 018-2000 до групи (код 125) "Будівлі промислові та склади" належить клас (код 1251) "Будівлі промислові", який включає будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо. До класу (код 1252) "Резервуари, силоси та склади" належать, зокрема, спеціальні склади, складські майданчики.
На думку суду, вищевикладені обставини свідчать про те, що об'єкт нерухомого майна загальною площею 3649,1 кв.м., який включає в себе будівлі та споруди, а саме: цех, позначений літерою «А», площею 2488,9 кв.м.; склад, позначений літерою «Б», площею 213,5 кв.м.; склад, позначений літерою «В», площею 308,4 кв.м.; склад, позначений літерою «Г», площею 82,5 кв.м.; склад, позначений літерою «Д», площею 555,8 кв.м.; накриття, позначене літерою «Ж», що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, та належить позивачу на праві власності, є будівлею промисловості, а тому в розумінні підпункту "є" п.п.266.2.2 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що спірне податкове повідомлення-рішення є таким, що не ґрунтується на нормах закону, а тому підлягає скасуванню.
Суд не бере до уваги доводи відповідача стосовно тлумачення пп. "є" п.п.266.2.2 ст.266 Податкового кодексу України, відповідно до якого об'єкти нерухомого майна, власником яких є позивач, підлягають оподаткуванню зазначеним податком. Відповідно до ст. 147 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про Конституційний суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, правом офіційного тлумачення законів наділений лише Конституційний суд України.
У відповідності до буквального змісту пп. "є" п.266.2.2 ст.266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, виробничі корпуси, цехи, складські приміщення тощо.
І в цьому контексті право на отримання пільги з податку законодавець не пов'язує як з видом власності на цей об'єкт, так і з використанням його у господарській діяльності, а отже таким правом користуються як юридичні, так і фізичні особи незалежно від використання об'єкту.
З огляду на це, суд погоджується з мотивацією позивача щодо підстави для скасування податкового повідомлення-рішення.
Стосовно посилання відповідача на практику Верховного Суду в подібних правовідносинах суд зазначає про таке.
Так, Верховний Суд у постановах від 10.04.2018 у справі №813/3803/16, від 31.01.2018 у справі № 822/2624/16 прийшов до висновків, що з огляду на наявні матеріали справи належне позивачу нерухоме майно відноситься до будівель промисловості, а тому в силу пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Проте Верховний Суд у постановах від 15.05.2018 у справі №806/2461/17, від 15.05.2018 у справі № 806/2767/17 дійшов висновку, що застосування пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.
Відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд зазначає, що чинне законодавство не дає визначення поняття «будівля промисловості», що своєю чергою свідчить про відсутність чіткого нормативного регулювання у питанні оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, будівель промисловості.
Наведені висновки Верховного Суду у постановах від 10.04.2018 у справі №813/3803/16, від 31.01.2018 у справі № 822/2624/16 та у від 15.05.2018 у справі №806/2461/17, від 15.05.2018 у справі № 806/2767/17 свідчать про різні підходи у судовій практиці зі спірного питання.
Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
У свою чергу, неоднозначність судової практики з питання про те, чи підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, будівлі промисловості, ставить позивача у невизначене становище та не забезпечує гарантій адміністративного судочинства та дотримання принципу верховенства права.
Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (в редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи) суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.
ЄСПЛ у пункті 175 рішення у справі «Олександр Волков проти України» визнав, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи (рішення у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства»). Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики (рішення у справі «Гожелік та інші проти Польщі»).
Аналізуючи дотримання вимог «якості закону», ЄСПЛ у п. 179 рішення у справі «Олександр Волков проти України» зазначив, зокрема, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (див. рішення у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства», п. 33). Хоча цей висновок був зроблений у контексті системи загального права, тлумачення, здійснюване судовими органами, не може недооцінюватися й у системах континентального права при забезпеченні передбачуваності законодавчих положень. Саме ці органи повинні послідовно тлумачити точне значення загальних положень закону та розсіювати будь-які сумніви щодо його тлумачення (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Гожелік та інші проти Польщі», п. 65).
Отже, відсутність у Верховного Суду єдиної практики тлумачення положення Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, будівель промисловості, порушує принцип юридичної визначеності, який є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права.
При наданні правової оцінки оскаржуваному податковому повідомленню-рішенню суд також зазначає, що податок являє собою інструмент владного впливу держави в суспільних інтересах, оскільки за своєю суттю є соціальним обов'язком, від виконання якого залежить суспільний розвиток. У процесі нормативного регулювання оподаткування важливим є забезпечення справедливого балансу інтересів держави та платника податків, оскільки можливість платника податків чітко розуміти та передбачати правові наслідки вчинюваних ним дій має фундаментальне значення для правильності його застосування, а у випадках неоднозначності нормативних приписів підлягає застосуванню підхід, відповідно до якого істотні правові сумніви мають тлумачитися на користь платника.
Зважаючи на суперечність, непослідовність та неузгодженість зазначених вище норм нормативно-правових актів, у спірному випадку наявна неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків.
Водночас, принципи, проголошені у статті 4 Податкового кодексу України, повинні застосовуватися як на стадії встановлення податків, їх основних елементів, при внесенні змін до окремих елементів податку, так і на стадії застосування норм, якими визначений обов'язок сплати податку.
Положеннями податкового законодавства закріплений і принцип in dubio pro tributario, тобто презумпції правомірності рішень платника податку. Відповідно до положень п. 4.1.4. ст. 4 Податкового кодексу України, закріплено презумпцію правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Вказаний вище принцип продубльовано у п.56.21 ст. 56 Податкового кодексу України, згідно якого у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
Так, у справі «Щокін проти України» Європейський суд з прав людини висловив позицію щодо сумісності способу, у який тлумачиться і застосовується національне законодавство, з принципами Конвенції та практикою ЄСПЛ в світлі захисту прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пунктах 50.51.56 рішення у цій справі від 14 жовтня 2010 року, Європейський суд зазначив: «перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним… Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачекs.r.o.» проти Чеської Республіки», № 26449/95, пункт 54, від 09 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейлер проти Італії» № 33202/96. пункт 109. ЄСПЛ 2000-1…».
Відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника».
У цій справі Суд постановив, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, у тому числі через те, що органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пункті 53 свого рішення «Суханов та Ільченко проти України», яке набуло статусу остаточного 26.09.2014 року, «Суд повторює, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).
Щодо дотримання відповідачем при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення принципу стабільності, суд зазначає наступне.
Відповідно до пп.4.1.9 п.4.1 ст.4 Податкового кодексу України податкове законодавство України ґрунтується на принципі стабільності, який передбачає, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.
Відповідно до пп.4.5 ст.4 Податкового кодексу України при встановленні або розширенні існуючих податкових пільг такі пільги застосовуються з наступного бюджетного року.
Відповідно до пп. 12.3.4 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Відповідно до пп. 12.4.3 п.12.4 ст.12 Податкового кодексу України до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.
Відповідно до пп. 12.5 ст.12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 20.12.2016 №1791-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році" установлено, що в 2017 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України та Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".
В такий спосіб Верховною Радою України було змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і, зокрема, транспортного податку.
Відповідно, усі передбачені пп.12.3.4 п.12.3, пп.12.4.3 п.12.4, п.12.5 ст.12 Податкового кодексу України наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків, з 01.01.2017 року не застосовуються, як не застосовуються й положення пп.4.1.9 п.4.1 та п.4.5 ст.4 Податкового кодексу України.
Закон України від 20.12.2016 №1791-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році" набрав чинності 01.01.2017 року, не був визнаний неконституційним.
Відповідно до ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості.
В силу положень ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Під час розгляду справи відповідачем не були надані належні та допустимі докази на підтвердження правомірності прийняття податкового повідомлення-рішення №0090767-5606-1031 від 22.04.2019 про визначення суми податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 176598,20 грн.
З огляду на зазначене, беручи до уваги докази, наявні у матеріалах справи у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень діяв необґрунтовано, не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та Законом України №1404-VIII.
Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23.07.2002 у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління ".
Будь-яких доказів, що спростовують доводи позивача, відповідач суду не надав, а також не навів жодних контраргументів на підтвердження обґрунтованості прийнятого спірного рішення.
Виходячи з системного аналізу положень законодавства України та наявних в матеріалах справи доказів, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов позивача підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір. Таким чином, судові витрати щодо сплати судового збору підлягають присудженню на користь позивача.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Київській області від 22 квітня 2019 року №0090767-5606-1031.
Стягнути на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 1765 (одна тисяча сімсот шістдесят п'ять) грн. 98 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Головного управління ДПС у Київській області (ідентифікаційний код 43141377).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Василенко Г.Ю.