Постанова
Іменем України
28 жовтня 2019 року
місто Київ
справа № 2-3528/08
провадження № 61-21116св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2016 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Міхасішина І. В., Стадник І. М.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у травні 2008 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування квартирою.
Позивач обґрунтовувала заявлені вимог тим, що є рідною племінницею померлої ОСОБА_4 , яка проживала з нею в квартирі АДРЕСА_1 з 2000 року. Відповідач є сином померлої квартиронаймачки, виїхав з квартири і на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_1 його місце проживання не було відоме. У жовтні 2001 року тітка зареєструвала її в квартирі і до дня її смерті вони проживали разом. ОСОБА_5 під час поховання тітки присутнім не був і його адреса їй не відома. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 05 грудня 2007 року (справа № 2-о-581/07) ОСОБА_1 визнано членом сім'ї квартиронаймачки. Позивач залишилась проживати у квартирі і всі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення, виконувала і виконує лише вона, в зв'язку з чим звернулась до суду.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відзив на позов не надходив.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 08 липня 2008 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_2 відсутній за місцем реєстрації більше шести місяців, а тому є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_2 .
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Скасовано заочне рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 08 липня 2008 року. Ухвалено нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_2 з серпня 2002 року до дня ухвалення заочного рішення не проживав у спірній квартирі з поважних причин, оскільки знаходився в Грузії, де працював за контрактом. Також апеляційний суд встановив допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, зокрема неналежне повідомлення відповідача про розгляд справи. Додатково апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 не має права на подання позову, оскільки ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2015 року заочне рішення Ленінського суду м. Вінниці від 05 грудня 2007 року скасовано, а заяву ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин залишено без розгляду.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв'язку у березні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2016 року та залишити без змін заочне рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 08 липня 2008 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд під час перегляду справи не з'ясував обставини, які суди вважають встановленими, що призвело до невідповідності висновків суду апеляційної інстанції обставинам справи, що має наслідком істотне порушення та неправильне застосування норм права. Вважає, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин правила статті 71 ЖК Української РСР, дійшов необґрунтованого висновку про продовження ОСОБА_2 строку відсутності у житловому приміщенні. Зазначає, що відповідач відсутній у спірній квартирі з 1998 року, а не з 2002 року, як вважав апеляційний суд; у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази поважності причин відсутності відповідача протягом тривалого часу (більше шести місяців) у житловому приміщенні; докази поважності причин відсутності у житловому приміщенні, надані відповідачем, вважає фальшивими, а покази свідка ОСОБА_6 суперечливими. Зазначає, що апеляційний суд порушив її процесуальні права, зокрема, не повідомив її про розгляд справи, не роз'яснив їй права, не надав можливості надати заперечення проти апеляційної скарги. Вважає, що правомірно скористалась правом на звернення до суду з позовом, оскільки з початку 2002 року до ухвалення заочного рішення була єдиною особою, яка проживала у спірній квартирі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просив оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін. Зазначив, що суд апеляційної інстанції розглянув справу на підставі закону, із дотриманням принципу диспозитивності сторін, в межах заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до особового рахунку № НОМЕР_1 наймачем квартири АДРЕСА_1 була ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім названої особи у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , 1969 року народження, ОСОБА_1 , 1984 року народження.
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію від 18 березня 2008 року № 297, виданою Приватним підприємством
«Майстер-КП», у квартирі АДРЕСА_1 була зареєстрована ОСОБА_4 , яка знята з реєстрації 11 січня 2005 року, зареєстровані як за місцем постійного проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 05 грудня 2007 року (справа № 2-о-581/07) встановлено факт, що ОСОБА_1 є членом сім'ї наймача квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 .
Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ОСОБА_2 з серпня 2002 року до дня ухвалення заочного рішення не проживав у спірній квартирі з поважних причин, оскільки знаходився в Грузії, де працював за контрактом.
Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах
В оцінці доводів касаційних скарг Верховний Суд застосовує системний аналіз норм Конституції України, ЖК Української РСР.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян (стаття 9 ЖК Української РСР).
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до §40, 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла
В оцінці законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення Верховний Суд врахував, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).
Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.
Враховуючи наведені норми права, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем всупереч вимогам статті 60 ЦПК України 2004 року не доведено факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Висновки суду апеляційної інстанції є правильними, відповідають вимогам закону та встановленим обставинам.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року, перевірив доводи апеляційної скарги та надав їм правову оцінку (про що свідчить зміст оскаржуваного судового рішення), внаслідок чого постановив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року.
Верховний Суд враховує, що переважно доводи заявника стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Доводи касаційних скарг, що полягають у переоцінці доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК Українитакі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги, що заявник не була належним чином повідомлена про апеляційний розгляд справи, відхилені Верховним Судом, оскільки суд апеляційної інстанції вживав усіх можливих заходів з метою повідомлення сторони про розгляд апеляційної скарги, при цьому ОСОБА_1 брала участь у розгляді справи судом першої інстанції та до початку розгляду справи по суті мала надати усі докази на обґрунтування своїх позовних вимог.
Висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не має права на позов, оскільки ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2015 року заочне рішення Ленінського суду м. Вінниці від 05 грудня 2007 року скасовано, а заяву ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин залишено без розгляду, Верховний Суд визнає такими, що не впливають на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.
Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права чи неправильно застосовано норми матеріального права.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко