17 жовтня 2019 р.Справа № 520/692/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Макаренко Я.М.,
Суддів: Бартош Н.С. , Мінаєвої О.М. ,
за участю секретаря судового засідання Лисенко К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., м. Харків, повний текст складено 08.07.2019 року по справі № 520/692/19
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області , Головного управління Національної поліції в Харківській області, Чугуївського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі по тексту позивач) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (надалі по тексту відповідач-1), Ліквідаційної комісії Чугуївського РВ ГУМВС України в Харківській області (правонаступниками якої є Головне управління Національної поліції в Харківській області та Чугуївський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, надалі по тексту відповідач-2), в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУМВС України в Харківській області №653 о/с від 06.11.2015 в частини звільнення ОСОБА_1 на підставі п.п. з) п.64 Положення про проходження служби в органах внутрішніх справ України без виплати компенсації за невикористані дні щорічних відпусток за 2009-2014 р.р., як такий, що винесений із порушенням Закону;
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління МВС України в Харківській області в особі ліквідаційної комісії щодо невиплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2009, 2010, 2011, 2012, 2013, 2014 р.р.;
- стягнути із Головного управління МВС України у Харківській області на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за 2009, 2010, 2011, 2012, 2013, 2014 роки у розмірі 17660,25 гривень;
- стягнути з Головного управління МВС України в Харківській області в особі ліквідаційної комісії середній заробіток ОСОБА_1 за час затримки належних виплат при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ за період із 07.11.2015 до 14.01.2019 у розмірі 126984,12 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року вказаний адміністративний залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неналежне дослідження судом матеріалів та доказів у справі, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року, та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на постанову Верховного Суду України від 14 жовтня 2014 року № 21-413а14, у якій викладено правову позиції, відповідно до якої п. 56 Положення № 114 має застосовуватися з урахуванням змісту норм, що є вищими, а тому особи начальницького складу органів внутрішніх справ, у випадку звільнення із органів внутрішніх справ, мають право на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки. Також позивач звертає увагу на порушення судом першої інстанції приписів статті 80 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме відсутність окремої ухвали про витребування доказів. Крім того, вказує що до спірних правовідносин, на думку позивача, підлягають застосуванню приписи ч. 1 ст. 83, ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР, які помилково не застосовано судом першої інстанції.
Відповідач, Ліквідаційна комісія Чугуївського РВ ГУМВС України в Харківській області надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2019 року замінено відповідача - Ліквідаційну комісію Чугуївського РВ ГУМВС України в Харківській області на правонаступників: Головне управління Національної поліції в Харківській області та Чугуївський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області.
Головним управлінням Національної поліції в Харківській області також було подано відзив на апеляційну скаргу відповідно до якого просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що в період з 03.08.2005 року по 06.11.2015 року ОСОБА_1 проходила службу в МВС України в Харківській області.
Так, у період з 28.06.2009 року по 28.04.2010 року на посаді слідчого в Люботинському МВ ГУМВС України в Харківській області, у період з 28.04.2010 по 21.06.2013 - на посаді слідчого в Печенізькому РВ ГУМВС України в Харківській області, Печенізькому СВМ Чугуївського РВ ГУМВС України в Харківській області, з 21.06.2013 по 06.11.2015 - на посаді слідчого СВ Чугуївського РВ ГУМВС України в Харківській області.
06.11.2015 року ОСОБА_1 звільнена з ОВС наказом ГУМВС України в Харківській області №653 о/с від 06.11.2015 на підставі власної заяви, відповідно до п.п. з) п.64 Положення про проходження служби в органах внутрішніх справ України (а.с. 69, 70) та на підставі заяви позивача від 07.11.2015 її прийнято на службу до Національної поліції (а.с.68)
З 13.11.2018 року ОСОБА_1 звільнена зі служби в поліції за власним бажанням.
Зазначені обставини не заперечувалися сторонами по справі та підтверджуються послужним списком позивача (а.с. 71-74).
27.11.2018 року позивач звернулась до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області з заявою про досудове врегулювання трудового спору щодо виплати компенсації за невикористані дні відпустки за 2009-2014 роки (а.с.33).
Листом від 27.12.2018 року № П-440/2/119-29/02-2018 Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області за результатами розгляду поданої заяви повідомило позивача, що грошова компенсація за невикористану у році звільнення (2015 році) відпустку позивачу була виплачена, щодо інших років - у позивача таке право відсутнє (а.с.12).
Вважаючи протиправною бездіяльність Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області щодо невиплати позивачу компенсації за невикористану у 2009-2014 роках відпустку, позивач звернувся до суду з позовом.
Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану відпустку у 2009-2014 роках, оскільки чинним законодавством передбачено отримання такої компенсації лише за відпустку, яку нею не використано в році звільнення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 18 Закону України "Про міліцію" від 20.12.1990 №565-XII (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Згідно до ч. 2 п. 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (далі - Положення), особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.
Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що передбачене нею право на отримання грошової компенсації гарантується особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, виключно за відпустку, яку ними не використано в році звільнення.
Аналогічні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 року по справі № 816/2250/15, від 07.08.2019 року по справі № 820/5122/17.
06.11.2015 згідно наказу ГУМВС України в Харківській області №653 о/с ОСОБА_1 звільнена у запас Збройних Сил (а.с. 70).
Таким чином, позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку, а саме за 2015 рік.
Отже, згідно приписів спеціальних норм законодавства підстави для виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку у 2009-2014 роках відсутні.
Щодо доводів апеляційної скарги про застосування до спірних правовідносин, приписів ч. 1 ст. 83, ст. 116 Кодексу законів про працю України та ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР, колегія суддів зазначає наступне.
Спеціальними нормами, що регулюють правовідносини позивача із відповідачем щодо питань виплати грошового забезпечення (виплати грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні) є Закон № 565-XII та Положення.
За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Позиція аналогічного змісту наведена у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року в справі № 21-8а15.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та відхиляє доводи апеляційної скарги, що до спірних правовідносин повинні застосовуватися загальні приписи трудового законодавства, визначені КЗпП України та Законом України «Про відпустки».
При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги позивача щодо наявності у неї права на отримання компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки згідно абз. 1-3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», виходячи з наступного.
Відповідно до абз. 1-3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Отже, вказана норма стосується прав військовослужбовців у разі звільнення з військової служби.
Згідно ч. 1 ст. 3 вищевказаного Закону дія цього Закону поширюється на: 1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей; 2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; 3) військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.
Отже, колегія суддів зазначає, що дія вищевказаного Закону на позивача не поширюється, оскільки позивач не є військовослужбовцем, що проходила військову службу в тому числі в правоохоронних органах спеціального призначення, що підтверджено представником позивача в судовому засіданні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку у 2009-2014 роках.
Між тим, позивач не заперечує, що компенсація за невикористану відпустку у 2015 році йому було виплачено, що свідчить про дотримання відповідачем ч. 2 п. 56 Положення № 114.
На підставі наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Щодо доводів апеляційної скарги про необхідність судом першої інстанції при вирішення даної справи витребування та дослідження особової справи позивача, яка містить відмітки про перебування позивачем у відпустках за 2009-2014 роки, колегія суддів зазначає, що ч. 2 п. 56 Положення, яка розповсюджується на позивача, не передбачено можливості виплати компенсації за невикористану відпустку за інші роки ніж рік звільнення, а тому наявність вказаних доказів та їх дослідження не впливає на виникнення у позивача права на отримання вищевказаної компенсації згідно норм чинного законодавства.
Щодо доводів апеляційної скарги про помилковість посилання судом першої інстанції в рішенні на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду по справі №826/7047/13- від 23.01.2018 року, по справі № 2а-7067/11/1370 від 08.08.2018 року, по справі №810/5312/15 від 30.07.2018 року, колегія суддів зазначає, що вказане посилання не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки аналогічна правова позиція, викладена судом першої інстанції міститься в постановах Верховного Суду від 14.11.2018 року по справі № 816/2250/15, від 07.08.2019 року по справі №820/5122/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч.ч. 1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача у справі.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року по справі № 520/692/19 суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.06.2019 року по справі №520/692/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)Я.М. Макаренко
Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош О.М. Мінаєва
Повний текст постанови складено 28.10.2019 року