Справа № 303/6037/17
Іменем України
22 жовтня 2019 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючої - судді Кожух О.А.,
суддів - Джуги С.Д., Куштана Б.П.,
за участі секретаря - Терпай С.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 березня 2019 року (головуючий суддя Куцкір Ю.Ю.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог: приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О. про визнання заповітів недійсними,-
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог: приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О. про визнання заповітів недійсними.
Позов мотивовано тим, що 28.07.2009 ОСОБА_4 (дідусь позивача) склав нотаріально посвідчений заповіт № 2579, яким усе своє майно заповів позивачу ОСОБА_1 .
Після цього ОСОБА_4 склав новий нотаріально посвідчений заповіт від 24.08.2009 № 948, яким усе своє майно заповів відповідачеві ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Позивач зазначав, що до складу спадкового майна входить будинок у АДРЕСА_1 , в якому 36 років проживає позивач, а також його дружина та двоє малолітніх дітей.
Позивач вважає обидва заповіти недійсними, оскільки на його думку ОСОБА_4 на момент вчинення заповітів мав стійкий розлад здоров'я, внаслідок важкої хвороби перебував у такому стані, що не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не був спроможний приймати рішення про вчинення правочинів.
Посилаючись на дані обставини, норму ст. 225 ЦК України, просив визнати недійсними: 1) заповіт від 28.07.2009 № 2579 складений ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 ; 2) заповіт від 24.08.2009 № 948 складений ОСОБА_4 на користь відповідача ОСОБА_3 .
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 03.03.2018 накладено арешт на будинок у АДРЕСА_1 (а.с. 156 т. 1).
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27.03.2019 у позові ОСОБА_1 відмовлено.
На це рішення суду подав апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 . Посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що свідки в суді першої інстанції вказували, що ОСОБА_4 тяжко хворів, останні місяці поводив себе дивно, що могло впливати на його дії; свідки не брали участі у посвідченні заповітів, хоча були близькими друзями та сусідами померлого; свідки надали показання, що ОСОБА_4 неодноразово вказував їм про своє бажання залишити майно ОСОБА_1 , який проживав із дідусем та доглядав за ним. Натомість відповідач ОСОБА_3 проживав у іншому місті більше п'ятнадцяти років, не підтримував стосунки зі спадкодавцем, у зв'язку з чим позивач вважає вчинення заповіту на користь відповідача очевидно дивною подією. Скаржник зазначає, що дідусь хворів на рак простати та на момент вчинення заповітів перебував під впливом медичних препаратів, перебував у такому стані, що не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Посилається на те, що посмертна судово-психіатрична експертиза, яка призначалася місцевим судом? не була проведена, оскільки Мукачівська ЦРЛ не виконала вимоги ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 30.03.2018, якою було витребувано медичну документацію (історію хвороби) ОСОБА_4
ОСОБА_1 , його представник ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О. в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що стверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень (а.с. 109, 111-113 т. 2). Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Судова колегія, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності вказаних учасників справи.
Заслухавши суддю доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 28.07.2009 склав заповіт, що був посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І.О. за реєстровим № 2579, яким усе рухоме та нерухоме майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що на день смерті належатиме йому і на що він за законом матиме право, заповів онуку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2
24.08.2009 ОСОБА_4 склав новий заповіт, що був посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Мангуром В.В. за реєстровим № 948, яким частину домоволодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , котра буде належати йому на момент смерті, а також усе інше майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що на день смерті належатиме йому і на що він за законом матиме право, заповів онуку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 20 т. 2).
Заповітом ОСОБА_4 , складеним 24.08.2009, був скасований заповіт, що був складений ним 28.07.2009.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 3 т. 2 ).
Спадкоємець ОСОБА_3 прийняв спадщину за ОСОБА_4 , державним нотаріусом Мукачівської державної нотаріальної контори Гелетей Л.В. йому 20.10.2010 за реєстровим № І-1450 було видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 24.08.2009 на майно, яке складається із житлового будинку АДРЕСА_1 із належними до нього господарськими будівлями і спорудами (а.с. 82 . 1, а.с. 25 т. 2)
На підставі вказаного свідоцтва за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на це майно.
Також встановлено, що раніше 07.11.2016 ОСОБА_1 уже звертався до суду із позовом до ОСОБА_3 , Мукачівської держнотконтори у якому просив визнати недійсними: заповіт від 24.08.2009, посвідчений приватним нотаріусом Мангуром В.В. за реєстровим № 948; свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20.10.2010, видане державним нотаріусом Гелетей Л.В. за реєстровим № 1-1450; державну реєстрацію від 04.11.2010 права власності ОСОБА_3 на будинок АДРЕСА_1 .
За результатом розгляду такого спору рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 20.01.2017 у справі № 303/6636/16-ц у позові ОСОБА_1 відмовлено. Дане рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 05.04.2017 (а.с. 17-19 т.1)
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно положень статті 57 ЦПК України (у редакції на момент пред'явлення позову) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Відповідно до статті 60 ЦПК України (у редакції на момент пред'явлення позову), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Аналогічні положення містить стаття 81 ЦПК України (чинного на момент ухвалення судового рішення) .
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно частин 2-4 статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.
Заповіт є одностороннім правочином, а тому повинен відповідати загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Як роз'яснено у пунктах 4, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.
Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Позивач, вважаючи обидва заповіти недійсними, посилається на те, що на момент вчинення заповітів ОСОБА_4 мав стійкий розлад здоров'я, внаслідок важкої хвороби перебував у такому стані, що не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не був спроможний приймати рішення про вчинення правочинів.
Зазначені обґрунтування не можуть бути взяті судом до уваги, виходячи з наступного.
Посилання скаржника на відсутність вільного волевиявлення заповідача, перебування його у такому стані, що не дає можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при складенні та посвідченні заповітів, є безпідставними та бездоказовими.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В суді першої інстанції позивач ОСОБА_3 , будучи допитаний в якості свідка, надав показання, що він проживав разом із своєю дружиною і дочкою, а також із дідом і бабою. Про існування заповіту, вчиненого на користь брата, він дізнався у Мукачівському МБТІ та ЕО коли виготовляв будинкову книгу на спірний будинок. Вказував, що його дід хворів, перебував у лікарні та не міг писати. Про існування іншого заповіту він дізнався в кінці 2012 або на початку 2013 року, однак відповідач запевняв позивача, що даний будинок належить їм навпіл, а тому ОСОБА_3 не йшов оформляти спадщину.
Свідок ОСОБА_5 в суді першої інстанції надала показання, що позивач ОСОБА_3 проживав з батьками та дідом і бабою. ОСОБА_6 хворів, позивач ОСОБА_7 його доглядав, а відповідач ОСОБА_8 проживав окремо і рідко приходив. Від родичів свідок дізналася, що дід заповів все своє майно внуку ОСОБА_9 . На її думку, за тиждень до смерті дід взагалі вже не говорив, а тільки дивився.
Свідок ОСОБА_10 в суді першої інстанції надала показання, що сторін знає, ОСОБА_4 за життя говорив, що будинок треба залишити двом братам, а про існування заповітів вона дізналася від родичів. Доглядав за дідом саме ОСОБА_7 , а ОСОБА_11 бачила рідко. У липні дід міг усвідомлювати свої дії, підписувати щось, хоча його вже годували.
Свідок ОСОБА_12 в суді першої інстанції надав показання, що знав ОСОБА_4 , він хворів, його доглядав ОСОБА_7 . Свого часу дід говорив свідку, що будинок буде ОСОБА_13 , оскільки він є інвалідом і молодший за брата.
У постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі N 6-9цс12 зазначено, що висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід надавати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Згідно ч. 1 ст. 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.
Частиною першою статті 143 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Як роз'яснено у п. 14 Постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року N 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння (бездіяльності) чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.
Судом першої інстанції з метою всебічного і повного з'ясування обставин справи, сприяння здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав, було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу ухвалами Мукачівського міськрайонного суду від 08.08.2018 та від 17.10.2018 (а.с .33-34, 50-51 т.2 )
Однак, для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи з метою визначення наявності стану, чи фізична особа, котра померла на час розгляду справи, у момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, необхідним є подання до матеріалів справи відповідних доказів: відомостей про обставини, які підтверджують заявлені вимоги та підлягають дослідженню, інформації про стан здоров'я особи, яка вчинила правочин, медичної документації, тощо.
Наведене підтверджено фактом повернення справи Львівською обласною клінічною психіатричною лікарнею із посиланням на неможливість проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, яка була призначена ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 17.10.2018, а також повернення Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз матеріалів справи без виконання ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 08.08.2018 (а.с. 50-51, 53 т. 2, а.с. 36 т. 2).
Із матеріалів справи вбачається, що представником позивача адвокатом Мельником П.П. був здійснений адвокатський запит від 27.09.2017 до Мукачівської центральної лікарні з метою встановлення захворювання у померлого ОСОБА_4 , ліків, які були йому призначені (а.с. 89 т. 1).
Згідно відповіді Мукачівської центральної лікарні від 30.10.2017 повідомлено, що стосовно ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 - лікарня надати інформацію не може, оскільки медичні картки амбулаторних хворих зберігаються 5 років (а.с. 90).
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).
Позивачем не надано матеріалів, необхідних для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, не надано до справи висновок експерта, складений на його замовлення.
В суді апеляційної інстанції позивачем та його представником не було заявлено клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, не було надано докази, які не були подані до суду першої інстанції, не наводились поважні причини їх неподання до суду першої інстанції, не було заявлено клопотань про витребування доказів, не надано доказів, що у період вчинення оспорюваних правочинів ОСОБА_4 перебував на стаціонарі у Мукачівській центральній лікарні та мав картку стаціонарного хворого.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що експертиза не була проведена через бездіяльність експертної установи - є безпідставним, оскільки у силу ч. 2 ст. 107 ЦПК України експерт не має права з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи.
Твердження в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_4 хворів на рак, перебував під впливом медичних препаратів - є голослівними.
В порушення вимог процесуального закону позивач не довів обставин, на які посилався як на підставу своїх вимог і з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними. Зокрема, позивач не надав суду належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що оспорювані заповіти вчинені за відсутності вільного волевиявлення заповідача, перебування його у такому стані, що не давав можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при складенні та посвідченні заповітів.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Місцевий суд вірно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував матеріальний закон, дотримався процедури розгляду справи та вирішив спір у відповідності з чинним законодавством.
Стосовно заяви відповідача ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності (а.с. 84), судова колегія вважає необхідним вказати наступне.
Позовна давність за статтею 256 ЦК України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.
За правилами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється у три роки. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).
Отже, позовна давність установлює строки захисту цивільних прав.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зі змісту доданої до справи позовної заяви у іншій справі № 303/6555/16-ц вбачається, що ОСОБА_3 зазначав, що після отримання свідоцтва про право на спадщину від 20.10.2010 та набуття права власності на будинок він звертався до брата ОСОБА_1 з проханням звільнити будинок та знятись із реєстрації, однак ОСОБА_1 протягом шести років по момент пред'явлення позову у справі № 303/6555/16-ц відмовлявся звільнити будинок (а.с. 146-149 т. 1).
ОСОБА_3 подавав заяву про застосування позовної давності (а.с. 84).
У суді першої інстанції в судовому засіданні ОСОБА_1 вказав, що про заповіт, складений на користь брата ОСОБА_3 , дізнався у нотаріуса у кінці 2012 - на початку 2013 року (а.с. 78 т. 2, диск звукозапису судового засідання від 22.02.2019).
Позов у справі, що розглядається, подано у жовтні 2017 року - з пропуском трирічної позовної давності.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Разом із тим, встановлена судом необґрунтованість позовних вимог в цілому є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують. Судове рішення ухвалено судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, у відповідності до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - залишити без змін.
Керуючись ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 березня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 01 листопада 2019 року.
Головуюча:
Судді: