Постанова
Іменем України
25 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 761/4261/17-ц
провадження № 61-31999св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Дочірнє підприємство акціонерного товариства фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2017 року у складі судді Притули Н. Г. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Дочірнього підприємства акціонерного товариства фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда» про зняття арешту з майна.
Позов обгрунтовано тим, що 13 січня 2012 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нежитлові приміщення № № 1, 2, 3 (групи приміщень № 50), з № 1 по № 12 (групи приміщень № 51) в літ. Б) загальною площею 154,40 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , накладеного на підставі постанови від 26 січня 2017 року ВП № 50196207, яка винесена державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, реєстраційний номер обтяження 18834374, зареєстроване 02 лютого 2017 року.
Право власності ОСОБА_2 виникло 18 січня 2012 року.
25 січня 2012 року ОСОБА_2 розпорядилась власним майном на випадок своєї смерті та визначила спадкоємцями ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в рівних частках.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.
У квітні 2015 року позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, ОСОБА_5 відмовився від прийняття спадщини на користь позивача.
Позивачу стало відомо, що в межах виконавчого провадження № 50196207 накладено арешт на нерухоме майно, як на майно Дочірнього підприємства акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда».
Оскільки майно належало ОСОБА_2 , а не Дочірньому підприємству акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда», тому боржником за виконавчим провадженням є зазначена юридична особа, державний виконавець не міг накласти арешт на майно особи, яка не є боржником у вказаному виконавчому провадженні.
З огляду на те, що арешт зазначеного нерухомого майна перешкоджає можливості прийняття позивачем спадщини, тому позивач звернулася до суду із вказаним позовом.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2017 року, в позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що арешт накладено на майно у зв'язку з примусовим виконанням рішення суду про звернення стягнення на нежитлові приміщення. Оскільки рішення суду не скасовано, позивач не зверталась до суду з позовом про визнання права власності на нежитлові приміщення, тому відсутні підстави для зняття арешту з майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
10 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 червня 2019 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено вимоги статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки право власності ОСОБА_6 ніким не заперечується та ніким не оскаржено, зокрема відповідачами.
Право власності на нерухоме майно від Дочірнього підприємства акціонерного товариства фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда» до позивача перейшло 20 квітня 2007 року, що підтверджено договорами купівлі-продажу та витягами з державного реєстру правочинів.
Заперечення на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі договорів дарування частини нежилих приміщень від 13 січня 2012 року у ОСОБА_2 виникло право власності на наступні нежитлові приміщення: 24/100 частин нежилих приміщень (в літ. Б) № 1, 2, 3 (групи приміщень № 50) загальною площею 154,40 кв. м (гр. пр. 50, 51), нежилих приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; 25/100 частин нежилих приміщень (в літ. Б) з № 1 до № 4 (групи приміщень № 51) загальною площею 154,40 кв. м (гр. пр. 50, 51), нежилих приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; 51/100 частин нежилих приміщень (в літ. Б) з № 5 до № 12 (групи приміщень № 51) загальною площею 154,40 кв.м (гр. пр. 50, 51), нежилих приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
В цей же день правочини були зареєстровані в реєстрі правочинів.
18 січня 2012 року право власності на нежитлові приміщення зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
25 січня 2012 року ОСОБА_2 на випадок своєї смерті зробила розпорядження за яким частину нежилих приміщень (в літ.Б) № 1, 2, 3 (групи приміщень № 50), з №1 до №4 (групи приміщень № 51 ), з № 5 по № 12 (групи приміщень № 51 ) в будинку АДРЕСА_1 , які належать їй на підставі зазначених вище договорів дарування заповіла в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
12 березня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_2
ОСОБА_7 та ОСОБА_5 відмовились від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1 ОСОБА_8 відмовився від прийняття спадщини.
Нотаріус у межах спадкової справи здійснювала запит до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна щодо належності померлій нежитлових приміщень та отримала лист від 19 травня 2015 року, згідно із яким за даними Бюро нежитлові приміщення з № 5 до № 12 (в гр.пр. № 51) (в літ. Б) заг. пл. 79,30 кв.м, що складає 51/100 частину від групи приміщень № 50, № 51 заг пл . 154,40 кв.м у будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 13 січня 2012 року та зареєстровану за № 30, зареєстровані за ОСОБА_2 .
Згідно з Інформаційною довідкою від 21 вересня 2015 року, яку отримав нотаріус у межах спадкової справи, за ОСОБА_2 зареєстровано 51/100 та 25/100 частин зазначених нежитлових приміщень на підставі договорів дарування від 13 січня 2012 року, а 24/100 частин нежитлового приміщення 18 січня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі дублікату договору купівлі-продажу від 11 квітня 2012 року Київської універсальної біржі.
Згідно з постановою про арешт майна боржника від 26 січня 2017 року арешт на майно накладено у зв'язку з виконанням наказу від 17 липня 2014 року № 33/477 Господарського суду м. Києва за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки відповідно до іпотечного договору, посвідченого 23 серпня 2007 року нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., зареєстрований в реєстрі за № 4932 на нежитлові приміщення № № 1-7 групи приміщень № 45 (в літ. А) загальною площею 111,30 кв. м та нежилі приміщення № № 1,2,3 (групи приміщень № 50), з № 1 по № 12 (групи приміщень № 51) (в літ. Б) загальною площею 154, 40 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , для задоволення грошових вимог Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Експобанк» за договором кредитної лінії № 29_/КЛ-2007 від 23 серпня 2007 року, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «Комерційний банк «Експобанк» та ОСОБА_9 у частині заборгованості за кредитом сумі 750 000,00 доларів США (в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ складає 6 005 100,00 грн, у частині заборгованості за нарахованими процентами у сумі 117 076,63 доларів США (що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ складає 937 409,16 грн), простроченої комісії в сумі 180 918,95 грн, пені в розмірі 425 957,48 грн, витрати зі сплати державного мита в сумі 25 500,00 грн та 312 000,50 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Встановлено спосіб реалізації нежилих приміщень № № 1-7 групи приміщень № 45 (в літ. А) загальною площею 111,30 кв. м та нежилих приміщень № № 1, 2, 3 (групи приміщень № 50), з № 1 до № 12 (групи приміщень № 51 ) (в літ. Б) загальною площею 154, 40 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 для задоволення грошових вимог Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Експобанк» (01054, м. Київ, вул. Дмитрівська, 18/24, код ЄДРПОУ 09322299, рахунок № НОМЕР_2 у ВАТ «КБ «Експобанк», МФО 322294) за договором кредитної лінії № 29_/КЛ-2007 від 23 серпня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Комерційний банк «Експобанк» та ОСОБА_9 у частині заборгованості за кредитом сумі 750 000,00 доларів США (що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ складає 6 005 100,00 грн), у частині заборгованості за нарахованими процентами у сумі 117076,63 доларів США (що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ складає 937 409,16 грн), простроченої комісії в сумі 180 918,95 грн, пені в розмірі 425 957,48 грн, витрати зі сплати державного мита в сумі 25 500,00 грн та 312,50 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу - шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.
Боржником за виконавчим листом є Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда».
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтями 575, 577 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Статтею 4 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Особливості звернення стягнення на заставлене нерухоме майно визначено також положеннями Закону України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон).
Стаття 44 Закону визначає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення вартості заставленого майна.
Згідно з частиною першою статті 52 Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Частиною третьою вказаної статті визначено такі випадки можливого звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно, або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону).
Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Арешт з майна може бути знятий виконавцем за рішенням суду (частини перша, п'ята статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, що на нежилі приміщення № № 1, 2, 3 (групи приміщень 50), з № 1 до № 12 (групи приміщень № 51) (в літ.Б) загальною площею 154,40 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 накладено арешт на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у ВП № 50196207 від 17 лютого 2016 року ВПВР УДВС ГТУЮ у м. Києві. Особою, майно якої обтяжується, є Дочірнє підприємство акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда».
Разом з тим, відповідно до Інформаційної довідки власником 24/100 частин нежилих приміщень (в літ.Б) № 1, 2, 3 (групи приміщень № 50) загальною площею 36,80 кв.м, що складає 24/100 частин від групи приміщень № 50, 51 площею 154,40 кв.м; 25/100 частин нежилих приміщень (в літ. Б) з № 1 до № 4 (групи приміщень № 51) загальною площею 38,30 кв.м, що складає 25/100 частини від групи приміщень № № 50, 51 площею 154,40 кв.м; 51/100 частин нежилих приміщень (в літ. Б) з № 5 по № 12 (групи приміщень № 51) загальною площею 79,30 кв.м, що складає 51/100 частину від групи приміщень № 50, 51 загальною площею 154,40 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 23 серпня 2007 року зареєстровано обтяження вказаних нежитлових приміщень на підставі договору іпотеки від 23 серпня 2007 року, іпотекодержателем є ТОВ КБ «Експобанк». Водночас, власником зазначеного приміщення зазначено Дочірнє підприємство акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда».
Доводи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги, про те, що Дочірнє підприємство акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда» продало у квітні 2007 року вказані приміщення ОСОБА_1 , яка у січні 2012 року подарувала їх ОСОБА_2 , яка їх заповіла знову ОСОБА_1 і це свідчить про те, що приміщення є власністю ОСОБА_1 як спадкоємця власника, не є підставою для скасування арешту, оскільки є договір іпотеки від 23 серпня 2007 року, згідно з яким Дочірнє підприємство акціонерне товариство фірма «Рігонда-Сервіс» Український регіональний техно-торговельний центр «Рігонда» виступило іпотекодавцем перед ТОВ КБ «Експобанк шляхом передачі в іпотеку спірних приміщень.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням Господарського суду м. Києва від 28 травня 2010 року (а. с. 129-139) звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на спірні приміщення, яке набуло чинності і не скасоване, тому є обов'язковим до виконання на території України.
З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини, обгрунтованим є висновок про передчасність вимоги позивача про скасування арешту із спірних приміщень, оскільки договір іпотеки від 23 серпня 2007 року не визнано недійсним, рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2010 року не скасовано.
З урахуванням вказаного, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про передчасність вимог ОСОБА_1 .
Згідно із статтею 400 ЦПК України установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, є аналогічними доводам позову та апеляційної скарги, зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди ОСОБА_1 із ухваленими у справі судовими рішеннями.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE), рішення від 10 лютого 2010 року).
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
С. Ю. Мартєв
В. М. Сімоненко