23 жовтня 2019 рокуЛьвів№ 857/9643/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Качмара В. Я., Курильця А. Р.
з участю секретаря судового засідання - Чопко Ю. Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 460/587/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинити дії, -
суддя в 1-й інстанції - Друзенко Н. В.,
час ухвалення рішення - 23.04.2019 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 23.04.2019 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача - Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, в якому просила визнання протиправною відмову щодо її реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та зобов'язати відповідача зареєструвати її на постійне місце проживання у цій квартирі.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржила його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тому факту, що перелік судових рішень, на підставі яких здійснюється реєстрація місця проживання визначив не законодавець, а Кабінет Міністрів України, який постановою від 02 березня 2016 року № 207 затвердив Правила реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру. При цьому, апелянт звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України не є законодавчим органом. На думку апелянта, вказаний перелік не є виключним, оскільки у кожному конкретному випадку суд досліджує обставини по справі в їх сукупності і надає їм правову оцінку, тому такий перелік Правил є виключним для ЦНАПу, але не для суду. Апелянт також вказує на те, що суд першої інстанції повинен був надати оцінку правовим наслідкам, що випливають з такого рішення, а саме: права позивача, передбаченого ст.64, 65 ЖК України на проживання в квартирі АДРЕСА_1 , а отже і на право реєстрації у цьому житлі, як те передбачено ст.6, 9-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання осіб в Україні». Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що, вчиняючи дії щодо відмови у реєстрації місця проживання позивача, Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради діяло правомірно, відповідно до вимог ст.9-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та п.11 Правил реєстрації місця проживання та Порядок передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру. При цьому, зазначив, що рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області у справі №559/2057/18 від 22 січня 2019 року встановлено факт родинних відноси та факт проживання однією сім'єю, разом з тим, таке рішення не належить до переліку судових рішень, на підставі яких здійснюється реєстрація місця проживання, а лише підтверджує факт сумісного проживання в певний проміжок часу та дає можливість позивачу реалізувати свої спадкові права після смерті її дядька. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Позивач (апелянт) - ОСОБА_1 та представник відповідача (апелянта) - Пахут С. О. у судовому засіданні підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважають висновки суду першої інстанції неправильними та необґрунтованими. Просять скасувати оскаржувану рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, подав заяву про розгляд справи без його участі, тому суд вважає можливим проведення розгляду справи у його відсутності за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення позивача (апелянта) і її представника, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 01 березня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до начальника Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради із заявою про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
До цієї заяви на підтвердження права проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 позивач надала рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області у справі №559/2057/18 від 22 січня 2019 року, яким встановлено факт родинних відносин, а саме: що позивач є двоюрідною племінницею ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та був основним наймачем квартири за вказаною вище адресою, а також встановлено факт проживання з ним однією сім'єю.
Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, керуючись ст.9-1 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання осіб в Україні" та п.11 Правил реєстрації місця проживання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207, відмовило позивачу у реєстрації місця проживання, оскільки в заявника відсутні документи, що підтверджують її право на проживання в житлі.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач разом з заявою про реєстрацію місця проживання не долучено всі необхідні для такої реєстрації документи, а саме: документ, що підтверджує право на проживання в житлі відповідно до вимог п.18 Правил. При цьому, надане позивачем рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області у справі №559/2057/18 від 22 січня 2019 року не належить до переліку судових рішень, на підставі яких здійснюється реєстрація місця проживання, а лише підтверджує факт сумісного проживання в певний проміжок часу та дає можливість позивачу реалізувати свої спадкові права після смерті її дядька. Таким чином, відмова у реєстрації місця проживання позивача за відповідною адресою є правомірною, що свідчить про безпідставність позовних вимог.
Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справ є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Разом з тим, колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Згідно з ст.4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
П.2 ч.1 ст.4 КАС України передбачає, що публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Згідно з п.1 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно- правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
За усталеною судовою практикою Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило нового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
З системного аналізу вказаних правових норм можна дійти висновку про те, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Зі змісту заявленого позову вбачається, що спірні правовідносини пов'язані з правом користування та розпорядження майном, а саме: кв. АДРЕСА_1 , адже ініційований позивачем спір з приводу реєстрації її місця проживання за відповідною адресою як члена сім'ї наймача має цивільно-правову природу, оскільки спрямований на зміну (припинення) цивільних прав останньої - можливість реалізувати свої майнові права після смерті її дядька - наймача квартири.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що заявлений у цій справі спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Аналогічні висновки щодо правової природи спорів, пов'язаних із реєстрацією місця проживання особи, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №337/2535/17, від 12 грудня 2018 року у справі №826/8687/16, від 10 квітня 2019 року у справі №826/3620/17 та постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 3347/2369/13-а, від 02 жовтня 2019 року у справі №326/901/17, від 09 жовтня 2019 року у справі №135/1699/16-а, і відповідно до вимог ч.5 ст.242 КАС України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно встановив характер спірних правовідносин, у зв'язку з чим порушив вимоги КАС України щодо визначення підсудності спору.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Розглядаючи цю справу, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, разом з тим, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на те, що в цьому випадку неоднаково застосовано ст.6 Конвенції стосовно суду, встановленого законом. Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Разом з тим, суд першої інстанції при розгляді спору та прийнятті оскаржуваного рішення не врахував вказані обставини.
Згідно з п.1 ч.1 ст.238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
З врахуванням усіх вищенаведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв оскаржуване рішення з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку з чим рішення суду підлягає скасуванню, а провадження у справі закриттю.
Керуючись ст.238, 242, 243, 250, 272, 310, 315, 317, 319, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 460/587/19 скасувати, та прийняти постанову, якою провадження у справі закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді В. Я. Качмар
А. Р. Курилець
Повне судове рішення складено 28 жовтня 2019 року.